«Швидше вбивай всіх українців і їдь додому»: розмови російських вбивць у фільмі Intercepted
Минає два роки повномасштабної війни, а скоро й 10 (уявіть лишень собі), як в життя України увірвався чобіт російського військового. Скільки всього випало на нашу долю впродовж цього десятиліття, левова частка страждань припала на ці два найстрашніші й найкривавіші роки… Утім, ми живемо, боремося, воюємо, волонтеримо, народжуємо дітей, одружуємося, відкриваємо бізнеси й… творимо культуру. Звісно, що тематичний вектор на культурній площині змістився: ми багато говоримо про війну, смерть та горе. Говоримо, бо це стало нашою буденністю… Але найголовніше – ми кричимо про це на весь світ. І варто віддати належне тим, хто робить це якісно й гучно, підкорюючи іноземну аудиторію. Наприклад, документальна стрічка «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова вже встигла номінуватися на «Оскар», нещодавно забрала престижну британську премію BAFTA в номінації найкращого документального фільму, а також виграла премію Гільдії режисерів Америки в категорії «Видатні режисерські досягнення в документалістиці». Сьогодні ми з вами поговоримо про ще одну роботу – фільм Intercepted («Мирні люди») режисерки Оксани Карпович, прем’єра якого днями відбулася під час «Берлінале-2024».
Це спільна робота України, Канади та Франції розповідає про російську воєнну агресію і руйнування внаслідок війни. Фільм розкриває проблему дегуманізації, нищівних потуг тоталітарної російської машини, про насильство, від якого окупанти отримують задоволення, водночас відчуваючи повну безкарність. Знімальна група проїхала тисячі кілометрів, щоб відзняти відеоряд для фільму в зруйнованих містах і селах Харківської, Київської, Миколаївської областей та на Донбасі. Головна особливість стрічки: в її основі перехоплені записи телефонних розмов російських загарбників із їхніми рідними.
У назву фільму лягла самоназва російських громадян після початку війни в Україні.
«Мене, зокрема, інтригувала роль російських "мирних жителів", як вони люблять самі себе називати: матерями, дружинами і сестрами російських військових. Напевно, більшість розмов, що потрапили у фільм, – це розмови солдатів саме з жінками», – розповіла режисерка.
Фільм складається з довгих статичних, на перший погляд, неемоційних кадрів, на які накладені телефонні розмови. У той час як на екрані демонструють кадри постокупаційних містечок та життя людей у них, глядачі чують, як російські військові розповідають своїм рідним про тортури, вбивства, руйнування та крадіжки, не приховуючи азарту та захвату, з яким скоювали свої звірства. Як відреагувала б Людина на такі зізнання? Відповідь у кожного своя, але точно вона не перегукується із позитивом. Як реагують «мирні» росіяни? Саме так, радісно та схвально.
Логічно, що в іноземного глядача під час обговорення фільму могло виникнути питання, чи не є ці розмови фейками, адже справді вкрай складно повірити, наскільки кровожерливими можуть люди. Режисерка відповідає, що вони разом із французькою монтажеркою Шарлоттою Турес прослухали багато годин розмов, і лише одна була нормальною. Вона є у фільмі.
Також Оксана Карпович зізналася, що найбільше її приголомшила агресія і ненависть росіянок.
«У контексті вторгнення росіянки вирізняються особливою жорстокістю. Це феномен, який мене цікавив і продовжує цікавити після завершення роботи над фільмом», – сказала режисерка.
Щоб і ви зрозуміли, на заваді якого стада стоїть вільний український народ, наведемо цитати з розмов. Утім, радимо за першої ліпшої нагоди обов’язково переглянути стрічку.
«Я вже бачив ліс, повний трупів».
«Ми тут нациків ловим валом. Зранку спіймали трьох нациків, шльопнули їх».
«Ішла мати з двома дітьми, наші вальнули її при дітях. – Звісно, вона теж ворог».
«Ми туди поїдемо на смерть. Ми змирились».
«Їсте нормально? – Та нормально. Позавчора алабая захерачили».
«Настю, я можу взяти людину і вистрілити їй просто в голову – бам! Я довбойобом став».
«“Швидше вбивай усіх українців і приїзди додому”. Правильно дитина по факту сказала».
«Нема кого там жаліти. – Так, усі зрадники».
«Мені й мирне населення не шкода».
«Смажите шашлики? З цих хохлів. На шашлики їх».
«Ми вбиваємо цивільних і дітей. – Ні, не вбиваєте, ви фашистів убиваєте».
«Мені подобається людей убивати. – Це не люди».
Найстрашніше одкровення, яке усвідомлюєш – ці розмови відбуваються як звичайні, буденні. Нібито діалоги на кшталт «Не забудь, будь ласка, ще молока купити». Але ще більше шкіру пронизує, коли розмови про катування та звірства з їхніх чорних пащек звучать радісно: наприклад, якийсь окупант детально описує своїй мамі катування під назвою «розочка», коли полоненому зрізають шкіру уздовж кісток на кожному пальці; мама натхненно підхоплює, що сама б таке робила, якби опинилася на фронті.
Ну й куди ж без вже наших улюблених, параноїдальних і до болю смішних для здорової людини виправдань про атомну зброю НАТО, біолабораторії, насланий з України коронавірус тощо.
«Ти там бази НАТО бачив? – Не-а. – Не бреши мені – там на кожному кроці їхні бази, нам по телевізору розповідають. – Не дивись телевізор, мамо – там неправду кажуть. – Ну, як це неправду? Правду, звісно. Тому вас і послали туди, щоб ви нас від НАТО захищали. Ви герої, так і передай друзям. – Не лишилося друзів майже нікого – всіх повбивало. – Я пишаюся тобою та твоїми друзями».
Нікуди без мародерства, крадіжок, чорної заздрості:
«Ти знаєш, ці х*хли зло*бучі так добре живуть – краще за нас, правда. – Ну, так зрозуміло – їм Захід платить, вони бояться це втратити і за це воюють – а за що?»
«Я тобі та дітям стільки шмоток привезу – ми тут у квартирі зараз, вони все кинули, втекли. Спортивна така сім’я – одних кросівок десять пар, і всі фірмові. Я все зібрав, у рюкзак запхав. Хлопці вантажівками вивозять, а я не маю вантажівки. – Гарний ти в мене, господарський – усе до хати. До речі, Софія цього року іде до школи – може, десь комп’ютер забереш?»
Задля справедливості (адже ми не росіяни) у стрічці звучить й інша телефонна розмова, з відблисками людини: «Якого дідька ми зв’язалися з цією Україною?», «Незрозуміло, що ми там звільняємо», «Думаєш, путіну важливий народ?», «Зроби так, аби наш син в армію не пішов. Це останнє, чого я хочу». Була навіть така реакція жінки: після слів «Не буде нічого хорошого. Цей вибір зробили ми, просто промовчавши» оголошує, що хоче розірвати стосунки. Але це радше виняток із загальноприйнятих для росіян реакцій.
Як би страшно не прозвучали мої наступні слова, але: з російськими окупантами все ясно. Вони вже тут: вони воюють, вбивають, катують і крадуть. На них сходить кара – не небесна, а у вигляді наших Збройних Сил України. Це ворог, з яким борються і якого нищать. Війна. Але ніяких пояснень не можу дібрати до тих, хто чекає «защітніков родіни» у своїх дерев’яних бараках в російських глибинках. Ви – матері, дружини, діти… Хіба не має бути якихось базових людських інстинктів? Я вже не кажу про якусь совість, я про банальне «щоб чоловік/син/батько був вдома». Але ні, далі й не казатиму. Лише додам: якщо десь хтось вам скаже, що в росії теж живуть люди, коли по Бєлгороду, з якого щодня руйнують Харків, «прилілатиме» відповідь – покажіть фільм, дайте почути розмови «мірних рускіх людєй», які подекуди кровожерливіші, ніж їхні родичі у військовій формі.