Постріл в обороні мільйонів: атентат Миколи Лемика

21 жовтня 1933 року об 11.30 до двохповерхової львівської кам’яниці по вулиці Набеляка увійшов атлетичної статури вродливий блондин. Звали його Микола Лемик, та на прохідній для конспірації записався він Дубенком. Охоронці, почувши про ціль його візиту до радянського консульства, спокійно пропустили юнака, адже галичани зверталися були по візові документи для виїзду в підрадянську Україну. Здавалось би, звична справа. Кур’єр супроводив Лемика до приймальні консульства, а відтак і до кабінету, де якраз тоді замість консула перебував високопоставлений агент радянської спецслужби Олексій Майлов. Раптом пролунали два постріли. Переляканий охоронець тут же увірвався до приміщення, де запахло вбивством, але й сам отримав кулю. Інший вартовий у паніці вистрибнув у вікно та зачав кликати поліцію. А за мить до цього в обличчя радянському чиновнику пролунали слова від усього українського народу, сказані Миколою Лемиком: «Це тобі від Організації українських націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…». Миттю діставши з унутрішньої кишені піджака пістолет «Ортґіс», Лемик уже не мав права на помилку. Він і не схибив: обидва постріли були смертельними. 

Інформацію про голодомор в підрадянській Україні по інший бік Збруча знали з різних джерел. За наказом еміграційного уряду УНР у Варшаві, волиняки й галичани неодноразово нелегально переходили радянський кордон, щоб здобути незаперечні докази терору, голодомору й тотального контролю окупаційної радянської влади над поневоленими українцями. Наприклад, таким відчайдухом був і славетний організатор повстанського руху в часи Другої світової Тарас Бульба-Боровець. Перші свідчення іноземних журналістів, які на власні очі бачили жахіття репресій та голодомору, стали одними із незаперечних доказів антилюдських злочинних діянь більшовицького режиму в Україні на початку 1930-х років. Знали про великий голод і з листів родичів з УСРР, в яких жертви голодомору з останніх сил просили надіслати продуктові посилки. Ті листи друкувалися у діаспорній пресі без імен авторів кореспонденції, аби не підставляти під молох репресій і так нещасних українців. Активно висвітлювали і галицька, і закордонна преса у 1932-1933 роках злочини радянської влади. Серед тих видань були й друковані органи ОУН – «Український голос», «Наш фронт», «Голос», «Наш клич», «Голос нації», «Розбудова нації» і, звичайно, «Сурма». 

Політичне вбивство кремлівського агента Олексія Майлова членом ОУН Миколою Лемиком було відчайдушним актом помсти за страждання цілого великого народу, але не тільки. Ідейною ціллю було привернути увагу західного світу до кривавого запровадження радянського тоталітаризму у східній частині Європи. Про це маємо свідчення в журналі «Розбудова нації» та військово-політичнім журналі «Сурма», органах Проводу Українських Націоналістів. 

Проте, як свідчать очевидці та уже постфактум твердять історики, попри рясну кількість разючих фактів, оунівці та й інші активні політичні українські сили за Збручем не підозрювали про страшні масштаби соціальної катастрофи в УСРР. А тому й рішення про організацію замаху на представника консульства СРСР у Львові як відплату та насамперед задля привернення уваги цивілізованого світу було ухвалене аж у червні 1933 року на конференції ОУН у Берліні. Як знаємо, Голодомор в УСРР уже пройшов свій пік. Але краще пізно, ніж ніколи, вважали у проводі ОУН. Крім того, замах на радянського консула вони розцінювали як суто політичну акцію. І це таки була «не дешева ковбойщина», за висловом одного з сучасників. Очільники ОУН шляхом терору прагнули привернути увагу світової громадськості до ситуації в УСРР. Це також підтверджують і звіти польської таємної служби. Запланований на осінь замах на радянського консула мав теж (що важливо!) продемонструвати ставлення ОУН до Голодомору, висловити свою солідарність із братами-українцями по той бік Збруча. Голова Крайової Екзекутиви ОУН і безпосередній організатор замаху на представника радянського посольства Степан Бандера підтвердив цей факт на своєму судовому процесі у Львові. Він визнав, що персонально віддав наказ Лемикові вчинити замах і «подав йому мотиви та інструкції». Процес підготовки замаху й до сьогодні не до кінця з’ясований. Деталі організації замаху різними дослідниками ОУН подаються по-різному. Та очевидно, що керівництво над відплатною акцією провадив Степан Бандера, а бойовий референт ОУН опікувався поточними справами. Проте на той час Роман Шухевич перебував під пильним наглядом польської поліції, а тому обов’язки бойового референта передав Богданові Підгайному, який і провадив цю роботу абсолютно конфіденційно. Роман Мигаль яко керівник розвідувально-бойової референтури ОУН зорганізував у серпні 1933 року детальне стеження за консульством СРСР для результативного виконання замаху. Під керівництвом Марії Кос йому також помагали учасниці дівочої бойово-розвідувальної п’ятірки ОУН. 

На кандидатурі Лемика Степан Бандера спинив свій вибір іще наприкінці літа 1933-го. Вибрати було непросто, адже колосальна відповідальність лягала на виконавця – зробити все чітко, спокійно, результативно і так, як було задумано. А задумано було, що виконавець замаху повинен зуміти зостатися живим в потенційній перестрілці з охоронцями консуляти і здатися польській владі. І тільки в такому випадку можливим стане суд, за допомогою якого можна привернути увагу світової громадськості. До того ж Лемик був неповнолітнім, а неповнолітніх не страчували за польськими законами, а давали довічне. Так думав Бандера, і не прогадав. Професор Олекса Горбач у своєму спогаді про М. Лемика вказував на іще один вдало вирахуваний хід Степана Бандери: «Провід ОУН передбачував, що большевицька пропаганда буде запевняти, що замаховець належав до “попівсько-куркульської кліки з ОУН”, тому пляново обрав на атентатника вихідця з убогих селян». І хоч студент Львівського університету Микола Лемик вправно стріляв із пістолета, був упевненим у собі, та той вибір він сприйняв з винятковою честю. І став готуватися. Кілька разів зустрічався із Шухевичем, який перевіряв його готовність та придатність до цієї операції. А під час вирішальної зустрічі 20 жовтня 1933 року на Личаківському цвинтарі останні настанови він отримав від незнайомого ще йому тоді чоловіка: убивство радянського консула як відповідь на Голодомор і як сигнал всьому світові на злочини радянської влади. То був Бандера. 

Суд над виконавцем атентату відбувся уже 30 жовтня 1933 року і таки привернув увагу міжнародної спільноти. Були присутні румунський консул, представники радянського посольства, журналісти провідних видань і представники ТАСС. Адвокати підсудного підкреслювали, що «увесь 40-мільонний український народ, без огляду на партії й політичні угрупування, вважає вчинок Миколи Лемика – не пересуджуючи його законної кваліфікації – за вислід стихійного процесу всієї української нації проти небувалого нищення її основ життя московським комінтерном». Того ж дня українські студенти організували масову демонстрацію під стінами будівлі, де відбувався суд. Поліція застосувала силові засоби, було поранено учасників акції та випадково загинула польська дівчина, яка стала свідком подій. Потім були проведені обшуки і арешти та здійснено репресії проти гімназійних товаришів Лемика. Проте ОУН цілі досягла. Вбивство Майлова й досі називають одним із найсміливіших актів протесту українців проти тоталітаризму москви.

А Микола Лемик то виняткова людина, адже своїм героїчним вчинком 90 років тому він уплинув на долі мільйонів українців. Вчинив єдиний постріл в обороні мільйонів. Фактично через те, що були і є такі герої, ми живемо досі великим українським народом. І героїчні вчинки очільників та членів ОУН і УПА дають змогу нам сьогодні існувати. І героїчні вчинки українських воїнів, котрі кладуть свої життя та здоров’я на олтар сучасної перемоги України в цій війні над віковим ворогом.