За поразку України – національна премія?

Обговорюємо претендента на Національну премію ім. Тараса Шевченка – 2024 (Фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір»)

«Памфір» (англ. Pamfir) – український художній фільм 2022 року режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Виробництво – Україна (продюсер – Олександра Костіна), а також: Польща, Франція, Люксембург, Чилі. Дистриб’ютор – FILM.UA Distribution. Сценарист – Дмитро Сухолиткий-Собчук. У головних ролях: Олександр Яцентюк, Соломія Кирилова, Станіслав Потяк, Мирослав Маковійчук, Олена Хохлаткіна, Іван Шаран. Оператор – Микита Кузьменко. Мова – українська. Кошторис – ₴ 39 800 000. Касові збори — ₴ 11 440 055.

Дія фільму відбувається приблизно в 2017 році в одному із прикордонних із Румунією сіл Вижницького р-ну Чернівецької обл., Буковина. Той самий район (1940-2020), який прославився Черемошем, печерами Довбуша, малими батьківщинами письменника- класика Юрія Федьковича, прославленого актора, режисера, лауреата Шевченківської премії Івана Миколайчука, співака, Героя України Василя Зінкевича, засновника ансамблю «Смерічка», народного артиста України Левка Дідковського тощо. 

А ось у фільмі «Памфір» йдеться про сьогодення Вижниччини, зокрема про одного із прикордонних з Румунією її сіл. А саме про складні стосунки його мешканців в часи їхньої дрібної контрабандної діяльності. Головні герої: батько Леонід на прізвисько «Памфір», мати Олена, син Назар, брат Леоніда Віктор, «Морда» (Орест Мордовський) – місцевий кримінальний авторитет контрабандистів. 

Не тільки в мене останнім часом складається враження, що наш комітет з Національної премії України імені Шевченка настирливо і цілеспрямовано веде до перемоги в категорії «Кіномистецтво» художній фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». У цій категорії в 2023-му було представлено чи не найменше кіноробіт, всього 4: документальний фільм «Пекельні обійми», художньо-документальну стрічку про канадських хокеїстів українського походження «ЮКІ», і два повні метри, художні фільми «Тарас. Повернення» Олександра Денисенка і «Памфір».

Ще на першому засіданні конкурсу 27 листопада 2023 р. комітет, на подив багатьох українців, вилучає перший за останні п’ятдесят років художній фільм Шевченкіани «Тарас. Повернення», натомість залишає «Памфіра». Але чому? За що? Щоби що? Скажу одразу, що я проти того, щоб таку кінострічку винагороджувати найвищою Національною премією України.

Насамперед, мене здивувала штучність сюжету і подій у цьому кіні, де все якось притягнуто за вуха і не витримує критики. Вважаю, що якщо ціла група людей за десятки мільйонів гривень створює щось, що під найменшим прискіпливим поглядом тріщить по швах від штучності, і якщо це «творіння» вперто просувається кимось в маси, то воно має свою мету і завдання. Мету зовнішню й поверхневу – для всіх. І мету головну, приховану – впливати на свідомість і підсвідомість глядачів… І не тільки це.

Насамперед упродовж фільму тільки й розмов і приготувань у всіх до свята Маланки. То ж воно так чи інакше йде після Різдва. Чи не так? Але свято Маланки в цій місцині – основне. Всі чоловіки готують дивні кошлаті звірині кожухи (які походять, мабуть, більше від румунських національних звичаїв), клеять страшні маски, закуповують піротехніку. Про Різдво Христове у фільмі я ні разу не почув. Може, пропустив? Запитаю: а точно на Буковині в таких костюмах і так екзотично справляють Маланку? Хтось бачив? Питаю без підколки. 

Бо мені особисто «Памфір» згидив це прадавнє ще з язичницьких часів свято, бо щоразу згадую, як Морда в карнавальному звіриному костюмі самовдоволено вигукує: «А Памфір забоявся! Не прийшов!» А його п’яний прихвостень заливається з горла паленкою і кричить про свого хазяїна: «Орест Іванович – наш ґазда!». 

Дмитро Сухолиткий-Собчук вперто намагається, щоб всі глядачі його фільму почали співчувати Леонідові. Але скажіть, за що йому співчувати? Судіть самі. Не тільки ж для мене Памфір – чоловік-невдаха, який зовсім не тримає свого слова, чоловік-неук, бо не вміє навіть читати, одинокий слабкий вовк, бо не має в кого позичити кілька сотень євро, паршивенький тато, бо не міг нормально поговорити з сином, пояснити всі деталі його відпустки, щоб хлопцю не кортіло палити молитовний дім, аби тільки батько залишився ще на два тижні вдома. Він – дрібний безтолковий контрабандист, а ще – злочинець, бо у фільмі двічі задіює до кримінальної діяльності неповнолітніх. Він поганий син, затятий, мов баран, і лютий, мов бик, бо колись через сварку з батьком вибив йому око і навіть через багато років не може відпустити це і поговорити, помиритися з рідним татом. Леонід щось обіцяє своїй дружині Олені, а через 10 хв переступає через свою обіцянку і чинить навпаки, спричиняючи такими рішеннями і вчинками жахливі непоправні наслідки. Таки Памфір – НЕ мій герой.

Прослідковується чіткий поділ на якісь касти: ті, хто є мафією, плюс молодики і поліція, які служать мафії, ще військові прикордонники, які співпрацюють з криміналітетом, ще злиденні раби, як Олена, що працює на шкідливому виробництві за копійки, пенсіонери, які, щоб вижити, щодня печуть пиріжки на продаж, і ще такі, як Памфір, яких швидко й жорстоко обламують, щоб іншим не кортіло. Загалом фільм дає глядачам штучний сюжет і руйнівні замасковані наративи…

А як військовим дивитися таке кіно, ви замислювалися? Кожен воїн на передовій приміряє цю сорочку на себе. Воювати за таку корумповану безпросвітну країну і загинути чи пропасти безвісти за неї… А твої діти будуть змалечку долучатися до криміналу, щоб якось існувати, кохана дружина, щоб звести кінці з кінцями, поїде в Італію доглядати за старими і шукати кращу долю, а батьки-пенсіонери злиденствуватимуть? Але ж саме це показано в «Памфірі». Це так творці фільму допомагають Україні перемогти у страшній війні з московією? Підіймають, так би мовити, бойовий дух нашого війська! Так комітет Держпремії слідує рекомендаціям Президента України згідно з його указом «Питання Національної премії України імені Тараса Шевченка» №454/2023 від 28 липня 2023 року, щоб провести конкурс і відзначити найвидатніші українські шедеври, «присвячені героїчній боротьбі Українського народу під час збройної агресії російської федерації проти України»!

Де в «Памфірі», даруйте, героїчна боротьба?

Знову до витоків… Я заліз на сайт комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка, де є подання на цю премію фільму «Памфір». Подала цей фільм наша рідна Національна спілка кінематографістів України. Почав читати текстову характеристику кінострічки «Памфір» від цієї спілки. Попри всю пошану… Але даруйте… «Фільм “Памфір” режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука є одним із найпотужніших і найдовершеніших фільмів українського кіно XXI століття», – це цитата з цієї кінематографістської анотації. І це про чорнушне кіно, де Україна показана як недокраїна, недодержава, недонарод…

Ще цитата… У фільмі «зуміли витворити неповторну ауру рідного краю, яким не можна не захоплюватись». Люди! Ви бачили те болото, убогість, темряву, порожнечу у «Памфірі»? Я бачив ту «ауру»... Рідний край – не такий! Я багато подорожував Україною. Зокрема, прикордонними районами на Заході. Там кругом не хати – палаци! Це я так, просто згадав. У вашому «Памфірі» немає чим захоплюватись. Жодного позитивного героя. 

«Саме тій мафії і кидає виклик герой фільму». «Вони крадуть тоннами, а я вкраду кілограмами. Кину їм карколомний виклик!» – приблизно такий вигляд має весь той супротив, за який Памфіра більше десятка молодиків віддубасили, відібрали гроші і практично зґвалтували ковадлом. Отакий борець з мафією! Який наприкінці покірно співпрацює з тією ж мафією. Це ж, даруйте, якась відверта брехня від кінематографістів про виклик.

«Одначе ж саме цей витвір режисера дарує надію на переможну еволюцію народу, який щораз відновлюється у битві за своє історичне існування», – пишуть кінематографісти.

Де ж та надія? Підкоритися кримінальному авторитету і робити те, що той накаже? Здатися іноземцям з піднятими руками? Режисер дарує нам не надію, а перемогу і тріумф «Морди». Надія залишається лише в одному і дуже печальному: попри втрати, доповзти до Європи… і здатися в найми тій Європі. Тим самим звільнити свою землю для когось. 

Так. Саме це я відчув після перегляду. Автор фільму краде в мене мою Україну, руйнує і ґвалтує її, спотворює до непізнаваності. Не люди – а покручі. І раби. І покидьки. І лайно. Навкруги. Вихід один – тікати звідси подалі і не повертатися. Отаке «памфірське» враження… Але це моє… суб’єктивне…

Повернуся до аксіом… Визначення на офіційному сайті комітету з Держпремії ім. Шевченка, за що відзначають українські твори цією премією:

(Пункт 1.2.) «Національна премія присуджується за найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства».

Якими ідеями, епізодами чи особливостями фільм «Памфір» відповідає цьому визначенню? У чому і де вершинне духовне надбання українського народу в «Памфірі»? В тому, щоб бути в Україні контрабандистом? Які високі гуманістичні ідеали утверджують герої «Памфіра»? «Перетворити свій біль на паливо» дружині дрібного контрабандиста, коли вона, ховаючи від українських поліціянтів, перетягувала на собі склад чоловікової контрабанди, надірвалася і втратила внаслідок цього ненароджене дитя? В цьому гуманістичні ідеали?

У чому збагачення історичної пам’яті народу? В тому, щоб згадати Льоні Памфірові свою практику, як бігати незаконно через кордон на горбу з цигарками, так, як він це робив 15 років тому? Що наша молодь може дізнатись, як перервати вагітність, піднявши щось важке (і ця пропозиція дівчині від «кавалєра» звучить буденно)? Як пити стимулятори в таблетках і як потім цей стимул спускати? Чи в тому, як побитий іншими контрабандистами Леонід тихенько і покірно сидів у «бобіку», коли за 15 метрів від нього його неповнолітніх похресників, синів полеглого АТОвця, продажний коп годував лайном? Ще раз, повільно… У «Памфірі» наш український поліцейський змушує одного з синів АТОвця підняти з землі і їсти лайно, шантажуючи тим, що бив в лице його брата.

То це в цьому ви, шановні пані й панове з комітету, угледіли героїчну боротьбу українського народу під час збройної агресії російської федерації проти України, на яку орієнтуватися вам рекомендував президент? У лайні, що в руках синів полеглого захисника країни від рашистської чуми? Чи я щось суб’єктивно вигадую?

Чи як відправити 15-річного свого сина з наркотиками через кордон в Румунію, запхавши його в саморобний вузький підземний хід (нору) довжиною в кілька кілометрів? Чи збагатили ми всі, переглядаючи «Памфіра», свою національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства, тоді, як у цьому фільмі головною думкою прослідковується висновок і рекомендація головного героя Леоніда, яку він вкладає в голову своєму синові – тікати подалі з України?

І в останніх кадрах (які глядачам закарбовуються назавжди) ми споглядаємо, як молода, перспективна, світла душею Україна в особі неповнолітнього хлопця, який, дослухаючись до порад свого нещасного батька, втрачаючи все і всіх, проповзає вузьким підземним ходом через кордон у іншу країну і там, чуючи тільки жовчні матюки в свій бік від місцевих, здається з піднятими руками іноземним прикордонникам. Це останній кадр: Україна здається в полон. Далі темрява і титри.

Здавайся, Україно! Все! Досить! Доборолась!

Це були мої (далеко не всі) акценти, враження і сенси, які я побачив у «Памфірі».

Хтось казатиме про екзотичні костюми, про світлотіні в кінооператорській роботі, про автентичну музику, про артгауз, про ліхтар надії з-за плечей румунських військових… Все то, друзі, – лірика. А головне інше – те, що дуже легко заходить у підсвідомість і найпевніше впливає на світогляд людей. Ніхто, ЖОДЕН із нас (із вас) не виходить після перегляду фільму натхненним і з вірою в добре майбутнє України. «Памфір» – руйнівний у своїй суті. Він інфікує вірусом депресії та зневіри. Він переконує вас у лихому майбутньому нашої країни й нашого народу. Він зовсім не допомагає нам перемагати у війні. Фільм умонтовує в підсвідомість стереотипи мислення і поведінки: проти мафії не ставай, із України втікай, не вір нікому, заробити гроші можна лише важкою працею за кордоном. «Памфір» – це поразка всього піднесеного й світлого, у що ви вірили.

Він не славить, а ганьбить Україну перед усім світом. Це масштабна потужна інформаційна атака проти нас всіх за гроші українських платників податків. Агов, СБУ!

Звісно, що це моє суб’єктивне бачення і я можу помилятися. Але це моє бачення перекликається із схожими враженнями в тисяч українців, які переглянули стрічку. Дуже багато хто не додивився. Встав і вийшов із зали. Від огиди.

Відповідно до правил Національної премії, чи варто її вручати такому фільму?

Щоб відзняти «Памфіра», знадобилося 40 мільйонів гривень (із яких близько 22 млн – з держбюджету України), потім розрекламований скрізь прокат витягнув із кишень українців ще майже 12 мільйонів. А тепер ще Шевченківський комітет хоче віддати цій шкідливій у багатьох сенсах для України кінострічці, а точніше згідно з поданням НСКУ одноособово режисерові фільму Дмитру Сухолиткому-Собчуку (а не команді творців), ще 429 тисяч державних гривень Премії?

«Але ж немає ніяких державних грошей, – казала Маргарет Тетчер, – є лише гроші платників податків». «За вкраїнське жито ще Україну й бито!?»

Проте не одні гроші беруться до уваги, а й морально-ідейне визнання фільму! І це найважливіше і найстрашніше – поселити в головах мільйонів українців сум’яття та викривлену збочену думку, що «Памфір» – це найкращий і найдостойніший кіношедевр, що чорне це тепер – біле, що контрабандисти – герої, що промисли їхні – це нормальна тема, що в Україні в молодих людей немає майбутнього і треба «валити звідсіля за кордон»... тощо.

Чи мають право на існування такі фільми, як «Памфір»? Можливо. Але не під час тяжкої для України війни. Хіба десь через 20 років після нашої остаточної Перемоги над московією. Тоді хоч таке кіно не буде так шкодити Україні і українцям, викликаючи великі сумніви у держав-партнерів, а чи варто такій безнадійній корумпованій країні допомагати. Бо ж саме такі думки породжує «Памфір» у європейців та американців. Тоді, через 30-50 років, хай знімають собі таке любителі депресивного кіна. Але не за гроші українських платників податків.

Також такі фільми не мають винагороджуватися найвищими державними преміями. Бо це руйнує всіх і все. Зараз нам потрібна кіноіндустрія, яка українців буде об’єднувати, надихати, підіймати, пробуджувати нашу гордість і гідність, вселяти в нас віру в себе, в націю. Хай це будуть і трагедії, але про затяту боротьбу українців, про незламність, про віру в перемогу. Хіба мало в нас історичних справжніх Героїв? Де нові фільми про князя Святослава чи Ярослава, про короля Данила, про Костянтина Острозького, про Петра Сагайдачного, який не програв жодної битви і реально брав в облогу Москву в 1618, про Івана Богуна, який в 1654-му не підтримав Хмельницького в його союзі з мocкoвiєю, про героїчного українця Юрія Франца-Кульчицького, що врятував бойовий дух мешканців столиці Австрії і навчив весь Відень пити каву з рогаликом, що з роками перетворився на круасан (і це правда, я особисто бачив вулицю з його іменем і пам’ятник у Відні, де Юрій почесно похований), про життя Івана Мазепи чи Пилипа Орлика, про часи революцій і протиріч правління гетьмана Скоропадського, де відзняті цілі серіали про життя Франка чи Лесі тощо.

Українська державо, невже це так цінно витрачати 40 мільйонів народних гривень на «Памфіра», щоб ми подивились на його сіре невдале життя? На що ви, державні мужі, витрачаєте народні гроші і головне – на чому ви фокусуєте увагу мільйонів людей? На що звертається увага, те й росте. Що ви, творці «Памфіра», вирощуєте?

І хотів би запитати й режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука: «Чи любите Ви, пане Дмитре, Україну? Бо у Вашому фільмі я того ніц не увидів».

Але то моє… суб’єктивне…

Тому я проти того, щоб «Памфір» отримав Національну премію ім. Тараса Шевченка. Інакше – оксиморон: Україна нагородила Національною премією творців фільму, в якому Україна безславно програла.

...Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

(Тарас Шевченко)