Федір з роду Лизогубів – отаман Ради Міністрів уряду Скоропадського

У сучасних працях з історії Української Держави початку ХХ століття громадського та державного діяча, отамана (голови) Ради Міністрів Федора Лизогуба характеризують побіжно. Переважно він «затінений» постаттю гетьмана Скоропадського. Відсутність спеціальних досліджень, присвячених прем’єрові Української Держави, професійні історики пояснюють комплексом причин: Лизогуб не зоставив по собі спогадів про свою професійну діяльність, а фінал його життя після поразки української революції завершився непомітно на еміграції. А проте мусимо знати собі, що Федір Лизогуб грав провідну роль у державно-управлінському апараті гетьманату 1918 року та був чільною постаттю в тогочасній політичній еліті. Варто також зафіксувати, що шість місяців із семи з половиною (час існування Української Держави) він був очільником Ради Міністрів, себто був другою особою (після гетьмана Скоропадського) у владній ієрархії як формально, так і фактично.  

«Нарешті, я згадав про Федора Андрійовича Лизогуба, відомого земського діяча, згодом начальника канцелярії намісника на Кавказі великого князя Миколи Миколайовича [...] Особисто я його не знав, але його репутація говорила за себе. Після деякої телеграфної заминки він приїхав і зайняв пропоноване йому місце». Так Павло Скоропадський у «Спогадах» писав про появу Лизогуба в управлінськім апараті Української Держави.

Федір Андрійович Лизогуб народився 6 жовтня 1851 року у містечку Седнів на Чернігівщині. Походження він був не простого. Старовинний козацько-старшинський рід Лизогубів володів здавна землями на Полтавщині та Чернігівщині. Родинне гніздо Лизогубів у Седневі за 25 кілометрів від Чернігова було засноване ще наприкінці ХVII століття полковником при Мазепі та наказним гетьманом Яковом Лизогубом. «Седнівська палата Лизогуба, збудована з каменю і цегли, характеристична мало не фортечним заложенням», – писав Іван Крип’якевич у «Великій історії України». Та кам’яниця збереглася і донині. Неподалік – мурована з червоної цегли церква-усипальниця, присвячена Різдву Богородиці, згодом була перейменована на Благовіщенську, а тоді на Воскресенську. Варто зауважити, що цей храм є знаменитим зразком українського бароко на Лівобережжі України. Він зберігся до наших днів.

Тато українського державного діяча Федора Лизогуба був українським дідичем, себто великим землевласником, що отримав наділи угідь спадково з діда-прадіда. Лизогуб-батько тісно знався із Тарасом Шевченком, котрий називав його своїм другом, а що мав розкішний маєток у Седневі, то принагідно дві осені 1846 і 1847 років наш найбільший поет гостював у нього. До слова, Андрій Іванович Лизогуб, користуючись впливом і повагою, клопотав за Шевченка перед царським урядом, щоб тому послабили покарання, а також листувався з поетом під час його перебування на засланні. Отже, був серед тих небагатьох, кому Шевченко писав листи, а також допомагав Тарасу Григоровичу матеріально.

З іншого боку, мати Надія Дмитрівна Дуніна-Борковська була представницею старовинного дансько-польського роду Дуніних-Барковських. То був дуже іменитий та заможний дворянський рід. Дуніни-Борковські один із найдавніших родів, коріння родового древа яких сягало ХІІ століття. З походження – данське знамените шляхетство. Дуніни-Борковські були пов’язані кровно із визначними старовинними шляхетними родинами України: Галаганами, Міклашевськими, Лизогубами, Марковичами, Волконськими, Милорадовичами, Полуботками та Скоропадськими. 

Федір мав двох старших братів, усі вони троє досягли чогось у житті, були людьми чину та зробили свій внесок в українську справу. Найстарший, Ілля Лизогуб був чиновником у Міністерстві юстиції та дійсним статським радником, а Дмитро – революціонер-народник – був одним із засновників «Землі і волі» (таємної народницької організації), прагнув розв’язувати питання революційно, не цураючись і терористичних методів боротьби. Був страчений за замах на царя Олександра ІІ. Найменшим серед них був Федір. Його дитинство минуло не тільки у Седневі, але й …у Франції. Річ у тім, що його батько Андрій Іванович під час роботи над підготовкою реформи 1861 року захворів, а тому за порадою лікарів із сім’єю виїхав до Франції. Там у Монпансьє його сини і здобули освіту. Ілля й Дмитро встигли закінчити коледж. Федір же під час навчання перейняв передовий досвід європейської освіти, ґрунтовно ознайомився з культурними надбаннями тоді ще не старої Європи, досконало вивчив французьку, що згодом неодноразово допомагало йому на державній службі. Після повернення з Франції продовжив навчання в Петербурзькому реальному училищі, де здобув агрономічну освіту. Відтак Федір Андрійович зосередився на розвитку седнівського маєтку своїх дідів-батьків. Згодом став гласним Городнянського повітового та Чернігівського губернського земського зібрання. Упродовж дев’яти років (1888–1897) Лизогуба обирали предводителем дворянства Городнянського повіту. Велику частку особистих коштів передавав Федір Андрійович на навчальні заклади Чернігівської губернії. У 1901–1915 роках як очільник Полтавської земської управи він багато корисного зробив, щоб перетворити Полтаву на центр української культури. Виступив, зокрема, одним з ініціаторів спорудження пам’ятника Котляревському, активно сприяв виданню творів письменника. Саме клопотаннями Лизогуба був побудований новий будинок в українському стилі для Полтавського земства. Згодом ініціював створення музею. Як і його батьки, опікувався розвоєм українського мистецтва. За власні кошти підтримував школу художніх промислів імені Гоголя у Миргороді, якою тоді керував відомий художник Опанас Сластьон. 

29 квітня 1918 року Павло Скоропадський був обраний гетьманом України та проголосив Українську Державу натомість Української Народної Республіки. А вже 2 травня гетьманський уряд очолив Федір Лизогуб. Під його керівництвом команда міністрів зуміла швидко навести лад у господарчих, економічних та гуманітарних справ у державі. Український історик та громадський діяч Дмитро Дорошенко так описав першу зустріч із новим прем’єром: «Мене ввели до кабінету Лизогуба. Передо мною був середнього зросту, з невеликою бородою пан, з гарним і трохи суворим обличчям. Він без довгих розмов запропонував мені пост товариша міністра закордонних справ» (Товариша в цьому контексті означало міністра). Будучи отаманом Ради Міністрів, Федір Лизогуб всіляко прагнув стабілізувати політичне, економічне і культурне життя в державі, а також послідовно відстоював інтереси України на міжнародній арені. Сам він говорив: «Наше гасло – робота, а не політика. При цьому ми не хочемо відбирати право народу самому визначати майбутню і остаточну форму правління, яке буде скликатись по виборах, – вирішити, чи країна хоче лишитись при гетьмані, або встановити друге правління: чи бути Україні монархією, чи республікою». Під керівництвом Федора Лизогуба було створено постійну штатну структуру військових частин та підрозділів сухопутних військ Збройних сил Української Держави, зреформовано військово-морський флот, відновлено Українське козацтво та зміцнено органи Державної варти. Варто окремо відзначити роль Лизогуба у розбудові української дипломатії. За час діяльності уряду Україна здобулась на 11 дипломатичних і 50 консульських представництв у 20 країнах, а в Україні відповідно діяло 12 дипломатичних і 42 консульських представництва з 24 держав. Проте ці дипломатичні ініціативи не були схвалені усіма сучасниками-дипломатами й країнами-сусідками. Особливо не подобалась діяльність Федора Лизогуба більшовицькій Росії…

…14 листопада 1918 року Гетьман Скоропадський опублікував «Грамоту Гетьмана всієї України до всіх українських громадян і козаків України», відтак через три тижні і отаман його уряду змушений був скласти повноваження та згодом емігрувати до Королівства Сербів, Хорватів і Словенців. Там у Белграді 1928 року він помер.