Нікчемний «Памфір»

Або деякі думки про сценарій фільму Дмитра Сухолитки-Собчака, номінованого на Шевченківську премію-2024 

Ділюся своїм враженням виключно як глядач, вважаючи сценарій слабким, нелогічним, з принизливими наративами для України. Виникло питання: чи не забагато 11 золотих «Дзиг» Національної кінопремії та ще й номінація на Шевченківську із сумнівною драматургією та принизливим для українців змістом?

Драматургійно стрічка «Памфір» видається виконаною грубими мазками, доволі схематично, зі штучними конфліктом і мотиваційними чинниками персонажів. Чимало моментів виглядають надуманими, такими, що не мають належного логічного обґрунтування чи потребують пояснень, які відсутні у фільмі або ж їх важко там вгледіти.

Чи не перший з них – чому сім’я Памфіра попри його заробітки у Польщі живе так бідно, ледь не у хліву? Куди дівається все зароблене батьком сімейства? Привезений з Польщі велосипед для сина як єдиний здобуток тих заробітків виглядає доволі кумедно. 

Але почнемо з початку. Несподіванка – це добре, але якщо з неї починається кіно, то втрачається потрібний ефект. Про повернення головного героя з довготривалих заробітків у Польщі ми дізнаємося вже на самому старті. Цим епізодом стрічка, власне, відкривається. Батько і син радіють зустрічі. Але значущість і вага події втрачаються для глядача, бо ми не бачили, як Назар переживає відсутність батька, як, очікуючи на його повернення, сумує за ним, наскільки для нього важливо, аби батько був поряд. Якби бачили, то могли б перейнятися хвилюванням від зустрічі. І це б зблизило глядачів з героями стрічки, викликаючи потрібну емпатію. Одначе цього не сталося. Довгоочікувана зустріч батька і сина сприймається якось буденно, не викликаючи належного емоційного піднесення. Бо сюжетно ми, глядачі, не були підготовленими і націленими на неї. Тому лишається просто вірити персонажам, що для них це справді радісна подія, ну і припускати, що це дійсно так.

Мати приводить Назара до молитовного дому протестантської громади, щоб записати до хору. Пастор говорить, що в Назара сильний голос, яким добре віддавати хвалу Господу. Чекайте, а звідки про це пастор знає? Хіба ми бачили, щоби до цього Назар десь щось співав? Як він проявляв силу свого голосу, щоб пастор про це дізнався? Але творцю стрічки така властивість хлопця видається важливою і він не вигадує нічого кращого, ніж подати це як даність з чиїхось слів. Ми маємо вірити пастору на слово. Але чому би було не показати в якомусь епізоді, який Назар насправді голосистий? Правило кіна – показувати, а не розказувати.

Не зовсім зрозуміло, які саме документи і для чого були передані пастору дружиною Памфіра. Потім дізнаємося, що через знищення їх вогнем від влаштованої Назаром пожежі головний герой втратив можливість виїжджати для заробітків за кордон. Тобто, виходить, що серед тих документів були найважливіші, зокрема, внутрішній і закордонний паспорти? А чому вони були віднесені пастору до молитовного дому? Що то за нагальна потреба передавати їх на якийсь термін стороннім особам? Чи можуть взагалі виникати такі обставини, за яких найважливіші особисті документи зберігалися б десь, а не вдома?

Пожежа у молитовному домі – ключова, ініціююча подія, що запускає сюжет. Відправна точка всієї подальшої історії. Одначе в стрічці вона «чомусь» показана похапцем, дуже побіжно. А дарма, бо і вона викликає певні питання. Зокрема, коли і як настільки блискавично Назару вдалося провернути «спецоперацію»? Судячи зі слів пастора (знову ж таки – зі слів персонажа, бо саму дію глядачі не бачили; нам знову про неї розповіли, а не показали), причиною пожежі став увімкнений радіатор. Одначе, це хоч і ризик, але ще не гарантія невідворотності пожежі, та ще й такої, яка неодмінно мала б знищити принесені та покладені у шафу батькові документи. 

Сама ж ідея знищити батькові документи (щоби він не мав змоги виїхати за кордон і в такий спосіб лишався б з сім’єю) шляхом саме підпалу молитовного дому – доволі екстравагантна для сільського хлопця, що раніше, як можна здогадуватися, не мав якихось хуліганських нахилів, тим більше таких радикальних. Як же він до цього дійшов? 

Але гаразд. Тепер відкинемо геть усі претензії, докори і питання, що були висловлені раніше. Ніби їх зовсім не було. Візьмемо до уваги лише пожежу. Нехай вона сталася і були знищені батькові документи, через що він став не виїзним. 

Отже, про палія здогадується пастор (бо крім Назара – більше нікому), і ділиться цим з батьком хлопця. Памфір запитує сина і той зізнається у скоєному. Батько домовляється з пастором, щоб ніхто про це більше не знав і обіцяє відшкодувати завдані збитки. Пастор милосердно погоджується без найменших заперечень. Ціна питання, наскільки можна зрозуміти – 600 євро. Принаймні, пізніше звучить така цифра. 

«Звісно», ця сума виявляється для заробітчанина, що тривалого часу працював у Польщі – непід’ємною. Ну ніяк. Але чорт з ним, уявімо, що і це так, як і потрібно режисеру й сценаристу Дмитру Сухолиткому-Собчуку.

Але в чому ж конфлікт, який змушує головного героя повернутися до контрабанди, якої він досі категорично зрікався, кажучи, що більше ніколи й нізащо не вдаватиметься до неї? 

Адже пастор не ставив йому ніяких жорстких часових меж. Не вимагав негайного відшкодування збитків. До того ж, «Бог є любов» – саме таке гасло було написано у залі молитовного дому. Ситуація мала б бути вирішена полюбовно. Що, в принципі, і сталося!

Памфір раніше чи пізніше все одно відновив би спалені документи, знову б виїхав на заробітки і відраховував потрібну суму. А до того – взяв би посильну участь у відновленні приміщення. То в чому ж непоправна скрута, яка припирає Памфіра до стінки, змушуючи вдатися до контрабанди?

Інша річ, якби Назар спалив, припустимо, нічний клуб або дорогу іномарку, що належали б якомусь бандиту, приміром – тому ж місцевому князьку Оресту за прізвиськом «Морда». І коли б кримінальник дізнався, то зажадав би негайного відшкодування збитків. Ще й суворо пригрозив би! Оце були б кардинально інші обставини, які б справді стали безвихіддю для головного героя. В такому випадку його мотивація вдатися до контрабанди (чи ще якоїсь іншої незаконної діяльності) мала б зрозумілий і природний вигляд. Чого немає у випадку з підпалом молитовного дому і тим, якою миролюбною розмовою з пастором ситуація завершилася.

Є таке драматургійне поняття – арка героя. Її суть у змінах персонажа, у його трансформації, що відбувається протягом цілої історії. Наприклад, був боягузом, став сміливим; був «проти», став «за». Йдеться про те, що якісно змінює героя на 180 градусів. 

Для Памфіра це питання контрабанди. Але від категоричного «ні!», до не менш рішучого «так!», та ще й за більше ніж сумнівних, викладених вище обставин, проходить всього нічого. Це стається протягом дуже нетривалого проміжку часу. Арка головного героя стрічки завершується відразу після… зав’язки. А мала б відбуватися протягом всього фільму внаслідок цілої низки перипетій, важких викликів і випробувань. Тільки в цьому випадку за героєм цікаво спостерігати, він привертає увагу, викликає емпатію, співчуття, вболівання за його долю. Тільки це рухає історію вперед, спонукає глядача до її перегляду. Цього немає у «Памфірі», що є ознакою поганого сценарію.

Потім герой просто котиться вниз. Він повністю упокорюється «Морді», не кидає йому ніякого виклику, приймає його правила гри та ще й втягує у контрабанду свого сина. Глядачеві вже немає за чим спостерігати, бо арка героя, а з ним все, що могло бути новим, цікавим, захопливим, вже закінчена на початку стрічки.

Уявляєте, якби Коломбо розкривав злочин у перші двадцять хвилин детективної серії? Чи був би цікавим подальший перегляд? Але ж схоже до того і стається в «Памфірі». Далі після завершення арки героя вже йде чистий хронометраж. Заради хронометражу. 

І вся ця драматургійно штучна історія запускається лише для того, щоб в кінці Назар у костюмі «Маланки», як національного символу України, пройшовши контрабандний тунель, підняв руки і здався б румунським прикордонникам. Після наставлянь, мабуть, смертельно пораненого Памфіра, що тут немає ніякого життя і надії, а тому треба будь що тікати звідси і все.

Разом з Назаром у маскарадному одязі піднімає руки і капітулює вся Україна. Як «failed state», як неспроможна, нікчемна держава, в якої немає майбутнього. Ось для чого взагалі та «Маланка» і потрібна була у фільмі! Щоби здати її у полон! Картинно засвідчивши поразку. Стрічка не звучить набатом. Вона огидно принижує національну гідність українця. Сіє зневіру, плює у душу. 

Україна як нежиттєздатна держава – знайомий наративчик. Але щоби вшановувати за нього «Дзигами» та навіть національною Шевченківською премією… Чи не занадто?

Про автора: Олексій Мазур – дипломант літературного конкурсу «Коронація слова» 2020 і 2021 рр. в номінації «Кіносценарії».