І тепер, як давно колись

Ми всі сьогодні живемо, мов на вулкані, адже в будь-яку мить вулкан може почати виверження – що нас чекатиме? Тут і пояснювати не треба, бо навіть дитина знає, яких катастрофічних наслідків можна чекати. Але жити треба, треба мислити, творити, радіти тому, що є наразі, бо свого майбуття ніхто не знає напевно, а тому треба продовжувати жити. Хоч настрій у багатьох людей вже зовсім не той, бо так багато втрачено, так неймовірно дорого заплачено, а війні не видно ні кінця, ні краю. Вона продовжує свою чорну, вбивчу і руйнівну роботу, знищує міста і села, нашу рідну і таку чарівну та привабливу нам землю.

Адже на тих полях, де пронеслась війна, ще десятиліттями не можна буде ані садити садочки, ані сіяти наші золоті хліба, бо вони вкриті мінами, снарядами, бомбами, гранатами та різною отрутою, яку закидає сюди ворог. Важка нам дісталася доля, але старше покоління хоч бачило радість і щастя, а от маленькі діти сьогодні бачать страшні картини сьогодення. І запам’ятають їх вони на все життя і протягом десятків років ще будуть здригатися від гуркоту грому, як від вибухів ракет, бо страхи не забуваються, а будуть повертатися і в мирні дні… Тільки коли вони прийдуть, ті мирні дні? 

Цього ми не знаємо, цього не скаже жоден екстрасенс чи гадалка, бо цього не дано знати нікому, але щиро всі ми сподіваємося на закінчення війни, бо з цією думкою і з цією світлою мрією нам просто легше жити. Тому хочеться, щоб віра і надія жили у наших серцях і підтримували людей у ці важкі часи, не давали зневіритись, впадати в паніку, в депресію, бо вихід завжди є. Колись і ця війна закінчиться нашою перемогою, справедливість та правда візьмуть гору і мир засяє над усією Землею. Хоч сьогодні дуже страшні часи. 

І от, дивлячись на наше сьогодення і переглядаючи історичні фільми, перечитуючи історичні факти минулого тисячоліття, приходиш до того, що все в історії повертається з неймовірною точністю, що ми неначе повертаємося знову в те коло, що вже прокрутило нас минулого століття, що ми знову повернулися в минуле і проходимо тими самими стежками патріотизму, самовідданості, сміливості, мужності і чорної зради, підлої ненависті і зла… Варто переглянути фільми про Крути, про Симона Петлюру –ви побачите в них не тільки те, що було більше ста років тому, а наші дні, важкі, страшні і темні, але просто один в один схожі! Така ж сама політика – брехлива, зрадницька, загребуща сьогодні, як і в ті часи. Такі ж самі політики-зрадники, як і колись. Нічого не змінилося. При владі у нас такі ж самі загребущі, ненаситні і брехливі політики, які ведуть нашу країну не тим шляхом, яким би ми мали іти сьогодні, які своїми рішеннями і законами знищують Україну, як і в ті колишні часи лихоліття. Люди в політиці, звичайно змінилися, прийшли нові, але навчені своїми ж таки батьками-комуняками, бо ж своїх дітей вони і посадили на ці крісла, але суть не змінилася, як брехали колись, так само гарно брешуть і сьогодні, так же наживаються на війні і на людській крові, так само продають все, що можна продати і навіть те, чого у війну не можна продавати. Все те саме! 

Нещодавно ходила в наш театр на виставу «Державна зрада» – знову те ж саме, як і колись! Розумних, чесних, мудрих, відданих патріотів і сьогодні, як і в ті часи намагаються знищити, прибрати, щоб не говорили правду, щоб замовкли і не будили народ від летаргічного сну, в якому сьогодні перебуває більшість людей. Кому це вигідно? Зрозуміло кому – зрадникам, отим клятим колаборантам, які зливають дані про наші заводи, які виробляли ракети, про нашу промисловість, яка працює на фронт… А таких у нас досить повсюди. Радянська влада і раша розплодила цю нечисть в геометричній прогресії так, що нам є з ким боротися всередині країни, не тільки із зовнішнім ворогом. У нас сьогодні ці засланці є в кожній урядовій службі, в кожному місті і в селі, без них не обходиться жодна нарада і тим більше, якщо вона секретна. А потім бачимо плачевний результат! А от результатів про те, що засудили зрадників – немає! Вони переміщені на інші посади і далі роблять те саме та ще з більшою віртуозністю! Ось така сумна і тривожна дійсність. Стає важко на душі від того, що ти все це бачиш і нічого не можеш вдіяти, бо люди приспані хто крупою, яку час від часу хтось з можновладців кине, як собаці кістку; то наобіцяють гори щедрості і підвищення зарплат чи пенсій, а люди з радістю проковтнуть і мовчать, щоб не вдавитися; то вони раптом покладуть бруківку і закопають мільйони у свої кишені, але піднесуть це як велику турботу про мешканців дворів…

У цих перевертнів є багато важелів впливу на людську свідомість і вони ними дуже вміло керують. Адже це політика – вона брудна, підла і сьогодні не діє в інтересах простого люду, а навпаки присипає його, заганяє в глухий кут, примушує думати так, як хочуть можновладці, відволікає від боротьби… І я от думаю собі… Чого ми й далі залишаємось на тому самому колі, яке сьогодні почало крутитися ще швидше, чому ми не зійшли з нього ані на крок, а воно нас ще сильніше розкручує, щоб в певну мить скинути? 

Чому надалі до москалів ставлення з якоюсь повагою? Адже всі сьогодні бачать і знають, що кацапи-різаки прийшли на нашу землю, щоб знищити Україну і український народ, щоб не було на цих барвінкових просторах ані історії української, ані традицій віковічних, ані мови солов’їної, ані пісні чарівної, ані духу вільного нашого. То чого сьогодні люди і далі продовжують вперто впроваджувати на теренах України російську культуру, їхню мову, їхній вічно п’яний і пересипаний матюками «руській мір»? Чого вони прагнуть притягти його сюди? Невже вони не бачать, що ці підлі орки зробили з людьми, з нашими чудовими і затишними містами і селами, з нашими квітучими полями і чарівними лісами «асвабадітєлі»? Але попри всю цю біду, в якій дехто з них сам і опинився, вони продовжують нести у світ зверхність, притаманну москалям, їхню мову, їхні матюки, безкультур’я, лінь, брехню, злодійство та ненависть до всього українського, хоч і народились в Україні, і виросли тут… І це видно на кожному кроці, де б не з’явилися такі люди: чи то вони опинились в західних областях України, чи за кордоном, а поведінка скрізь однакова. А це означає, що ця біда їх не навчила думати, не навчила мислити, як людину. Та чи й вміли вони колись мислити і розуміти? Якось сумнівно. Бо кожна мисляча людина б уже сотню раз задумалась над своєю поведінкою і над своїм життям, а їм якось однаково, вони вважають себе завжди найрозумнішими і чомусь такими, що їм усі щось винні… Весь світ їм щось винен! А от що? Мабуть те, що вже давно всіх москалів і їхніх шанувальників всюди, де б вони не були, треба поставити на місце і показати, як треба поводитися між людьми у світі. Це б їм усім зовсім не завадило, а то й привело когось до тями. Бо стільки горя і зла, як причинили вони у світі ще ніхто не приносив і це не лише сьогодні, а багато віків підряд. 

І от сьогодні у нас таке неоднорідне, а дуже різношерсте суспільство, яке важко привести до тями, а згуртувати, об’єднати ще важче, ніж будь-коли. Це, як у байці Глібова «Лебідь, Рак та Щука», у кожного своя правда і поведінка, своє бачення майбутнього, тому і своя натура. Хтось бачить у наступні віки Україну вільною і незалежною, чудовою для життя, високорозвиненою і передовою країною у Європі, а комусь байдуже, хто тут буде панувати… А хтось дуже хоче тут бачити росіян і їхню ницу культуру і пересипану матюками мову, вони аж мліють від думки, що буде по-їхньому! Тому йде ось таке бродіння, немає єдності, постійності і переважної здорової більшості… І навіть у тих, хто налаштований на нашу перемогу, на те, що все у нас буде добре, оті постійні сигнали повітряної тривоги, іноді невтішні повідомлення з поля бою і щоденні кортежі українських воїнів «на щиті» людям додають зневіри, втрати оптимістичного настрою, віри і надії на добро. 

Важко нині жити всім, але я закликаю вас, дорогі мої українці, де б ви зараз не були, де б ви нині не проживали, будьте пильні, будьте мудрі і аналізуйте, будь ласка, всі події, які у нас відбуваються. Гуртуймося і єднаймося, українці, несімо в світ добро і любов, щирість і щедрість, нашу правду і світлу волю, бо ми того варті! Не варто втрачати нашу віру в перемогу, бо там, на «нулі», стоять наші найкращі сини і доньки, які десятки разів за добу відбивають ворожі атаки, захищають нашу землю і нас з вами, та й цілий світ від біди і горя. Тому гуртуймося і будьмо щасливі. Я нещодавно прочитала в інтернеті статистику про те, хто на цій землі може вважати себе щасливим. Вона мене дуже вразила тим, що прочитавши її, я зрозуміла, що я, пенсіонерка і старша вже людина, на сьогоднішній день по цій статистиці вхожу до найщасливіших людей у світі! Які показники там беруться до уваги? Все дуже просто! Якщо ти дожила до свого похилого віку, ще при здоров’ї, на своїх ногах, ще ходиш і можеш виконувати певну роботу, то ти серед щасливчиків! Якщо ти маєш дах над головою, тепло і світло, маєш постійний хоч і мізерний дохід, але ти не голодний, тебе не мучить спрага і ти маєш хоч якусь одежину і взуття, щоб зігрітися і вийти, то ти серед найщасливіших людей! Якщо ти живеш між людьми, у тебе є рідні, друзі, знайомі, які можуть тобі допомогти в потрібний час, то ти живеш – чудово! Я прочитала цю статтю декілька разів і прийшла до висновку, що незважаючи на деякі нюанси в житті, я серед тих 25% найщасливіших людей на всій планеті на цей момент, адже зараз у мене в житті є те, чого багатьом людям не вистачає.

 То чи маємо право ми впадати у відчай, хандру, маючи дах над головою, їжу і воду, одяг і взуття, відносний, але спокій; та коли ще маємо здоров’я, щоб іти по життю на своїх ногах? Цінуймо, люди, те, що маємо, і живімо, радіючи, що ми серед тих 25% щасливчиків у світі, на планеті Земля! І це велике-превелике щастя! Щастя жити! А тому нам сьогодні слід озирнутися навколо і об’єднати всі сої зусилля, щоб подолати оце бродіння в суспільстві, згуртуватися навколо мудрих людей і відстояти свою волю і мир в Україні, відновити прекрасне і щасливе життя, про яке мріє кожен із нас! 

Від кожної людини залежить перемога на фронті, наша воля і гарне життя, від нашої мудрості, від любові і доброти, людяності і сердечності, допомоги і турботи залежить життя наших воїнів! Тому задумайтесь, будь ласка, над цими словами і прокиньтеся від зачарованого сну, в якому ми опинилися, адже, як бачимо, історія повторюється! І якщо ми залишимося бездіяльними, то воля знову вислизне від нас, як і не одне століття тому, а ми з вами опинимося у кайданах, у рабстві, з якого вже більше ніколи не знайдемо виходу. Адже подивіться тільки! Нас тотально знищують на нашій землі, створили тут повний геноцид українського народу, рівняють із землею наші міста і села, крадуть і переписують на свій лад нашу історію, знецінюють традиції, віру, мову, погляди, і нас як людей та націю! Викрадають і вивозять наших малих дітей і перетворюють їх на кацапів, прищеплюючи їм свої погляди, думки і поведінку. А це з малими дітьми дуже просто зробити. А потім їх же і пошлють колись вбивати нових українців, якщо такі ще будуть, або інші нації… Адже це в крові росіян, вони по-іншому жити не вміють, недарма ж їх у віках прозвали кацапи-різаки, це ж тому, що вони завжди вирізали всі народи, на які нападали. Тому сьогодні усім нам слід задуматись над тим, як ми сьогодні живемо, про що думаємо, за що повинні боротися. І ми не повинні піддаватися гнітючим думкам, а брати себе в руки і боротися, доки є в нас сили, хто як може! Хто зі зброєю в руках, хто може пекти хліб чи готувати їжу для людей, хто плести шкарпетки, чи шити одяг, хтось сітки для захисту, а хтось своїм словом піднімати дух людям! Тому, до боротьби за наше світле майбутнє без рабства, без кайданів, без зневаги і зверхності над нами! Любімо своє життя, любімо себе і одне одного, шануймося, українці, бо ми того варті!

Я думаю… 

Як й сотні років, як в усі віки, 

Нас хочуть підкорити і зламати.

Летять сюди, неначе ті круки, 

Щоб землю цю, її багатства мати.

Та і при владі, як й колись було,

Є зрадники і просто підлі люди.

Замість любові, в їхніх душах зло, 

Тому я й думаю, що далі буде?

Народ усе байдужіший стає… 

Їм все одно! Було що їсти й пити.

У когось гроші чи зв’язки десь є, 

І їм однаково, в якій країні жити…

А влада зраджує і землю продає, 

Тоді за що народ наш умирає?

За що людина кров гарячу ллє?

За що? За кого? Я у вас питаю!

Де не поглянеш – скрізь гребуть усе!

Гуманітарку, берці і бушлати…

І кожен гроші у нору несе, 

Щоб і праправнукам запаси мати.

Будують сховища, підземні укриття, 

І думають два віки в них прожити.

А зверху замки – це для прикриття…

Це ж гадом треба буть, щоб так робити.

А хлопці на передньому краю

Ведуть бої криваві і жорстокі.

І гинуть сотнями в нерівному бою,

Хоч мрії в них прекрасні і високі…

Бо мріють воїни про мир й сім’ю, 

Про волю й незалежну Україну.

Та перемогу мати б у бою

Й обняти матір, жінку і дитину…

День сьогоднішній 

Люблю свій рідний край – річки, ліси, поля, 

Красу, що так природа наділила…

Чудова Україна – це моя земля.

Вона дала життя і дужі крила.

Тут рідне й миле все, найкраще і своє:

Народна пісня, мова солов’їна.

Хустки, вінки, коралі й вишиванки є,

Чарівна Україна, мов перлина!

І я несу у світ її красу й пісні, 

Своєю мовою душа моя співає

Про болі і жалі, та гарні дні ясні, 

Про мрію, що до неба піднімає.

Своєю мовою оспівую красу, 

Про доброту і про любов співаю.

Тепло душі і щирість до людей несу

І все найкраще, що у серці маю.

Святою мовою, що нам дала Земля, 

Бо в ній душа і код мого народу!

Я українську мову пізнаю здаля! 

Слів не люблю москальського заброду, 

Бо мова ворога огидна і брудна.

Її душа і серце не приймає!

Багато горя принесла до нас вона…

Та й що казати… Хто того не знає.

Завжди моя земля приваблива була, 

Тож всі її загарбати хотіли.

Й несли в мій рідний край багато горя й зла.

Та щезли всі, а нас не підкорили.

Віками москалі сюди ордою йшли, 

Нас поневолити і землю цю хотіли, 

Свою культуру ницу, свій язик несли

Й яких безчинств тут тільки не робили…

І катували, й не вважали нас людьми,

Морили голодом, з живих тягнули жили.

Щоб оніміли, змовкли, підкорились ми.

Забрати волю й мову в нас хотіли.

Це темні і важкі, страшні часи були, 

Як москалі над нами панували.

Як українців з власної землі тягли

В товарняках в Сибір нас відправляли

На вірну смерть. Та відібрали в нас усе, 

Нічого за душею ми не мали.

Їх й досі заздрість, лють і чорне зло трясе…

Тепер вони війну до нас пригнали.

Руйнують села і міста, ліси й поля,

Вбивають всіх людей й малу дитину.

О, Боже мій, як носить їх іще Земля?

І злу цьому чому немає спину?

Кацап тут мову запроваджує свою, 

Свої порядки встановити має.

Ми ж Україну захищаємо в бою,

Душа в нас по-чужинськи не співає!

Тому ми стоїмо за кожну п’ядь землі,

Бо досить вже над нами панувати!

Ви захлинетесь кров’ю у своїм кремлі!

Ми ж долю, волю й мову будем мати!

Ми переможемо! 

Як довго ми під гнітом всі жили…

Репресії, заслання і неволя.

Всі табори Гулагу ми пройшли…

Була в той час страшною наша доля.

За слово правди нас на суд тягли, 

А часом навіть на смертельну страту.

Ми, українці, в рабстві в них були, 

Тож не раділи будням ані святу.

Труд підневільний в будні цілі дні, 

Що й до пів віку ми не доживали.

А ті криваві й чорні трудодні…

Хліб сіяли, а от самі не мали.

За колосок, що в полі підняли, 

Людей життя і волі позбавляли…

Ми вільними лише в душі були, 

До волі лише в снах своїх літали.

Тому за Україну нині стоїмо, 

За вільну, незалежну і крилату.

Ми ворогам її не віддамо,

Все буде Україна! Буде свято!

На вільній жити будемо землі,

Що Богом нам дана в віках по праву.

В добрі, в любові, в щасті і в теплі,

Збудуєм сильну і міцну державу!

Хлопчина вірші пише 

О! Як зима холодним вітром дише, 

Мороз і хуртовина аж реве…

А десь малий хлопчина вірші пише

Про те як він під час війни живе.

Про те, що в місті вже немає школи, 

Ракета влучила, будівлю рознесла

Й він з друзями не стрінеться ніколи, 

Нема вже й міста, й ближнього села, 

Куди він часто їздив до бабусі

І до дідуся рідного свого.

Він їх любив, він так до них горнувся, 

Й вони любили від душі його.

Та їх немає, їх війна убила

І тата більше в хлопчика нема…

Війна хлопчині обрубала крила… 

А за віконцем холод, ще зима… 

І в серці стужа, часто плаче мама, 

Вони тепер на цілий світ – самі…

Як мама й він засмучений так само, 

Немає радості, живуть, як у пітьмі…

Але живі… Тому він вірші пише

Й читає їх для тих, кого нема…

Приходить тато в сни й його колише…

А надворі іде війна… Зима.

Чорна нічка

Чорна нічка розпустила крила

Пригорнула села і міста.

Від біди вона усіх закрила, 

Тільки ж то робота непроста.

Прорізають ніч страшні ракети

І влучають в місто і в село.

В небеса летять вогню букети

І життя неначе й не було.

Сон не додивилася дитина, 

Матінка померла у ві сні.

На гіллі скривавлена хустина

З маками на голубому дні…

В небо тихо пісня піднялася, 

Що ніхто не заспівав іще…

І сльозами хмара пролилася, 

Небо тихо плакало дощем…

У людей лиха сьогодні доля, 

Смерть чигає в рідному краю. 

Гинуть в місті, в лісі, серед поля,

Землю захищаючи свою.