Тисячі чому…

Я часто думаю собі, яким би було життя на Землі, якби всі люди були свідомі, розумні і мудрі, щедрі і щирі, добрі і роботящі, люблячі і людяні… І перше, що пригодить на думку – це квітуча і дуже гарна Земля без війн і страшного лихоліття, без руйнувань і без вибухів, без смертей і горя… Це чудове життя для людей та надзвичайно багата і красива природа, бо про неї дбають, її люблять, охороняють та примножують. Це квітучі поля, родючі лани, налиті зерном ниви, дивовижні парки, багаті і різноманітні сади, море зелені і найдивовижніших квітів, це щастя і радість, чарівна музика і веселий спів пташок, це чисте повітря, наповнене ароматами квітів і трав, це глибокі і прозорі ріки, моря та озера, які несуть свої води для всього живого… Це краса і благодать, де людина чудово живе, творить і працює для радості і щастя, для свого задоволення і насолоди… Але поки що цього немає, бо на нашій такій маленькій і такій чарівній Землі живуть люди, яким хочеться вбивати, руйнувати, красти, знищувати… І от скільки живе людство на цій Землі, стільки йдуть війни, люди вбивають одне одного, знищують міста і села, захоплюють чужі землі, спотворюють природу, доводять її до плачевного стану. 

Чому це так? Адже людина природою наділена розумом, вмінням мислити, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, вирішувати складні проблеми, наділена вмінням творити і робити винаходи, великі наукові відкриття, щоб жити у цьому світі гарно, мудро і світло. То чому ж люди не роблять цього? Чому вони живуть гірше тварин, бо йдуть вбивати собі подібних, в той час, як жодна тварина не знищує свій вид, не нападає на собі подібних? У чому ж справа? Може, людство пішло не тим шляхом розвитку, обрало не ті стежки і дороги, не ті цілі? Чи люди ще не доросли до розуміння того, що життя нам дається всього лише один раз і воно більше не повернеться, не повториться і не відновиться, як у казці…

Чому ми сьогодні так важко живемо і так страшно помираємо, безцільно і тяжко покидаємо цей світ назавжди, не нажившись, недолюбивши, не набувшись одне з одним, не натішившись своїми дітьми, коханими і радістю життя? Питань дуже багато, їх тисячі, навіть сотні тисяч… А от відповіді є у мене далеко не на всі питання. Тому мені хочеться звернутися до читачів, щоб разом розібратися з цими тисячами запитань і знайти розумні відповіді хоч на якісь із них.

Перше з питань: для чого ми прийшли у цей світ і для чого ми живемо? І тут відразу чую десятки відповідей: для щастя, для розвитку, для прогресу, для радості, для нових ідей, для вдосконалення… І так далі. І все це буде правдою. Бо кожен з нас по-своєму це бачить і уявляє, по-своєму думає, розуміє, мислить. Але ніхто не скаже, що він прийшов, щоб вбивати і руйнувати, брехати і красти, знищувати і просто бути вбитим в свої найкращі молоді роки. Всі це розуміють, всі знають, що не це є метою його життя, а щось інше, набагато цікавіше і яскравіше. Але чомусь людей не турбує питання, як прожити свій вік, щоб було добре, мирно, тихо, гарно саме для всіх людей на Землі. Мабуть, люди народжуються егоїстами, з різним баченням цього світу, своїм призначенням у ньому, інтересами і мріями. 

Справді – всі люди різні, дуже різні. Та й народжуються всі дуже різними, по-різному виховуються, живуть в різних суспільствах, мають різне уявлення про все на світі. А тому так важко вживаються одні з одними… Нащо далеко йти, коли в одній сім’ї виростають зовсім різні діти! «В сім’ї не без виродка», – кажуть у народі. Так воно чомусь і є. Здавалося б, одні батьки, однаково привчали всіх дітей до роботи і до навчання, а виростають одні працьовиті, умілі, все вміють зробити, прагнуть вчитися, а хтось один – ледар, його ані до роботи не можна змусити, ані до книжки привчити, нічого не вміє і нічого не хоче! Так само в одній сім’ї батько і мати однаково до всіх ставляться, однаково наділяють своїх дітей любов’ю і ласкою… Тож одне дитя росте люблячим, турботливим, нікого в житті не образить, а навпаки всіх пригорне і обігріє, а друге буде знущатися над котиком і собакою, над своїми братами і сестрами, над іншими дітьми і це вважатиме нормою. Це, мабуть, тому що народжуються діти всі з різними генами, які домінують у певний період розвитку і роблять її особливою. Когось природа наділяє талантом до наук, когось добротою і творчістю, а когось ненавистю і злом. І тут ніяке виховання не допоможе, скільки б хто не старався. Тому в кожному суспільстві час від часу з’являються свої вбивці, ґвалтівники, злодії, брехуни і свої неперевершені генії. Це говорить про те, що люди на Землі всі різні!

Кожен з нас наділений чимось своїм, особливим, і скільки б ми не шукали однакових людей, ми їх просто не знайдемо. А тому в кожному суспільстві повинні бути певні моральні межі дозволів і заборон, які б організовували, спрямовували людей в певне русло, застерігали від неправомірних вчинків і давали змогу віддавати людську енергію на добро й уважне ставлення до людей, до прав і законів, до добрих вчинків і до людяності та мудрості. Тому так важливо виховувати дітей з раннього віку і протягом всього життя вдосконалювати людську поведінку, її прагнення, бажання і спрямовувати це в русло доброти, людяності, любові і творчості, мудрості…

І це потрібно робити у своїй сім’ї, в кожному суспільстві, та й врешті прийняти загальнолюдські норми поведінки на всій планеті. Адже ми сьогодні всі тісно переплетені між собою, вже стираються грані між расами, націями, народами, ми зближуємось і хочемо розумітися між собою, створювати певні союзи, групи, об’єднання… Але все ж знову виникають війни, які нікому не потрібні, бо вони нас усіх вбивають. Але є правителі, які людей спеціально налаштовують на вбивство, руйнування, знищення. Якби ті, кого посилають на знищення, хоч на мить задумалися, наприклад, над питанням: «А нащо мені вбивати українців у їхній країні, коли вони не причинили мені зла? Я живу в далекому Сибіру чи зовсім в іншому кутку цієї землі, а Україна за тисячі кілометрів від мене! Яка мені різниця, як вони живуть у себе вдома? Яку релігію сповідують, які харчі споживають, яких героїв возвеличують… Адже це їхнє життя, їхній побут!».

Якби вони могли хоч на хвилинку поставити собі ці питання, то ніколи б не пішли на явну смерть! Я так думаю. Але ж ці люди просто нездатні мислити, зважувати свої думки, вони сповнені злості і ненависті, вони лізуть, як Мара в чужий дім і вбивають всіх, бо їм так сказали, а, може, й одурманили наркотиками, горілкою, довели до стану сомнамбули і вони вже нездатні мислити. І так було в усі віки протягом всього людського життя: одні йшли війною на інших, знищували племена, народності, нації, раси… 

От я і задумуюсь, чи можна утворити таке єдине суспільство, дружну сім’ю народів всієї Землі, які б жили в єдиному ритмі, єдиними думками, цілями, а не ворогували між собою, не вбивали один одного, навіть не знаючи за що… Нещодавно я прочитала книжку Вероніки Рот «Дивергент. Нескорена». Там світ людей поділений на п’ять фракцій, які обирали самі люди, а радше шістнадцятирічні підлітки, вони проходили свої випробування, а потім уже жили в тих фракціях, виконували свою роботу і були ніби щасливими спочатку. Але ж люди вміють мріяти, хочуть досліджувати, фантазувати, активно спостерігати, творити щось своє, нове, тому їх не можна закрити назавжди в певному середовищі, бо яким би воно не було благополучним, а знаходяться такі нескорені, яким тісно в тих фракціях і вони починають діяти. Одні діють заради чогось великого, значущого, а інші безпідставно заздрять, у їхніх душах наростає і міцніє зло, вони вже його не можуть втримати в собі і починають діяти, поширювати те зло. Так починаються війни. 

І знову – війни, в такому наче вже й гарному суспільстві, в якому всі на початку жили у мирі в злагоді, були задоволені, бо кожен обрав те, що хотів… Але час летів і комусь стало заздрісно, що одні стали жити краще від інших. Тож вони не самі пішли війною, а скооперувалися з іншою фракцією, заманили її своїми солодкими словами, а потім зробили загальне щеплення, від чого люди втратили здоровий глузд і в стані сомнамбул пішли вбивати людей з інших фракцій. Вони стріляли в усе, що рухалось, в дорослих і в дітей, їм було байдуже. Ось так в здоровому на початку суспільстві почалась кривава бійня, бо комусь стало заздрісно, його серце сповнилось ненавистю і злом. А я сьогодні дивлюсь на наше сьогодення і думаю. А в нас чого почалась війна? Саме так! Бо росіянам стало заздрісно, що ми живемо не так жалюгідно, як вони, що у нас є ще свої мрії, прагнення, благородні пориви, творчість, що в нашому суспільстві можна ще говорити те, що ти думаєш, що ми живемо так, як хочемо того самі, що ми прагнемо об’єднатися з Європою і жити краще, вільно і незалежно. А вони живуть по-іншому, і нам однаковісінько як! Хай собі живуть, як собі бажають, ми їх не займали ані словом, ані ділом. Та вони не могли цього пережити і от вам! Погнали людей на війну, одурманили своє населення підлою пропагандою, горілкою і наркотиками, і послали вбивати мирних людей в чужій країні! А про те, що командування росії насправді одурманює своїх солдат наркотиками вже ходять не тільки легенди, а це достовірна правда, підтверджена багатьма випадками і прикладами, про що розповідають час від часу інформаційні джерела... 

То що ж це діється? А те, що війни ніколи не залежать від простих смертних, люди самі війну не починають, а ці ідеї виношують політики, а потім одурманюють свій народ будь-яким способом і посилають вбивати інші народи, бо в них, бачте, визріла ціль, їм хочеться поневолити чужі країни, їм хочеться створити імперію, в якій вони уявили себе царями! Отож, я думаю, що люди просто в багатьох випадках стають рабами, де їхня думка нічого не варта, де вони не мають свого голосу, бо звикли жити в неволі, а тому не можуть сказати своє вагоме колективне слово, вийти на демонстрацію, припинити безлад, який творить їхній уряд, вони підневільні і бездумні раби, яких прибила постійна і цілодобова пропаганда, непробудна пиятика, те багно, в якому вони загрузли, а тому мобілізація – пробудила їх раптово, наче блискавка, що різко вдарила, засяяла неземним сяйвом і стрепенула затверділі і майже мертві душі. Тому вони без жодної думки і без будь-якого вагання прийняли цей наказ і ринули у щось для них нове і невідоме. Все ж якась діяльність, хоч світу побачать! А ще отой російський «авось!» Він завжди вабив різаків і гуртував, і вів їх у безкінечні набіги. І комусь той «авось» усміхнувся у вигляді собачої будки чи унітаза, видертих з вух беззахисних жінок золотих прикрас чи забраної у бабусі старої праски… А все ж якийсь подарунок для дому! Все так воно і є.

 А я все думаю, яким же повинне бути ідеальне суспільство, щоб у ньому жили вільні і розумні, добрі та мудрі люди, які б нікому і ніколи не заздрили, не несли у своєму серці злобу і ненависть? Що ж для цього треба зробити нам сьогодні, щоб всім разом створити це гармонійне і таке прекрасне суспільство без війни і смертей? Як виховувати молоде покоління людей, щоб воно виростало благородним, мислячим і добрим? Скільки любові усім нам треба перелити в дитячі душі, щоб вони засяяли сонечками? Над чим нам сьогодні треба працювати, щоб змінити наше життя і нас самих на краще, щоб ми не просто жили, я сяяли зірочками добра і любові? 

Питання, питання, питання… Як же їх багато! І як мало на них чітких і правильних відповідей. А змінюватися нам треба обов’язково, бо зло у світі надто розрослося, і якщо його сьогодні не зупинити, то воно пошириться, розростеться і поглине цілий світ. А люди ж прийшли на цю святу Землю для життя! То чому хтось злий і жорстокий повинен диктувати жити нам чи ні! Чому ми повинні йому потурати, а не раз і назавжди стерти його з лиця Землі, щоб це зло не відновилося вже більше ніколи.

Тисячі питань вирують сьогодні в головах людей, у когось є якісь ідеї, але суспільство ще дуже розрізнене, непідготовлене і тому більшість ідей носять утопічний характер, який не приведе ні до чого доброго, як і в тій книжці, що я прочитала, а ідеального рішення для всіх поки що немає. А чи буде? Мабуть, ми ще не доросли до такого рішення. Хто знає? І я цього напевно не знаю, але в одному впевнена – треба кожному працювати над собою! Кожній людині потрібно змінювати на краще своє ставлення до людей і до життя, до нашої природи і до Землі, ставати добрішими і людянішими, світлими і мудрішими, нести до людей своє тепло і людяність, доброту і сонце своєї душі. І коли ми самі станемо кращі, то і суспільство наше зміниться в кращий бік, і життя наше стане світлішим, привабливим і гармонійним! Ми свого майбутнього достеменно не знаємо, а раптом десь підростає геній, який знайде таке рішення, що буде придатним для всіх верств населення і всі нарешті почнуть жити на Землі щасливо і радісно, мудро і світло. Дай то Бог дожити до того дня всім нам!

Освітлюйте усім дорогу

Освітлюйте усім дорогу

Тим світлом, що в душі цвіте.

Прийдіть комусь на допомогу

І не розказуйте про те.

Добро творіть – це так прекрасно!

Бо ж ви – людина на Землі.

Подайте руку своєчасно,

Зігрійте у своїм теплі.

Додайте і любові, й сили

Й людина хай щасливо йде.

Для неї ви шляхи відкрили

Й вона себе в житті знайде

І буде довго пам’ятати

Ту зустріч і значні слова.

Про це потрібно всім нам знати,

Хай пам’ять буде ця жива.

І хоч ми всі, як і тварини,

Та є в нас мудрість і слова,

Що характерно для людини.

Ми творим іноді й дива,

Уміємо й допомагати,

Підтримати і піднести.

Та слово лагідне сказати

Й до перемоги повести.

Тому в душі носімо світло,

Яке освітлює путі.

Й несім тепло, щоб все розквітло

Й чудово стало всім в житті.

Рідний дім

Дім – це справжнє щастя, дім – це казка,

Де тепло і затишок живе.

В ньому ніжність і любов, і ласка,

Й аромат хлібини там пливе.

Дім – це доброта, це мама й тато,

Перед сном вечірні казочки.

Там чарівних усмішок багато,

На Різдво запалені свічки.

Там завжди у сяюче віконце

Рано-вранці, саме на зорі

Промінцем тебе розбудить сонце,

Що уже всміхається вгорі.

Там любов у кожному куточку,

Затишок і ще живі пісні.

Там світлини в гарному віночку

Й рушники на долю на стіні.

Дім – це те, що серцю наймиліше,

Бо у ньому все життя твоє.

Світле, чарівне і найрідніше

Й найдорожче, що в людини є.

Тож дякуйте

О! Дякую! Яке приємне слово!

Що викликає гарні відчуття.

Й стає на серці ніжно, веселково,

Й чарівним робиться усе життя.

Тож дякуйте і в очі подивіться,

Щоб в них була любов і доброта.

І щиро-щиро, тепло посміхніться,

Бо в цьому й є та істина проста,

З якою людям треба в світі жити,

Нести всім ласку, доброту й тепло.

І сонцем для людей в житті світити,

Щоб з вами добре людям всім було.

Тож дякуйте за все і щохвилини,

Складайте щиру дяку за життя.

І усміхайтеся до кожної людини

Та шліть у світ найкращі почуття!

Ніхто не оголошував війну

Ніхто не оголошував війну,

А просто вранці почали бомбити,

Щоб люди не прокинулись від сну

І якомога більш людей убити.

Отак розпочалася ця війна…

На Україну зла орда напала.

І почалась у нас доба сумна…

Падлючих орків навісна навала

Влетіла на світанку на поля,

В наш край чарівний, у міста і в села.

В пожежах запалала вся Земля…

Так почалась година невесела.

Це нелюди, що знищують усе,

Що на шляху: міста, мости і люди…

Тож ненависть і лють їх зла несе,

А що вже далі, що там далі буде?

Смерть, геноцид народу усього,

Від різаків-кацапів що чекати?

Та не здамо ми краю їм свого,

Як навіть доведеться й помирати.

Бо це моя, моя свята земля,

Земля прапрадідів моїх, родини…

Ліси, річки, озера і поля,

Свята земля моєї України!

Я землю оркам не віддам свою,

Її я пильно буду захищати.

Хоч не в бою я, та завжди в строю,

Бо в мене слово є, щоб все сказати!

Українська мова – мова перемоги

Українська мова – мова перемоги!

Так було в нас завжди у важкі часи.

Хоч пройшли в житті ми надважкі дороги,

Та звучать й донині наші голоси.

І звучить у пісні наша рідна мова,

Нею розмовляють і старі, й дитя.

Бо вона нам рідна, мила і чудова,

Поки є в нас мова, то і є життя.

Поки є в нас мова, ворог тут не буде

Панувати й жити в нашому краю.

Хай сюди дорогу він навік забуде,

Ми його здолаєм назавжди в бою.

Й буде нам світити щиро ясне сонце,

Будуть в нас і щастя, і прекрасні дні,

Мирне синє небо гляне у віконце,

Задзвенять над світом чарівні пісні!

Бережімо свято нашу мову, люди,

Бо вона від Бога й матінки-землі.

З нею наша воля й незалежність буде,

З нею будем жити в радості й теплі.

Важливо одне одного любити

Важливо одне одного любити

І зігрівати ласкою й теплом.

Тоді приємно і спокійно жити,

І дуже легко й радісно обом.

Важливо у житті допомагати,

Стіною бути і опорою не раз.

І головне, щоб душу не продати

Дияволу в якийсь непевний час.

Хвилина кожна у житті важлива,

Та надважлива – ласка і любов.

Тоді життя стає неначе диво,

Красиве, щедре, вільне від оков.

Важливо одне одного любити,

Нести турботу і повагу теж.

Тоді і радісно, й чудово жити,

А світ стає привабливим без меж!

Як нам дано

Життя любімо! В нас воно одне

І другого ніколи вже не буде.

Та й це, що є, як перший цвіт мине,

Тому живімо всі щасливо, люди!

У добрості, в любові і в теплі,

І насолоджуймося всі красою

На цій стражденній і святій Землі

І літом, і холодною зимою…

Та й в кожну пору, що до нас іде,

І миттю, що лиш раз усім дається…

Бо кращого життя нема ніде,

Як нам дано. Це лише так здається,

Що краще десь в далекому краю,

Там жити легко, добре і красиво.

Й ніхто не гине в бійках чи в бою,

Ну, а життя у них насправді – диво…

Та це все фейк… Життя – це боротьба,

Де б хто не жив, а треба працювати.

Така людська вже доленька-судьба,

Що щастя власне треба здобувати.

Пролити сім потів на тім шляху

І стерти ноги в кров, щоб путь здолати…

Й зловити треба ту прудку блоху

А потім ще її і підкувати…

Таке життя. Але воно одне.

Тож як постелиш, так і будеш спати.

Та дуже жаль, що скоро й те мине

Й про щось в кінці ми будем жалкувати.

Тому живімо чесно й до пуття,

Закохуймось й щасливо всі живімо.

Бо нам дано один лиш раз життя,

Тому своє життя завжди любімо!

Якщо в очах людини доброта

Якщо в очах людини доброта,

Ніхто не зітре ластиком її.

І є у цьому істина проста –

У тій душі весна і солов’ї.

Там ласка і любов, а ще тепло,

Турбота, людяність, найкраще все,

Що у віках в людській душі було

Й вона усе те до людей несе.

Та добрість у очах, немов зоря,

Не дозволяє збитися з путі.

Пройдеш із нею сушу і моря,

Й щасливим будеш у своїм житті!

В своєму серці добрість збережи

І випромінюй, шли у світ її!

Та з людяністю все життя дружи,

Щоб в серці зазвучали солов’ї.

Кожен День неповторний – диво

Кожен День неповторний – диво,

Що життя дарувало нам!

Щоб жили ми у нім щасливо,

Довіряли хорошим думкам.

Йшли вперед і життя цінили,

Бо воно лиш одне у нас!

Щоб добро в світ нести уміли,

Кожен день, кожну мить і час.

Щоб всміхатися всім хотіли,

Коли навіть у серці сум.

І щоб сонечком ми світили,

Через призму тривожних дум.

Кожен день цінувати треба,

Бо живемо в тривожний час.

А над нами синіє небо

І життя лиш одне у нас…