Коли ми звернули не туди?

Коли звучить запитання «Де ми у розвитку країни звернули не туди?», то я завжди дивлюся на свою книжну шафу, у якій лежать дві економічні праці: «Фактор чотири» – доповідь Римському клубу, яка була підготовлена групою вчених економістів у 1995 році, і програма «Вашингтонський консенсус» – розроблена у 1988 році професором Джоном Вільямсоном з Інституту світової економіки Гарвардського університету спільно з фахівцями МВФ. Хочу зразу попередити, щоб не було ніяких маніпуляцій, що «Вашингтонський…» – це лише назва, і ця програма не має нічого спільного з владою США, чи взагалі з політикою США.

Ця програма виникла, тому що у 1980-ті роки, коли країни Латинської Америки виявилися у безнадійній борговій кабалі кредитів великих американських банків, виданих, зокрема, під гарантії МВФ, Світового банку та американського уряду (понад 500 млрд дол.), процентні виплати важким тягарем лягали на бюджети цих країн, а економічне зростання взагалі призупинилося. Почалася депресія.

У доповіді ж Римському клубу провідні економісти світу писали, що робити багатим країнам, щоб стати ще багатшими, а у «Вашингтонському консенсусі» була програма із десяти пунктів, що робити у тих країнах, які набралися кредитів, та як повернути ті кредити кредиторам, навіть шляхом розпродажу активів тих країн.

Хочу наголосити, що на той час в України ще не було ніяких міжнародних боргів.

Влада України мала вибір – детально вивчити доповідь Римському клубу та йти тим шляхом, яким йшли розвинуті країни, до добробуту усіх жителів країни та успішного розвитку країни, чи взяти за основу програму «Вашингтонський консенсус» та йти лише до збагачення свого оточення.

 Українська влада обрала останнє. Адже згідно з доповіддю, влада мала б постійно вчитися і працювати над покращенням життя країни та її населення, а згідно з «Консенсусом», то варто було лише приватизовувати і продавати все те, що раніше було створено усіма поколіннями українців.

Ось деякі тези із цього «Консенсусу»: «приватизація, переорієнтація державних витрат, фінансова лібералізація…», ну і багато чого схожого, а здебільшого ринок, ринок і ринок…

Якщо говорити прямою мовою – вищим керівництвом держави Україна, з її 52-х мільйонним населенням, з високим на той час рівнем економічного розвитку, була взята модель, де всі заходи були спрямовані на зміну чинного порядку речей, але за повної відсутності уявлення про те, як сформувати державний механізм, який би дозволив підвищити результативність господарської діяльності суб’єктів економіки країни, що і призвело до порушення керованості і руйнування економіки країни загалом.

Але українську владу не турбувало, що вони придбали для України поношений костюм з чужого плеча, головне, що цікавило владу – це, прикрившись іноземними рекомендаціями, відкрити економіку для приватизації суспільної власності і споживацтва, не відмовляючись від своєї влади. Крім усього іншого, такий план давав їм надію, що під час розпродажу державної власності чиновникам, їхнім родичам та наближеним до них, дістануться кращі шматки і вони будуть отримувати найбільші вигоди. Відповідно до цієї моделі «переходу», ті ж люди, що контролювали державу при «комунізмі», прагнули контролювати її і при капіталізмі, одночасно насолоджуючись помітним поліпшенням свого життя і життя своїх близьких. Це щось на зразок, коли охоронець, звечора прийнявши склад з матеріальними цінностями під охорону, уже на ранок його 

привласнив.

І влада та різного роду наближені до неї економісти й «активісти» стали «науково обґрунтовувати», що розпродаж України і ринок – це найбільш сучасний економічний проект.

Водночас у доповіді Римському клубу, яка була орієнтована на розвиток країн до багатства і добробуту, ми читаємо: «Падіння моралі є більш небезпечним для нашої цивілізації, ніж тенденція збільшення розриву в доходах. Зараз є багато економістів, які вихваляють руйнівну силу ринків, а деякі люди цієї професії охоче підхоплюють концепцію “творчого руйнування” Йозефа Шумпітера. Слід зазначити, що у той час, коли Шумпітер писав свої роботи, руйнівна сила ринків була незначною, порівняно з тією шкодою, яку вони можуть завдати зараз… (Шумпітер в основному розробив ці ідеї ще до нацистської ери і своєї еміграції до США)».

І ще одна цитата із цієї доповіді: «Ринки ніколи не ставили за мету досягнення спільності чи цілісності, краси чи справедливості, стійкості чи духовності. Вони не призначені для цього. Якщо ринки й роблять щось хороше для китів чи дикої природи, Бога чи Матері Землі, чи наших онуків, то з чистої випадковості. Ринки, якщо їм дозволити нормально працювати, дуже добре досягають поставлених перед ними цілей, але ці цілі далекі від загального призначення людини…». І так далі, і тому подібне. Ця доповідь має багато сторінок і розглядає та рекомендує шлях розвитку для досягнення успіху та добробуту країн у майбутньому.

А на вулиці був 1995 рік, перед українською владою був вибір – «Доповідь» чи «Консенсус».

Українцям же влада запропонувала «Консенсус» і дикий ринок, який був розроблений для країн банкротів. Тож ми маємо і розуміти, чому тепер ми банкроти. А от у «Доповіді» для багатих країн визначні вчені вже тоді давали негативну оцінку такому «ринку», та спрямовували успішні країни подалі від такого стихійного ринку. А в Україні його розпочинали лише впроваджувати. Ех, «дайош» ринок…

То чого ж ми очікуємо добробуту для усього народу та багату країну? Так, багатство у країні ще є, але лише для тих, хто нею керує та розподіляє ці багатства. 

І ось усі ці роки грабіжницька влада мені нагадує кадри із одного кінофільму, коли злодії обікрали банк, а люди кинулися їх наздоганяти, то вони періодично з краденого мішка із грішми виймали пачку купюр і кидали під ноги натовпу, який їх наздоганяв; люди, звичайно, кидалися підзбирувати папірці, створювалася «куча мала» і переслідування припинялося, а у цей час злодії зникали з мішками 

грошей.

А ось уже у Ювілейній доповіді Римського клубу (2017 р.) зазначено: «В умовах вільного руху капіталу завжди виграє країна, що має абсолютну перевагу». І тут автори доповіді стають на сторону національних держав, які, на їхню думку, з більшою ймовірністю будуть піклуватися про загальне благо, ніж транснаціональні корпорації.

Тому українцям варто вирішити – ми будуємо свою державу чи додаток до якоїсь транснаціональної корпорації?

І чи Україною мають керувати державні менеджери – патріоти, чи менеджери, призначені олігархами та транснаціональними корпораціями?

*****

Зараз у ЗМІ йде багато обговорень проекту закону про мобілізацію. Звичайно, це складне питання – життя одне, і якщо його уже віддавати, то варто знати хоча б за що?

Здебільшого люди готові собою жертвувати задля щасливого майбутнього своїх дітей, своїх рідних, своєї Батьківщини. Але чи бачать таке майбутнє сьогоднішні захисники України?

Тому в цьому доопрацьованому законі про мобілізацію, на мою думку, має бути преамбула, підписана президентом і головою ВР. Де має бути написано, що до такого-то числа керованою ними більшістю у ВР буде зупинена дія законів, які ухвалені з порушенням регламенту ВР і Конституції України.

До такого-то числа буде створено уряд Національного порятунку, а до такого-то – велику групу, чи як її хто назве, команду професіоналів з розробки стратегії і тактики виходу України із кризи, та її подальший розвиток. Ну і там, звичайно, про боротьбу із корупцією і т. д.

Між сьогоднішніми представниками влади і народом, який згідно з Конституцією і є владою, має з’явитися двохсторонній зв’язок, та відкритий майданчик для дискусії.

Чиновники з Банкової мають зі своєї сцени спуститися в зал і почати спілкуватися з глядачами, а точніше із тими, хто їх обирав. І, можливо, тоді питання мобілізації ввійдуть у цивілізоване русло.

Адже сьогодні, йдучи у ЗСУ, люди хочуть бачити, що вони йдуть захищати свою Україну і Батьківщину своїх дітей, а не країну, у якій мають панувати кучка управлінців, їхніх родичів, знайомих, та тих, хто їх призначив, чи тих, хто скупить Україну.

Про автора: Сергій Медвідь – письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат аграрних наук.