Пантеон українського політикуму. Чи радше кунсткамера?

Ніяк не можу визначити кращу назву для роздумів про «ЭТО»… Напевно, треба заручитися консультацією фізіономіста / психолога / профайлера, але дещо добре видно і неозброєним оком.

Наші болотно-східні сусіди мають приказку – «как корабль назовеш – так он и попльівет»… То ж як почався новий етап у 2019 році з «новими обличчями нової України», який виніс на поверхню кавеенно-квартальних майстрів совкової хохми і прихильників стилю «тупий і ще тупіший», то й ціле плавання якось м’яко перейшло у «рятуйся, хто ще може».

Корабель слуг і прислужників пливе до політично-соціальної маріанської впадини і не бачить свого курсу. Не бачить, бо ніхто його на мапі не проклав і ніхто з команди навіть не знає, як користуватись не те що надсучасними засобами навігації, а навіть астролябії в руках не тримав. Особливо капітан, чи капітанчик. Ну не дотягнутись йому до величезного керма, не вміє по зорях читати шлях, і взагалі його постійно нудить, морська хвороба дошкуляє. Бо капітанський місток – то вам не сцена з софітами, а океанські хвилі – то не хвилі примітивного сміху, що котяться по спітнілому залу.

А тепер знову до фізіономіки: уявіть, що вся команда капітанчика вистроїлась в ряд, а ви проходите повз них, заглядаєте в обличчя, бачите очі … і що ж вас вражає?

Так, немає гідних постатей, одухотворених і справжніх. Нема обличчя, біля якого хочеться зупинитись, потиснути руку і поговорити. А є якийсь очманілий калейдоскоп підозрілих типажів, які мали б набагато гармонійніший вигляд «без права переписки» – арахамічний умеров, єрмачний стефанчук, ветеринар-любитель данілов, сатрапистий єрмак, підпухла з голоду послиця-комісарша і особливо пришелепкувата мар’яна, що наче втекла з Кульпаркова (львів’яни зрозуміють).

Ну і як же не згадати капітанчика, який часом завзято позує біля штурвалу, якщо хтось підтримає стільчик, на котрий треба залізти, щоб ручки дістали до того величезного колеса, що відповідає за рух корабля.

Не вірю, що немає в Україні справжніх, мудрих, начитаних, освічених розумних інтелектуалів – лідерів, яких хочеться слухати і на яких хочеться дивитися. Вони є, але їх тримають в задушливих трюмах, бо бояться бунту на кораблі.

А ще соромно мені за отой знаменито розкручений «український генофонд», «особливий ген українців»… Де ж воно все? Чому мене запитують друзі-американці: а чого у вас там всі такі якісь недолугі і такі неестетичні? Чому ви самі з них глузуєте і критикуєте, ви ж їх самі і обрали? Українці ж такі гарні, порода у вас ого-го…

Дійсно…порода? Де вона?

Все-таки сподіваємось побачити і породу, і блиск в очах, і козацьку стать, силу і впевненість в тих, хто прийде до містка і в чиїх руках важкий штурвал оживе і вирулить Україну зі шторму, в який її завели необачні і продажні яничари, що ще намагаються намагатись…

І якщо ваша ласка, поділіться іменами тих, що в трюмі. Треба і їм дати зрозуміти, що ми про них знаємо, віримо, і чекаємо. Може чиєсь ім’я зазвучить вперше, то ж назвіть своїх героїв…котрі зможуть.

Час на команду СПРАВЖНІХ.

*****

Сидять собі в ютубних (і не тільки) етерах такі собі «гении современности» з «аттуда», котрі взагалі не знали про нашу Україну ніц, і не цікавила їх наша Україна, і варилися вони в «собственном соку» своїх «постсовковьіх щей»…доки не сталася велика війна на українській землі.

Раптом всі стали «експертами по Украине», раптом всі почали намагатись правильно вимовляти назви українських міст (хоч Київ все одно вперто пишуть через своє «е»)

Раптом почали всі вітатися-прощатися нашими гаслами, чіпляти наш жовто-блакитний собі на стіну і навіть одягати наші пацьорки і вишиванки, одночасно глузуючи з «вьішиватников». Правда, вишиванки в них часто якісь дивні, нагадують косоворотки, і взори теж складені так, що формують чи прапор «ихней страньі», або ще якісь символи, що не належать до самого поняття «українська вишиванка»… Але ж це все «в тренді», це все тепер приносить глядачів, і навіть більше – це все приносить шалені заробітки, то ж треба бігом цим користатися, «пока беляши горячие»…. 

І ось вже радять нам, як боротися, як воювати, як реагувати, чого сподіватися і як думати. І як «сдаваться», тобто «хендехох», білий прапор і в ножки путіну-батюшке…

Вже відкрито звучить від них страшне і принизливе слово «капитуляция», вже малюють вони гнітючі картини «войньі до последнего украинца», вже повчають нас, як небезпечно не підкоритися путіну, котрий ніби і в холодильнику, але все одно «живее всех живьіх» і таки з’їсть Україну раніше чи пізніше…

Так от, панове/гаспада. Розверніться собі «к избушке передом» і розбирайте своїх кащеїв і плебеїв, залишіть наших нам, українцям. Це ви виплекали своїх диктаторів, це ви допустили їх до влади, і це вони тепер нищать Україну, старшу, до речі, і дуже вже далеку родичку вашої болотної рассеї. І не пхайте свого довгого сопливого носа до нашого життя, а краще засучіть рукави своїх фуфайок і щось робіть зі своїми кремлівськими конюшнями…

Не вам судити про війну в Україні з Лос-Анджелеських пляжів чи Брайтонбічів, з французьких Рів’єр чи навіть лондонів-берлінів.

Ви НІКОЛИ нас не зрозумієте. НІКОЛИ..!

Бо ви – не ми. Бо у вас не тільки ваші «чєлюсті» не такі, у вас сіра речовина теж інша, запліднена вашою «серой молью», що сидить в бункері, і тому ви НЕ МАЄТЕ жодного людського і морального права «учить нас жить».

Єдине, що ви можете і повинні зробити сьогодні – ліквідувати джерело зла, оте зміїне кубло і щурячі нори, звідки і йде смерть до України. Тож скеруйте свою енергію і «красноречие» до своїх, тих що в лаптях, і зробіть щось корисне самі, нарешті.

А УКРАЇНА, і особливо ЗСУ, обійдеться без ваших «советов».

А на закінчення – усміхніться: уявіть, як звучить для болотних сусідів звичайна фраза українською – «вона його спочатку ПИТАЛА, а потім вже просто СВАРИЛА»... Уявили?

Ось з таким настроєм і далі до бою!