Різдвяний подарунок

Родина Теренчуків готувалась до Різдва, як завжди ретельно. Вже cкрізь було помито, прибрано, білосніжні фіранки на прозорих вікнах лебедями злітали до побіленої вапном стелі, в ночвах підкисло тісто на калачі і завиванці, вивалюючись через край, на плиті щось шкварчало, шипіло і булькало… А пахло в хаті так, що можна було мимоволі проковтнути власний язик.

Малий Богданко старанно чистив оселедця. Воно в нього не дуже виходило, він голосно сопів, сердився, але продовжував здирати з пахучого риб’ячого тільця шкіру, що клята трималася, мов приклеєна, рвалася, ніяк не хотіла віддиратись. Господиня Маринка місила тісто. Вона також сердито накидалася на нього з міцно стисненими кулаками, штовхала його з кожного боку, била, м’яла, розправляла і знову виминала, вимішувала старанно і добряче. Те бідне тісто аж стогнало, квакало під її вмілими руками. Вона дуже поспішала, бо роботи ще був непочатий край, а рук мала двійко і тільки одну-єдину доньку-помічницю, а решта всі – сини, хлопці… Хоч нині всі дружно, як один, допомагали матері в підготовці до свята. Збоку донька Орися ліпила вареники. Батько родини – чоловік Степан – тер мак, перед тим натовкши цілу гірку горіхів. Горіхи в цьому році вдалися славні: ядра – великі, жовті, аж відливали янтарем. Вони, мов магнітом притягували ще одного помічника – дванадцятирічного Василька, що у кутку вбирав зелену красуню-ялинку. Він крадькома простягав руку за горіхами і по одному вкидав собі в рот. Допомагав йому в тому Орест тобто, і ялинку наряджати, і горіхи їсти… (вони з Орисею були двійнятками, мали обоє по 16 літ, але такі неподібні між собою, що якби Маринка їх не народила, то б сама засумнівалася в їхньому родстві) Найстарший Павло разом з дідом Грицьком, Маринчиним свекром, в сараї порав худобу. Бо то є наша українська традиція, тверде правило, навіть закон, що на Святвечір скотину ні в якому разі не лишати голодною. Всі мають бути ситі, нагодовані: і корова, і порося, і птиця, і навіть пес чи кіт. Перш ніж сісти до святої вечері кожен намагався спочатку нагодувати худібку. Аякже! Так сам Бог приказав, бо ж народжувала непорочна діва-Марія Ісуса Христа на сіні в присутності тварин, які були єдиними свідками святого таїнства.

Нарешті все було готове… Стіл до святої вечері накрили святковим білосніжним обрусом, вишитим по краях, і почали складати на нього приготовані страви. Чого тільки не було на тім столі! Серед традиційних 12-ти страв найголовнішою, звичайно, вважалась солодка смачна кутя з маком, медом, горішками і родзинками. Вона гордо красувалася посеред столу у великій глиняній поливаній макітрі і притягувала до себе всі погляди…А навколо неї розмістили решту страв, приготованих спільними зусиллями. І пиріжки з різною начинкою, і оселедець, і смажена рибка, і пісний борщ з грибними вушками, і смачні пампушки з маком та варенням, і пишні високі калачі та завиванці, і солодкий узвар з сушениці, і квашені капуста та яблука.

Богданко з Васильком вже кілька разів вискакували на вулицю в пошуках першої зірки на небі, поява якої повідомляла про народження Ісуса Христа, і після того вже можна починати вечеряти. Бо при вигляді тої виставленої смакоти на столі посеред кімнати всі мимоволі ковтали слину і не могли дочекатися тієї зірки, що немов дражнилася з ними нині і ніяк не хотіла з’являтися на небі. 

– Ану, сядьте обоє, – гримнула на них мати, – не вирипуйте мені хату! Гримнула так за звичкою, для годиться. Їй вже самій не терпілося скинути з себе кухонний фартух, трохи причепуритися і сісти до святкового столу. 

– Мамо, мамо, – сіпнув її за святкову темно-синю спідницю Василько – мамин мазунчик і ябеда, що вже прибіг знадвору з мокрим червоним носиком, засмучений і розчарований, бо зірка ще не зійшла. – А Павло нині знову бився з Михайлом. (Михайло – то був сусідський хлопець, з яким Маринка мала таємну надію поєднати колись свою Орисю).

– Чого ж вони билися? – запитала машинально, щоб тільки запитати, бо в думці рахувала страви на столі, чи є їх 12, чи дотримана стародавня традиція? 

Орися вибирала з крутого кип’ятку вареники і від плити погрозила брату пальцем. Але той на застереження сестри не звернув ніякої уваги.

– Знову за Ориську билися. 

– Ну, якщо він чимось її образив, то Павло, як старший брат, звичайно, її оборонив, – повчально відповіла мати, але в серці несподівано обізвалася неприязнь до найстаршого сина, свого первістка. 

– Ага, оборонив, – невгавав малий ябеда, – а Михайло її і не ображав. Він тільки сказав, що наша Ориська – найкраща дівчина в світі. А Павло відразу битися поліз.

– Ти замовкнеш нарешті! – то «найкраща дівчина в світі» подала голос і зашарілася.

– Тихо, тихо, діти, – втишувала їх Марина, сама дуже вдоволена почутим, бо воно цілком співпадало з її планами. – Тихо, діти… Сьогодні Святвечір! Сваритися не годиться. Краще побіжіть котрийсь погукайте діда і Павла до вечері.

По цих словах широко відкрилися вхідні двері і до хати зайшли двоє чоловіків: дід Грицько і двадцятирічний Павло, який ростом вже перегнав діда. Вони втягнули до хати «Дідуха» – великий сніп пшениці, який Орися ще за дня прибрала барвистими стрічками і позліткою. «Дідух» – неодмінний атрибут Різдвяних свят. Він символізує багатство і добробут родини в наступному році.

– «Дідух», «Дідух»! – заверещали в захваті наймолодші, підскакуючи і плещучи в долоні.

– Зробіть місце… Куди його? – запитав дід, відсапуючись, бо «Дідух» був важкий і пелехатий.

– Сюди, сюди, в куток, – заметушився Степан і сам змалився, зрадів «Дідухові», як чомусь рідному, знайомому з дитинства.

– Ялинку не зваліть! – суворо обізвалася мати, теж всміхаючись при появі «Дідуха». Але при тому не забула кинути сердитий погляд на старшого сина за ту його дурну, цілком недоречну, як на її тверде переконання, бійку з сусідом.

Павло тільки вступив в хату, відразу пошукав поглядом золотисту голівку Орисі, що схилилася над столом. Єдина в родині білява і синьоока, вона там ще щось підправляла, переставляла, міняла місцями тарілки, стиха подзенькувала стаканчиками, звільняла місце для вареників…

Нарешті засвітили гірлянду на ялинці і всі повсідалися до столу. Посередині, на покуті, сіли дід Гриць і батько з матір’ю. Навколо них з обох сторін – діти. Павло вмостився, звичайно, біля Орисі, чим викликав її невдоволення. Нахмурила злегка і мати свої чорні стрілчасті брови. Вона знову переварювала почуте від Василька про бійку старшого сина з сусідським Михайлом. Це вже було не вперше. І не тільки з Михайлом. Павло бився за сестру майже з усіма парубками, якщо тільки котрийсь з них виявляв до неї найменшу увагу чи інтерес. Поводив себе, як дурнуватий ревнивий чоловік. В тих його ревнощах було щось незрозуміле, патологічне. І вони надзвичайно турбували Марину. Від непотрібних, навіть, недоречних за святковим столом думок відвернув її басовитий голос свекра, який встав, засвітив на столі свічку і голосно почав читати «Отче наш». Всі швиденько підхопились з своїх місць, загриміли, засовали стільцями, зашелестіли одягом і втихли… Виструнчилися за округлим столом, як в почесній варті… Тільки голосна молитва, що високо знялась до стелі, порушувала урочисту тишу. Нарешті вмовкла і вона... Тиша запала знову… Всі сиділи якісь піднесені, розчулені, ніби щира молитва порушила, зачепила найтонші, найделікатніші струни в душах, в серцях… Дзенькнула пляшка, яку батько взяв до рук, щоб поналивати старшим домашнього вина. Меншим – солодкий сік та компот.

– Спочатку кутю, кутю беріть! – заспішила Маринка і перша набрала собі тієї смакоти повну ложку. Дружно запрацювали ложками решта. Павло упадав біля Ориськи як галантний кавалер. Підливав їй вина, узвару, підкладав в тарілку різні наїдки. Маринка знову невдоволено повела бровою… Але втрималася, нічого не сказала…

– Павле! Прослідкуй-но за малими, понакладай їм всього в тарілки! – обізвався Степан, скоса глипаючи на дружину, відразу здогадавшись, що діється в її душі. О, він її завжди розумів. Він її занадто добре знав.

Павло підкорився хоч і нехотя, але без заперечень.

Їли дружно, охоче, з апетитом, бо наїдки були смачні. Хвалили Марину, як сказав Павло за «високу майстерність в кулінарії» (він любив висловлюватися пафосно і високопарно).

– В мене було багато помічників, – заперечувала вдоволена Марина, – ви всі мені допомагали. Тому все таке вдале, смачне. Ось вам і результат, чого можна досягти дружною спільною працею. Сама одна людина – безсила, а гуртом гори зрушить. Бог дав мені тільки одну помічницю-доньку Орисю. Але ви в мене справжні молодці, не соромитеся жіночої роботи. Всі мені допомагаєте, мої синочки дорогі і я вас всіх дуже-дуже люблю. Рідні мої! Хороші мої!

При цьому вона обвела ласкавим поглядом чорняві голівки дітей, серед яких, мов сонях серед городу золотилася Орисина.

Щоб попередити сльози, що вчувалися в голосі дружини, Степан швиденько запропонував:

– А тепер, мамо, ми тобі заколядуємо! 

– Ні! – суворо заперечив Павло, ніби він найстарший в хаті. – Ні, почекайте! Я хочу дещо вам всім сказати. Можна, тату? Діду? – все ж звернувся по дозвіл, пошанував старших. 

– Говори, синку! – зітхнув Степан, вже чисто фізично відчуваючи той біль, який зараз завдасть своїй матері її улюбленець.

Всі насторожилися, вичікуючи…

– Батьку! Мамо! Дозвольте мені піти в монастир!

– Сину!... – жалібно простогнала Марина, нічого не розуміючи. – Та, чого ж тобі в хаті не вистачає?

– Я маю гріх, мамо, тяжкий гріх, що мушу замолювати!

– Який гріх? Що ти кажеш? Ти ще цілком молодий. Які в тебе можуть бути гріхи, такі страшні, щоб аж в монастирі їх відмолювати? Та ж нікого не вбив, не обікрав, не скривдив тяжко! 

– Я Орисю люблю, мамо!

– То й добре, синку, що любиш, – все ще нічого не могла второпати Марина, чи, може, прикидалася, сама перед собою лукавила, бо не могла не знати, не бачити, не помічати тих палких поглядів, які завжди кидав Павло на Ориську.

– Я інакше її люблю мамо. Не як сестру. Гріховно. Я її уявляю дружиною своєю, коханою. А це – гріх, це якесь, просто, кровозмішення, мамо. Вона в нас така гарна, така… як образ божої матері в церкві. – голос Павла затремтів. – І вона мене любить, мамо. Також не так, як брата. Я це знаю, відчуваю…

– Павлику! – зойкнув високий Орисьчин голос і змовк безсило, упав підранком.

Павло обняв її за плечі. 

– Любить!… – повторив вперто. – То для чого мені ще і її в гріх вводити. Ні, мамо, я мушу йти. Я твердо вирішив! Бо біда буде! Простіть мене. Я вас всіх дуже люблю. Мені тяжко вас лишати, але.. я мушу!..

– Що в ній красивого, в тій Орисьці? – зашепотів Василь, не зрозумівши, як гаразд, про що йдеться, на вухо Оресту, який сидів коло нього, – не розумію!... Руда, худа, очі, немов синькою заляпані…

– Мовчи вже, «великий знаток жіночої краси», – пирхнув Орест. Він був насмішником з неабияким почуттям гумору. – Багато ти розумієш!... Головне є те, що Павло хоче йти від нас… Розумієш?

– Більше від тебе розумію! – огризнувся, але злегка, побоюючись, бо від Ореста можна було і потиличник заробити.

Як за командою, дід Грицько і Степан подивилися на Марину, яка моментально зблідла, як мрець…

– Ні, ні! – аж відсахнулася від них і вхопилася руками за груди, наче їй відразу забракло повітря. 

– Марино! – суворо звів густі кошлаті брови свекор…

– Маринцю! – в голосі Степана почулася просьба і ніжність… 

Давно забуте звертання, що пам’ятала ще з юності роззброїло її і похитнуло жіночу впертість. А, може, то вчинила з нею ніжність, що прозвучала в чоловіковому голосі… Не знала… Не знала, але кивнула головою на знак згоди і, похилившись над столом, обхопила голову обома руками. Ніхто з дітей нічого не розумів… Всі сиділи розгублені, здивовані таким чудним закінченням Святвечора.

–Кажи вже! – простогнала мати до Степана і подивилась на нього, немов лань поранена. 

– То було давно, – почав свою чудну розповідь батько, немов лаштуючись розповідати різдвяну казку. – Акурат шістнадцять літ минає нині. То був також Святвечір, але погода була… Матінко Божа! Така знялася віхола, так крутило снігом, що не було видно ні неба, ні землі. Вітер що є сили бухкав у двері, добирався до вікон, ніби змучений здорожений мандрівник просився до хати. Потрясав тими дверима, дзеленчав вікнами. Ціла хата здригалася і трусилася від того буревію. Здавалося, що вона зараз розвалиться. Страшно було вийти надвір, але я мусів піти до сараю погодувати худібку. В таку ніч і народився ти, Оресте…

– І я, тату, і я також… – подала голос Орися.

– І ти також, донечко, – лагідно подивився Степан просто в доньчині очі, що засиніли йому назустріч незабудками. – Ви обоє народилися в ту ніч.

– Кажи вже, – простогнала Маринка, – кажи вже, Степанку, не тягни.

– Ваша мати лежала змучена після пологів… 

– Ти сам приймав дітей, тату? – здивовано обізвався Орест.

– Ти забуваєш, що я – фельдшер, – якось криво усміхнувся Степан. – Бабуся ваша ще жила тоді, допомагала. Врешті, кого можна було прикликати на допомогу в таку завірюху?... Коли я налаштувався вийти до сараю, заледве зміг сінешні двері відкрити. Вітер їх ніби припечатав до одвірка. Я йшов і нічого перед собою не бачив. Світло ліхтарика миготіло мені в руці, але слабо що допомагало, тому я добирався навпомацки. Нарешті наткнувся на обмерзлі двері. Відкрив… В лице мені війнуло теплом, змішаним з запахом молока та гною. Лиска обізвавалася на мій прихід лагідним муканням. Але щось незвичне чулося мені в її голосі, і дивилася вона на мене якось збентежено, розгублено… Я ще нічого не розумів… Тільки налаштувався кинути добрячу, принесену з собою охапку сіна в ясла, як дістав від Лиски такий удар, що відлетів від неї на пару метрів. Я розгубився, бо лагіднішої корови від Лиски ми не мали ніколи. З нею і мале дитя дало би собі раду, впоралось би. «Що то є за знак?» – подумав я, – «Щось вона мені каже.. Але, що?»… Коли ж, від ясел до мене донісся дивний звук: не то скавуління, не то нявкання. Я до них, аж там – дитина!... Закутана, замотана… Такий собі голубець, тугенький згорточок… Синіє до мене очицями… Я ледве не впустив ліхтарик просто на те дитя. «Оце маю різдвяний подарунок!» – думаю. А Лиска, розумниця, схилила свою велику рогату голову і дихає просто на дитину, гріє її своїм диханням. Ну, ви бачили колись таку корову?... Вона ж мене того і відштовхнула, щоб я не бухнув сіно просто на дитину. Не корова, а золото! Але звідки з’явилась в яслах дитина?... Хто її туди поклав?... Коли?... Та я не мав часу на роздуми і здогадки. Треба дитя рятувати від холоду. Я швиденько вхопив той згорточок, сховав під кожух і бігом до хати! Ще надворі пообзирався, погукав, але голос мій повернувся до мене назад, вітер його приніс мені прямісінько до власного рота. Що можна було побачити і почути в таку негоду?... В хаті розмотав дівча (бо виявилося, що Бог подарував мені крім сина, ще й донечку) і поклав поряд з народженим сином коло матері. А через кілька днів охрестили дітей і записали, як близнят.

– То я – не ваша, не рідна? – вибухнула плачем дівчина.

– Дитино моя! – кинулася до неї Марина і обняла міцно. – Рідна моя дорога донечко! Не я тебе народила, але я тебе вигодувала разом з Орестом своїм молоком. Ти завжди будеш моєю єдиною дорогою донечкою. Я тебе любила більше від своїх дітей, намагалася завжди вділити і смачніший кусочок їжі, і частіше попестити твою золоту голівку, і на руки зайвий раз взяти, і побавити. Всі гадали: причина в тому, що ти – дівчинка, а я завжди думала, боялася, що даю тобі замало серця, менше, ніж могла б дати рідна мати. Може, рідна мати більше тебе любила б, може, від неї ти мала б більше ласки і тепла. Може, з нею виростала би щасливішою.

– Мамо! – високим тремтячим голоском зойкнула Орися. – Мамо! Ви мені рідна! Ви – моя найдобріша, найлюбіша матінка!

–Дитинко моя!...

Зашуміли, загомоніли хлопці. Кожен намагався доторкнутися до Ориськи, погладити руку, чи плече… Піднявши похилену голову, Ориська побачила, що на неї дивляться такі знайомі з самого дитинства карі очі братів, батька, діда, і любов з тих очей ллється через край.

– Орисю, Орисю, – смикнув її за рукав малий Василько. – То я так, просто сказав, що в тебе очі синькою заляпані, просто так… Ти гарна! Я тебе люблю!

– А я ще більше від тебе! – перебив брата Богданчик

– Любіться, діти мої, – обізвалася щаслива Марина, – любіться, живіть в злагоді, підтримуйте одне одного і постійно допомагайте в житті.

– Але Орест все ще ніяк не міг заспокоїтися…

– І про це ніхто з людей, зовсім ніхто не знав, тату? 

– Знали ми з мамою, дід з покійною бабусею Оксаною. А ще – панотець, перед яким був би гріх таке таїти. Він і порадив нам удочерити Орисю, виховувати, як свою, і мовчати до слушного часу. Нині цей час і настав… Як гадаєш, Павле? – хитро примружився до найстаршого сина, який сидів ошелешений почутим поряд з Ориською, і йому вже, мабуть, бачилось власне весілля.

Павло раптом зірвався з місця, вхопив за руку Ориську і вони вдвох, як вихор вилетіли з-за столу надвір. Тільки вхідні двері грюкнули.

– Куди ви? – розгубився дід, але його зупинив Степан. 

– Нехай ідуть, батьку, – махнув рукою, – нехай! Їм є про що поговорити. А ми з вами нарешті заколядуємо. 

Ох і колядували того вечора в хаті Теренчука! Віковічні, вже трохи похилені стіни старої хати, відколи їх збудували далекі предки, ще не чули такого співу. Співали серця… Співали душі… Одна колядка змінювала іншу. І ще, і ще, безперестанку. Голоси міцніли, набирали сили, зливалися в єдину повноводну ріку, якій згодом стало тісно в хаті і вона вирвалась надвір.

А надворі, притулившись одне до одного, колядували вдвох Орися з Павлом. Павло колядував голосно і радісно… Нині він ніяк не міг наспіватися, зупинитися, передихнути…

– «Бог предвічний нам народився….» – лунало на весь світ, а очі дивилися на дівчину, що довірливо припала до його грудей, і не могли відірватися від її золотавої голівки, від її блакитних очей, які тепер по праву належатимуть тільки йому одному.

– «…Щоб спасти люд увесь, і утішився…», – співав урочисто, на повні груди, так, як не співав ще ніколи в житті. Йому сьогодні небо отворилося…