Чому фільм «Памфір» не отримає Національну премію ім. Тараса Шевченка-2024

Роздуми глядача

Відповідь коротка: переміг здоровий глузд, а конкретніше – відповідальне ставлення до рішень членів Комітету Шевченківської премії-2024. А ще справедливість і рідкісний випадок за 32 роки протидії вказівок «зверху», які мали і мають місце в нашій практиці у всіх сферах державної та суспільної діяльності. Можливо, в дні кривавої боротьби за виживання нації лід починає скресати? В умовах війни ми не можемо не змінюватись самі і не змінювати наші порядки, інакше нам не вижити як нації і державі. Питання премій теж принципові. Бо йдеться про те, що національне, українське, а що чуже, запозичене, даруйте, змавповане.

Попереджаю: я не кінокритик, а звичайний глядач, щоправда, маю причетність до української культури 60 років (половина з них – робота з її Величністю Книгою, друга половина – як незалежний журналіст). Відрядження в США двічі поспіль отримувала від рідного Міністерства культури України багато років тому. А театр і кіно лиш сфера моїх зацікавлень. Професійних теж.

Ще до перегляду (двічі) «Памфіра» вразили дані про нього у Вікіпедії: 5 іноземних продюсерів, 11 «Золотих Дзиґ» Української кіноакадемії. Протягом 2022 р. фільм крокував фестивалями Європи, 8 з яких подарували стрічці відзнаки. Прем’єра в Каннах отримала 4-х хвилинні оплески. 

Навесні 23-го фільм презентували в Києві уже як стрічку світового рівня. З незмінно повторюваними досі визначеннями: «Найкращий український фільм епохи Незалежності!», «Фільм про Україну і справжніх українців!».

Мене перегляд шокував невідповідністю заявлених українськими кіномайстрами оцінок, висловлених в поданні комітету премії Національною спілкою кінематографістів.

Із сюжетом ви вже мали змогу ознайомитися на сторінках «Сурми». Під час перегляду виникає мільйон «чому». Як на мене, сценарій недосконалий. Глядачі не розуміють ні логіки, ні сенсу в діях героїв, а найголовніше – в них не виникає довіри до такого показу української реальності, це дисонує з тим, що люди бачать в Україні зараз. Навпаки, під час перегляду виникає відчуття штучності, нагнітання та перебільшень задля «картинки».

Зате маємо багато голлівудського «екшну», напруги, «витонченого» катування Памфіра посіпаками Морди, штучної до незручності, нереальної бійки півтора десятка молодиків з одним Памфіром… Лиш тому, що потрібен адреналін для сучасного глядача? А в уже згаданому поданні на премію невідомий автор видає за величезне надбання автора фільму: «Дещо парадоксально традиції вітчизняної міфопоетики поєднано з установками іншого кіно, американського, голлівудського штибу, з його суперпотужними персонажами…»

Автор сценарію, він же і режисер 40-літній Дмитро Сухолиткий-Собчук вважає, що він відтворив у своєму першому повнометражному художньому фільмі реалії життя. А на запитання інтерв’юерки із «Суспільне.Культура» «Що далі?» сказав, що планує ТАКІ і ТАК САМО реалії творити. А на питання «Яку Україну ви показали у цьому фільмі?» відповів: «Як демократичну державу з проблемами на периферії». Хто бачив фільм, підкажіть, де ви в цій картині побачили демократичні реалії? 

Ще цитата з подання: «[У фільмі] Прекрасні, потужні люди, чий образ втілено в яскравих чоловічих і жіночих характерах. Люди, що зуміли витворити неповторну ауру рідного краю, яким не можна не захоплюватись». Яка неповторна аура? Де вона, коли півтори години багнюки та туману, знущання героїв одне з одного, осінній ліс, брудне місиво і кров?

Актори прекрасні або хороші, не заперечую, але їхні герої як образи українців мало асоціюються з прекрасними. Не тому, що вони негативні. А тому, що не підпорядковані загальній ідеї, сенсу, яка у фільмі, як на мене, не визначена. Або дуже слабо визначена. 

Друге зауваження навіть не автору фільму, а деяким глядачам, які наполягають «Це правда. Так ми в Україні живемо». Але ж творці фільму та їхні критики висунули іншу, викривлену, як на мене, ідею: «Це фільм про справжніх українців». Справжні – це бідні, нужденні невдахи, як Памфір? Справжні українці – це образи українських прикордонників-мафіозників? Чи, може, глава мафії Морда? До речі, автор сценарію підкреслив, що Морда приклад «дуальності» вигаданого ним героя: «він і хороший, і поганий одночасно». Чи справжні українці – це ця нещасна, пересварена між собою родина? 

Головний герой ніякий не супермен голлівудського штибу, а жертва обставин на кожному кроці протягом фільму. Єдине, прозвучала хороша порада як життєвий урок: «Ніколи не йди на компроміс із совістю».

А ось на совісті кінокритиків та шанувальників серед глядачів твердження, що це український автентичний фільм. України там або нема, або дуже мало. Нема краси Карпат. Нема працелюбних, талановитих людей Закарпаття. Звичайно не всі, але загалом там люди дуже талановиті, працелюбні, пісенні, майстри на всі руки . Їхні трембіти звучали останні роки на Різдво в Нью-Йорку в центрі Мангеттена зусиллями Вірляни Ткач в її театрі.

А що ми побачили? Необмежену владу на цій території цинічного Морди і його безвольних, слухняних, неприємних прикордонників?

В указі президента про проведення конкурсу на премію-2024 від 28 липня 2023 р. написано: «Відзначити найвидатніші українські шедеври, присвячені героїчній боротьбі українського народу проти російської федерації». Героїзм дійових осіб цього фільму в чому?

Поціновувачі «Памфіра» в захваті від карнавалу Маланки у фільмі, що є нібито підставою називати фільм автентичним. Але це не українська традиція: ведмідь, об’ємні маски, важкі костюми із соломи на палицях та бал сатани. Цю традицію принесли румуни, які в 1946 р. опинилися на українській стороні р. Тиси. Є кілька сіл із залишками румунської громади. Ось вони і бавляться… Взяла бліц-інтерв’ю у настоятеля нашої православної церкви Святої Трійці у Нью-Йорку Отця Тодора Мазура. Він уродженець українського села Зорелі в Румунії. Свідчить: ніколи українці в Румунії такі карнавали не проводили. На свято Маланки 13 і 14 січня щедрували та посівали за українськими традиціями. Але знали, що в суто румунських селах подекуди традиція «Маланки» з ведмедями збереглась ще з поганських часів. І вона навіть не румунська, а з часів Австро-Угорщини.

Спеціально уважно продивилась документальний фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука «Красна Маланка» (2013), яка зарахувалась йому як дипломна робота. Враження? Зустріч з якимись темними силами. В цьому фільмі хлопці – учасники карнавалу розмовляють російською або румунською мовами. За словами самого автора, комісія з прийому фільму не дозволила озвучувати переклад (лише субтитри), бо там багато румунського мату. Цим автор сам підтвердив, що використана ним «Маланка» у «Памфірі» не є українською. 

Про важкі враження від цих «Маланок» пише доктор педагогічних наук, ексвикладачка Київського університету ім. Драгоманова, визначна діячка української громади Нью-Йорку Леся Тополя. Пані Леся пише:

«У місцевості, де я народилась, інші традиції святкування Маланки. І, як і скрізь, де радянщина вбивала культуру й традиції, взагалі мало залишилося глибоко автентичного. Тому, зважаючи на думки авторів фільму про те, якою цікавою, важливою та автентичною є лінія підготовки і, власне, самого свята Маланки, хотіла побачити, як же воно проходить на Буковині. Побачила і... відчула не інтерес, але якийсь жах і відторгнення – немов це дійство організаовують заради перемоги якихось чорних сил».

Рядки з подання на премію: 

«“Памфір” вбирає в себе традиції українського міфопоетичного кіно, великою мірою пов’язаного з культурою Буковини (у “Памфірі” цей зв’язок реалізується передусім через обряд Маланки, який полюбляв й інший буковинець, актор і режисер Іван Миколайчук)». Також не знаю, як Іван, царство йому небесне, ставився до румунської Маланки, але мені ці твердження здаються притягнутими. З чужого, неукраїнського грубого обряду створюємо нове міфопоетичне українське кіно?

*****

Хочеться звернутись до важливої деталі, як медіа України готували глядачів до ідеї боротись за Національну премію ім. Тараса Шевченка. Склалось враження, що молоді журналісти «Суспільне. Культура» так захопились цією ідеєю, що на ентузіазмі розхвалити фільм породили парадоксальні коментарі. Фрагмент з огляду фільму ведучої програми «Кінострічка» Валерії Кравченко:

«Автор воліє представляти своє кіно як античну трагедію і дорослу казку»; «Фільм можна дивитись як звичайну драму, так і побачити в ньому глибинні сенси та біблійні мотиви».

А кінокритик із «Суспільне. Культура» Лук’ян Галкін впродовж години розхвалював фільм, використовуючи лише епітети, без доказів. Ось в такому стилі: «Це кіно, яке має височезний потенціал принести глядачам високе задоволення. Його хочеться порівнювати з найкращими зразками світового кіно. Шедеврально! Честь творцям! …Це стане відліком хорошого кіно… Це екзистенційна драма… Леонід позитивний герой, теплий образ батька. Це сама незламність!».

Запалившись, пан кінокритик порівняв пораженця Леоніда з незламністю наших захисників… Совість є? І його аргумент: «Кіно “Памфір’’ схоже з картинами Босха». Босх – нідерландський художник XV ст., який писав демонів, пекло тощо. В музеї Прадо свого часу була виставка його масштабних картин жахів. Бачила їх особисто. То що, це заслуга автора фільму намалювати українців однією брудною фарбою, як це зробив Босх?

До речі, «Памфір» з радістю підхопили піратські сайти в росії. Ще й не пожалкували грошей на переклад та озвучення російською, щоб показати таку нібито «українську дійсність»? Принижених, безвольних, негідних українців. Кому це вигідно?!

Вже згадана Леся Тополя сказала:

«Фільм подивилась і отримала купу неприємних вражень. Довго намагалася зрозуміти природу мого внутрішнього опору тому, що побачила і почула… Нарешті, зрозуміла. Найперше – його шкідливість у теперішньому часі: і для нас, українців, і для сприймання нас поза Україною. Хіба що від себе додам: усі зауваження й критика сприймалися б “м’якше’’ і, можливо, не так “критично шкідливо’’, якби не те, що фільм претендує на Шевченківську премію і рекламується у часи війни. Навіть за припущення, що показане насправді може мати місце у реальному житті, цей фільм українців “інфікує вірусом депресії та зневіри’’ і “не славить, а ганьбить Україну перед усім світом’’».

Епілог та кілька висновків

Щоб не було образ, ще раз нам всім, зацікавленим в справедливості, варто перечитати Указ президента про проведення конкурсу на премію. Фільм «Памфір» не те що не відповідає, а повністю протирічить йому. Отже, жодним чином стрічка не могла бути номінована в 2024 році на цю найвищу державну нагороду.

Честь і шана небайдужому громадянському суспільству в Україні (та й в закордонні), які в умовах війни боролися за культурну справедливість. Голосом народу, глядача, нехтувати вже не можна. Війна та втрата тисяч синів і дочок країни сприяли і росту свідомості, і зрілості, і небайдужості, і вдячності народу за його жертовну участь в захисті країни. Багато крові народної пролилось.

На завершення побажаємо творцям фільму «Памфір» успіхів у подальшій творчості. Співчуваємо вашому творчому колективу, адже 9 травня 2023 р. на фронті загинув ваш колега – художник-декоратор стрічки «Памфір» Володимир Чорний. Вічна слава Герою…

Відомо, що режисер Дмитро Сухолиткий-Cобчук має експериментальну лабораторію для сценаристів під назвою «Теrrarium». Вигадуйте, втілюйте. Але не цурайтесь свого. Плекайте своє національне кіно. Адже в своїй хаті – своя правда. Впевнена: більшість патріотів вважає, що наслідування сусідів не завжди на користь своєму! Згідна з автором «Сурми» Анатолієм Матвійчуком: «В нинішній Україні не лишилося нічого свого, а все запозичене у сусідів, або, навпаки, нав’язане ними задля нашої культурної асиміляції. Але ця асиміляція має яскраво виражені протилежні вектори. І ми продовжуємо в цьому жити, поступово втрачаючи себе»

Допомагатимемо всі разом спільній Перемозі!

Про автора: Лідія Корсун – журналіст, заслужений працівник культури України, член національної спілки журналістів України.