Туризм в Україні: потенціал колосальний, але бажання відсутнє

Амстердам, Рим, Лондон, Мадрид, Прага, Париж, Берлін, Відень… Це я вам перерахувала європейські столиці, які цьогоріч найчастіше обирали для мандрівок. Гаразд, якщо взяти не столиці: найпривабливішими назвуть італійські містечка, французькі провінції, серед українців популярністю користується також близьке закордоння. Але ми пам’ятаємо, що повномасштабна війна з московією триває, про мандри в задоволення говорити не той момент. Натомість доречно порушувати тему зміцнення економіки країни, що воює. А що завдяки переплетеності з багатьма сферами бізнесу може дати державі чималу вигоду? Правильно, туризм. Утім, щось із ним все-таки не так в Україні – країні, яка за історичними пам’ятками не поступається Польщі, краєвидами та ландшафтами Грузії, гостинністю країнам Балтії тощо.

Гляньмо правді у вічі: чимало українців, які допомагають армії, але через різні обставини не в лавах ЗСУ, мають відпустки й проводять їх з родинами. Оскільки законно перетнути кордон в умовах воєнного стану неможливо, люди вирішують залишати гроші в своїй країні, але в іншому її регіоні. Які маршрути? Вам назвуть Львів, Карпати і курортні містечка на Прикарпатті. Раніше в цьому переліку в топі фігурувала хіба ще Одеса та приморська зона. На цьому все? Якщо не почати БАГАТО й старанно шукати інформації, то, напевно, й усе… А ось саме це, пані та панове, головна тема цієї статті: туризм – чому така важлива складова економіки поза зоною пріоритетності влади? Розповідаю про це недаремно, а так би мовити, з власного досвіду. Нещодавно мала невеличку подорож, доволі продуманий маршрут, впродовж якого виникали роздуми, в які запрошую вас.

Київ – Кам’янець-Подільський

Невеличкий відступ. Річ у тім, що на початку вересня через сімейні обставини ми з чоловіком поїхали на кілька днів до Івано-Франківська. Я була рада показати йому місто, яке в студентські роки часто відвідувала, зокрема Калуш та красу довкола нього. На тлі цін у Києві, у Франківську ми відчули себе заможними – причому сервіс, якість, враження не поступалися європейським. Подекуди було в рази смачніше, більше, красивіше, гостинніше. Вирішивши справи, шляхом додому зійшлися в одному – Україна нам дуже рідна, але скільки всього незвіданого ще на її просторах. Ось так і виникла ідея поєднати корисне з приємним: на чоловіка вже півтора року чекав незабраний диплом магістра у Чернівцях. 

Нічним поїздом прямого сполучення «Київ-Кам’янець-Подільський» ми вирушили назустріч внутрішньому туризму. Вокзал зустрів вересневою прохолодою і звичними видами для дівчини з невеличкого містечка Черкаської області – ніби й не виїжджала. Але ранковий Кам’янець став для нас проміжним пунктом. На старенькому автовокзалі знайшли маршрутку на Хотин. Про це далі. 

Хотин – Кам’янець-Подільський

25 хвилин, 52 гривні, з Хмельницької області ти потрапляєш в прикордонну Чернівецьку. Підслухали на сусідніх сидіннях розмову групи людей – виявилося, вони також їдуть побачити Хотинську фортецю, але мають значну перевагу – місцевого гіда. Ми «примазалися» до них, розговорилися та попрямували до фортеці. Від місця висадки потрібно було пройти ще хвилин зо 20 пішки по сільських вуличках, аж поки не зустрілася асфальтована дорога з великою табличкою «Хотинська фортеця – туди». Ще 5 хвилин – і перед нами неймовірні простори, Дністер, фортеця XVII століття… і ще кілька туристів. Щоб прочитати історичну цінність та її значення в історії України – знайдіть інформацію, це дуже швидко. Після реставрації фортеця стала туристичним об’єктом у 2004 році. Здається, відтоді змінювалися лише виставки й ціни на сувеніри в прифортечних торговців. Потрапити на територію дорослому можна за 80 гривень – приймають готівку або ж можна відсканувати QR-код, роздрукований на А4 й повішений на шафу в хатинці касирів. 

Неможливо описати силу й волю, яка відчувається, коли проходиш у браму й бачиш ці простори. А головне – тиша… аж така, що чутно шевеління трави за вітром. Для відвідувачів фортеці заборони умовні та стандартні:

• Не курити всередині

• Не вилазити на високі мури

• Не вилазити на мури, які розсипаються.

Ось і все… а розмаїття виставок, можливість блукати коридорами княжого палацу майже безперешкодна, за винятком кімнат, де оновлюються виставкові композиції. Зброя, одяг, обладунки, побутові дрібнички, рай для нумізматів і навіть виставка з Трипільської культури – неймовірна концентрація цінностей на квадратний метр. Ми блукали кілька годин – відвідали кожен куточок, але зрештою територія велика, ми були після ночі в поїзді, до того ж – день тільки розпочинався. Вийшли за територію фортеці й постало питання: а як нам потрапити назад до Кам’янця? Оскільки до міста було лише 20 кілометрів, ми вирішили, що знайти транспорт назад не буде проблемою. Як же ми помилилися. Щоб дістатися від території заповідника до автовокзалу в Хотині потрібно немало-небагато йти однією вулицею 40-45 хвилин. 

З’ясувалося, що й Хотин – це місто, в якому можна витратити день, розглядаючи всі історичні пам’ятки. Але тут вже не про цікаве, а про сумне. Місто засноване у 1002 (!) році. Напевно ж, за понад тисячу років існування йому є що показати. Щонайменше йдеться про понад 20 пам’яток історії, які перебувають на державному обліку. Будівля митниці є найстарішою і найвидатнішою спорудою Хотина після фортеці. Хотин практично завжди був прикордонним містом, що неодмінно передбачало наявність митниці. Споруда з товстими стінами з грубого каміння, обрамлена орнаментом з червоної цегли, збудована у XVII–XVIII ст. Але якщо ви проігноруєте маленьку табличку, яка стоїть біля неї, то й не дізнаєтеся, що проходите повз історичну пам’ятку. Річ у тім, що будівля ніяк не відділена від решти приміського ландшафту, довкола неї бур’яни, стоїть біля статичних житлових п’ятиповерхівок. Ми були вражені. Чи уявляєте ви, що таке ставлення було б до трьохсотлітньої історичної будівлі десь у Західній Європі чи ба навіть у Львові? Стало прикро… Цікаво, що наш випадковий маршрут до автовокзалу став доволі багатим на історію. Пройшли повз кам’яну Покровську церкву, зведену протягом 1867–1868 рр, якою, до речі, дуже пишався той місцевий чолов’яга, який за 5 хвилин розповів нам чимало цікавинок. Храм оточує центральний міський парк.  Праворуч від храму розташований маленький одноповерховий будинок з кованими залізними воротами, який збудовано у 1868 р. як будинок притчу. Зараз у приміщенні будівлі міститься Краєзнавчий музей.

Але наш шлях до автовокзалу продовжувався. В голові оселилася думка: які красиві споруди ми проходимо, але такі занедбані… Саме місто – чим ближче до автовокзалу, тим менше доглянуте. Та й самі містяни, схоже, не надто дбають про добробут. Менше з тим. Зрештою дійшли до… ну, як нам казали Google Maps, автовокзалу, але по суті – зачиненого, видно, що тільки що відремонтованого кафе, кількох генделиків та роздрукованого на А4 розкладу руху міжміських автобусів. Ось і все. Ми не встигли на рейс до Кам’янця буквально на 10 хв., наступний – за півтори години, але це за умови, якщо ми повіримо, що той папірець був надрукований нещодавно й інформація в ньому актуальна. Вбиральні немає, наші прохання потрапити всередину кафе, де була продавчиня, не зламали її твердого «ні». Ані місцеві, ані продавчиня не знали, де можна було знайти зручності. Наші спроби викликати таксі виявилися претензією на значно вищий рівень достатку – за 20 кілометрів місцеві служби просили 600 грн. Квиток на маршрутку за двох коштував 100… Зрештою, папірець А4 не підвів – маршрутка приїхала майже вчасно. За 25 хвилин ми повернулися до Кам’янця, або як це назвала голодна й знесилена я – до цивілізації. 

Враження від Хотина: фортеця – must have для відвідування, але наскільки крутим джерелом доходу держави вона могла стати, якби налаштувати механізм довкола неї. Банальний транспорт, кілька кафе, розвиток інтерактивів тощо – повірте, за цими враженнями їхали б навіть з-за кордону. Тим паче, що в Хотині зосереджена така кількість історії нашої народу. Поки що – сумно й прикро. Попри неприємності та втому, післясмак залишився солодким.

Кам’янець-Подільський  

На противагу Хотину Кам’янець-Подільський дуже втішив. Маючи український менталітет, не хочеться порівнювати прямо – адже різниця населення становить десятки тисяч осіб. Але ж ми прямуємо до розвитку… Наприклад, польське містечко Цепліце нараховує лише шість тисяч мешканців – це навіть трішки менше, ніж в Хотині, однак там не треба перепитувати у перехожих, як дістатися з пункту А до пункту Б, вулички оснащені незліченною кількістю різноманітних вказівників і мап-схем. Поляки вже давно зрозуміли, що привабливість невеликих містечок полягає, зокрема, у їхній неспішності та історії, такий собі суцільний історичний атракціон. Хіба варто казати щось про більш туристичні країни далі на захід по Європі? Ні, бо ми й так про них знаємо. Отже, Кам’янець. Переважна частина міста – сучасна, стандартна, житлова… Але розумієш правильність вибору Кам’янця як турист, лише наблизившись до Старого Міста. Як же це красиво, привабливо, гідно, романтично… Не порівнюватиму стандартно це місто з якимось в Європі. Вважаю це взагалі неприйнятним, адже наші міста нічим не гірші ніж європейські. Переночувати ми вирішили в історичному центрі – і вибір готелів там є. Всі вони є на Booking, тому це зручно й безпечно. Номер нам дістався неабиякий – в цих апартаментах свого часу під час медового місяця зупинявся Тиміш Хмельницький з молодою дружиною молдавською князівною Розанде. Вікна виходили на храм, який саме реставрувався. Ціна за ніч не перевищує вартості ліжкомісця в європейському хостелі. Переодягнувшись, ми вирушили в другу за день фортецю – звісно, Кам’янець-Подільську. Тут відчулася різниця з Хотином. Ні, не через красу, а саме через цивілізованість та орієнтованість на туристів. Стало прикро, бо Хотинська фортеця насправді подекуди навіть величніша та просторіша. В Кам’янецькій фортеці вже просили за дорослий квиток 100 гривень, але всередині комплексу є окремі виставки та музеї, задля яких доведеться виймати гаманець окремо. За кількістю інтерактивів переважає Хотинську, але за якістю виставок – для мене у фаворитах саме Хотинська фортеця. Йдеться виключно про мої особисті враження як туриста, а не про історичну цінність чи якісь роботи працівників заповідника. 

На території Кам’янець-Подільської фортеці ми провели значно менше часу – до години. Можливо, втома. Утім, після мосту раджу не проґавити музей мініатюр під відкритим небом – там зібрана колекція замків України, від якої я отримала двоякі враження. Вартість квитка – 90 гривень. На 2,5 тис. кв. м представлений 21 замок. 21 замок в Україні!!! Нагадаю, я з Черкаської області, три покоління моєї родини також. І ми лише зараз дізнаємося, що неповторний Леськівський замок ХІХ століття розташований лише за 30 кілометрів від мого рідного Жашкова! І ні, ми не з тих родин, які не цікавляться історією та пам’ятками, але думали, що знаємо все про нашу область. А все тому, що наш туризм перебуває в якомусь стані невизначеності – ніби є чим дивувати, а чи немає на це бажання, чи грошей, чи ідей, чи сил – незрозуміло. 

Власне, повертаючись до музею. Ми потрапили туди в день туризму й після невеликої бесіди касир (а, може, й не касир, а директор) люб’язно запропонував нам повернутися ввечері й безоплатно знову зайти, щоб помилуватися експонатами та видами з підсвіткою. Ми так і зробили, про що взагалі не пошкодували. 

Кам’янець-Подільський – красивий, зручний, доволі сучасний. Хоча цінами нас не дуже здивував (привіт, мій любий Івано-Франківськ). А вранці нас чекала нова мандрівка. 

Кам’янець-Подільський – Чернівці

Якщо, любий читачу, ти вже стомився від нашої мандрівки, то це ще не все. Але обіцяю, скоро фінал і тут вже буде швидше. Отже, ранкова автостанція, автобус на Буковель, 180 гривень, півтори години – і ми в Чернівцях. Яке ж це комфортне, мальовниче, колоритне й молоде місто! Не в останню чергу через Чернівецький університет, який є візитівкою не лише Чернівців, але й України. У вересневому теплі та сяйві це місто взагалі ніби зійшло зі сторінок романів XIX століття. Ось Чернівці – це вже приклад туристичної точки на мапі України. Якщо коротко, ми не могли нагулятися й намилуватися. Це було красиво, історично й тепло. Магістерський диплом, до речі, забрали. Місію виконали. Наступного дня нас чекав нічний поїзд Чернівці-Київ. А Чернівці з вузькими вуличками та затишком, в які я встигла закохатися, попрощалися з нами повітряною тривогою, поки поїзд рушав від платформи.