Замість катедри каторга: життя і герць Дон Кіхота ХХ століття Олекси Тихого
Лиш хто любить, терпить,
В кім кров живо кипить,
В кім надія ще лік,
Кого бій ще манить,
Людське горе смутить,
А добро веселить, –
Той цілий чоловік.
Іван Франко
Коли угорський народ 1956 року в революційнім пориві збунтувався проти радянської окупації та противився чорним ініціативам Варшавського пакту, один українець з Донеччини став на його захист. З жовтня по кінець грудня в Будапешті під час вуличних боїв загинуло понад 2500 угорців, а майже чверть мільйона емігрувало. Чи тепер пам’ятають угорці про українця Олексу Тихого, що одиноким та гордим став проти цілої системи, протестуючи проти введення радянських військ в Угорщину? А він і не міг інакше: написав відвертого листа до цк кпрс з вимогою припинити окупаційний шабаш в Угорщині, за що його заарештували й судили на закритому засіданні. «За антирадянську агітацію та пропаганду» Олекса Тихий отримав 7 років таборів, а на 5 років його позбавили громадянських прав. Як воно там Орбану та іншим угорцям, не муляє історична пам’ять, коли вони блокують допомогу Україні? Забули про 1956-й? Забули, що ворог і досі у кремлі, але теперка танки не в Будапешті…
Дон Кіхот ХХ століття з обличчям європейського президента, як назвав Олексу Тихого Євген Сверстюк. Олекса ніколи не йшов на компроміс із совістю. Людина, що мала величезний інтелектуальний потенціал, за свідченнями колег-дисидентів, отримала каторгу, хоча достойна була цілої університетської катедри. Виступав на захист української мови й культури, за що сидів у таборах і тюрмах. Підписав Декларацію Гельсінської групи, де серед іншого зазначалося, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом українського народу. Звичайно, такого радянська влада не пробачала.
Олекса Тихий народився 1927 року 27 січня побіля Дружківки у селі Їжівка на Донеччині. Закінчив філософський факультет Московського університету. Працював учителем у селах на Донеччині. Вперше ледь не загримів за ґрати ще у 21 рік за критику безальтернативності виборів депутатів: звісна річ, як можна вибирати на виборах, де є всього один кандидат? Тоді минулося, ув’язнення замінили на умовний термін. Олекса Тихий вирізнявся з-поміж земляків не лише гордою поставою та ясним чолом. Був оригінальним та неймовірно талановитим учителем, що розробляв авторські методики викладання. Наприклад, навчання без школи, базоване на домашніх завданнях і самостійній роботі. Вдався був і до такого дивацтва: у районнім відділі освіти запропонував, що візьме собі один клас та викладатиме усі дисципліни сам. Цього йому зробити, звичайно, не дозволили. А згодом і поготів: відсторонили від викладання гуманітарних дисциплін. Тож мусив працювати на різних роботах. А після другого арешту Олексі Тихому взагалі заборонили викладати.
«Згадуючи про Олексу Тихого, – писав Василь Овсієнко, – я не можу позбутися враження, що такі люди бувають хіба що в книжках. [...] Але Олекса Тихий був не книжний герой, а жива героїчна особистість. Людина глибокої внутрішньої культури. Він сам збудував себе, виховав, загартував, закував у залізні лати воїна, постійно себе вдосконалював і цілком підпорядкував себе справі визволення України. Цілком. І свідомо поклав за неї світлу свою голову. Це зразок, яким має бути справжній мужчина: толерантним, доброзичливим до людей, але вимогливим і нещадним до себе, завжди і всюди твердим і непохитним у своїх моральних переконаннях, незалежно від того, чи бачать, чи оцінять це люди».
Олекса Тихий ще одна унікальна постать нашої України, знищена росіянами. Здавалось би, як може сільський учитель стати ворогом цілому режимові? А може. Адже він стояв на захисті української мови та національної культури, а окупанти прекрасно розуміли, що з мови все й починається. Недаремно у нашому національному пантеоні знищеного відродження стільки філологів та гуманітаріїв. Пам’ятаймо слова Ліни Костенко, що «нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову». І цю мову не давав відібрати Олекса Тихий, коли на Донеччині вже на його очах відбувалися неминучі соціокультурні зміни, зумовлені лінгвоцидом.
Про Олексу Тихого тепер можуть мовити хіба його написані слова, тож нехай вони промовляють. Життєве кредо, яке сам собі визначив Олекса Тихий, гідне наслідування й варте того, щоб бути для інших високим ідеалом людяності. Ось як він писав:
«Для чого я живу?
1. Щоб жило людство, мій народ, мій рід.
2. Щоби не зробити нікому ніякого зла, не проявити ні до кого ніякої байдужості й несправедливості в його долі, тяжкому становищі, горі.
3. Я – свідома частка Всесвіту, людства, свого народу, оточення за місце проживання й роботи, у колі своїх друзів і недругів. Я за все відповідальний.
4. Я маю людську гідність, національну гордість. Нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге.
5. Зневажаю смерть, голод, бідність, страждання і саму зневагу.
6. Прагну, щоб моє “я” було гідне наймення “людина”. У всьому, завжди незалежно від обставин чиню згідно зі своїм сумлінням.
7. Щоб поважати й цінувати працю, переконання й культуру кожної людини, на якому б рівні в порівнянні з моїми, загальноприйнятими і найвищими досягненнями людства вони не перебували.
8. Щоб до останнього подиху вчитися і, по можливості, без насильства й примусу навчати всіх, хто бажає в мене вчитися.
9. Щоби зневажати сильних, багатих, авторитетних, якщо вони свою силу, багатство й авторитет використовують для кпин, знущань, чванства перед іншими людьми або хоч би однією людиною.
10. Байдужим до тих, хто живе тваринним життям. По можливості намагаюся допомогти кожному такому усвідомити себе людиною.
11. Щоб вивчати, підтримувати, розвивати мову, культуру, традиції свого народу.
12. Щоби позбутися і сприяти іншим позбутися всього низького, підлого, чужого духові людства».
У цих словах і національна позиція, і загальнолюдська. Зокрема й така важлива нині антитеза споживацтву та тотальній дебілізації людей. Як заповідав жити, так і жив, адже і серце його, і розум діяли злагоджено, працювали в однім річищі. А це водночас і ключ до осягнення цілісного світогляду, до формування себе, як писав Іван Франко, як цілого чоловіка. А без цього неможливе відновлення й утвердження власної державності, адже із малого все починається, із зернини хліб, а з людини – держава.
…а проте «жити будете в муках і недовго» сказав тяжко хворому зеку радянських таборів Олексі Тихому хірург-чекіст. У Тихого вже були крововиливи в шлунок, до того ж він переніс чергове голодування. Лікар розрізав його, а відтак зшив Олексі шлунок у вигляді «піскового годинника»: їсти було неможливо, хворий постійно мав страшні болі. З’явилися спайки кишок, розійшлися внутрішні шви, уздовж рани виступили ґрижі розміром з горіх. Проте Олекса Тихий відмовився писати покаяльну записку і не визнавав себе винним ні в чому. Згодом розпочався перитоніт. Йому вкотре розтяли живіт, промивали черево. Лікарі оформили документи на актування, але за межі лікарні нічого не вийшло. Олекса Тихий переживав страшенні муки: рани не зростались. Носив бандаж. А от від роботи його не звільняли, мусив виконувати норми виробітку попри все. Олекса Тихий помирав у стражданнях і муках, а проте незламним. Він не зрікся ні себе, ні України. По ньому не залишилось, на жаль, більшого спадку, а писав він і мріяв зреалізувати багато. Зокрема, у царині педагогіки, що була його улюбленою наукою й темою розмов. У галузі філології та науки. Життя своє поклав на олтар служіння Українському Народові. І залишиться вічно живим прикладом для наслідування, адже «я – громадянин світу, не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я – клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний»