Про землю, зерно, Польщу і Україну

Економіка лежить в основі інтересів держав, хоча про це не завжди говориться відкрито навіть тому, що це не завжди можна бачити явно. Якісь інтереси є короткостроковими і чітко вираженими, якісь довгостроковими і малопомітними. Часто довгострокові інтереси вступають в суперечність з короткостроковими. Але в пріоритеті завжди є отримати максимально можливу кількість переваг в економіці, а потім трансформувати ці переваги в переваги політичні, щоб … і в цьому місці інтереси українців і тих, хто сьогодні представляє в Україні політичну владу, розходяться. І фактично це  також лежить в основі суперечок між Україною, Польщею та Євросоюзом, з його глобалістичним підходом до розв’язання цієї проблеми. Але про все по порядку. 

Економіка Польщі від самого початку її виходу зі сфери впливу 

СРСР взяла курс на відродження середнього класу. Він у Польщі фактично ніколи не був стертий до кінця, навіть коли вона була в орбіті 

СРСР. Це полегшувало завдання, але не робило відродження економіки автоматичним. Завдяки зусиллям Папи Івана-Павла ІІ був взятий курс на укріплення в свідомості поляків, що моральні християнські принципи і засади є первинними щодо матеріалістичного світогляду, який насаджувався радянською ідеологією. Але водночас соціальне вчення Католицької церкви, до якого апелював Іван-Павло ІІ, давало відповіді на питання, як має бути влаштовано економічну, матеріальну сторону життя людей в соціумі. На превеликий жаль, таку науку в Україні жодна з представлених релігійних конфесій не несла, і, як я бачу, навіть не прагне цього. А тим часом поляки вибудували свої пріоритети в сільському господарстві. Ці пріоритети чітко розвернуті в бік фермерства, тобто тих, хто розуміється на сільському господарстві і сам вміє та спроможний ці знання реалізувати. Більше того, польська держава захищає інтереси фермерів, вона їх стимулює, лобіює і субсидіює, паралельно з тим контролюючи питання використання землі, ефективності діяльності і якості продукції сільгоспвиробників. Тому їй не «какая разница», що відбувається на ринку сільськогосподарської продукції, зокрема зерна. На фермера, як на класичного представника середнього класу, опирається національна ідея Польщі, яка зрештою для всіх суверенних народів є загалом однаковою – продовження себе в часі. Саме для цього титульна нація створює свою державу і дає дах і достаток представникам інших народів, котрі хочуть жити і трудитися спільно з нею. 

Протилежною є ситуація в Україні. В нас продовжує своє панування матеріалістичний світогляд. Тим, хто вважається духовними провідниками народу, не вдалося впоратися зі зміною світогляду більшості громадян. В значній мірі це пов’язано з тим, що переважна більшість політиків і чиновників не є етнічними українцями. Для них Україна – це держава, де вони збагачуються. Ці не українці мають подвійну лояльність: моральну, що належить їхнім національним державам, і матеріальну, яку вони забезпечують собі в Україні. З огляду на це, будується економічна парадигма держави.  Ця парадигма в корені відрізняється від польської. Вона не ставить перед собою національну ідею продовжувати в часі титульну українську націю. Вона навпаки веде до її знищення через відбирання від неї її природних функцій, з яких чи не найважливішою є землеробство, чи як ми кажемо зараз – сільське господарство. Можна скільки завгодно виступати проти політики розпродажу землі, яка прикривається благими намірами, але якщо причини такої політики будуть залишатися в тіні, то годі сподіватися вдалого протистояння цій політиці.

На відміну від Польщі, фермерство в Україні підтримується лише на словах. На ділі же воно в темно використовується для організації розпродажу землі за шкідливим для українців сценарієм. Фермери уже не можуть стати на заваді цим процесам, бо на законодавчому рівні перешкоди для розпродажу землі зняті й етнічним українцям відведена роль захищати ціною власного життя землю, яка їм в теорії вже не належить. Тому говорити тут про контроль держави за використанням землі, ефективністю фермерства і якості сільськогосподарської продукції, взагалі не доводиться. Всі ці питання концентруються в руках латифундистів і чиновників від сільського господарства, які просто торгують своїми владними повноваженнями, а латифундисти і є тими реальними особами, які правлять бал в сільському господарстві. У них немає іншої мети, як збагачення будь-якою ціною, що і стало їхньою єдиною цінністю. Ця «цінність» диктує напрямок і умови, в яких має «розвиватися» сільське господарство. Ми дали можливість вирости монстрам, які тепер заявляють своє право вирішувати долю цілого українського народу. І те, що відбувається в сільському господарстві, є наглядним прикладом того, як нищиться колиска українського народу. Неконтрольована державою інтенсифікація використання землі з єдиною метою виростити найбільше того, що можна дорого продати, стикається з перепоною у вигляді протилежної філософії сусідніх держав, через територію яких доводиться возити врожаї через обставини, створені війною. Коридори, що були надані Україні для вивозу своєї сільськогосподарської продукції, перетворилися в комори, що стали наповнюватися українськими врожаями. Українські латифундисти швидко знайшли собі поплічників в Польщі й інших сусідніх державах, які не гребують збагатитися завдяки можливості, що перед ними відкрилася. 

Досить багато говориться останнім часом про конфлікт, що виник між Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Україною. Ці східноєвропейські держави закрили свої кордони для українського зерна. Але ні одна з цих держав не говорить правду до кінця. Вони мовчать про те, що не спромоглися зробити зернові коридори коридорами, а не коморами. Що представники їхнього національного бізнесу є співучасниками різних тіньових схем, які дозволяють українському зерну розсмоктуватися в цих державах. В гру вступають і махінації з якістю зерна, з цінами, з покупцями і т. д. Це неможливо було би зробити без участі в цих схемах певних посадових осіб цих держав. А те, що ця сторона проблеми замовчується, може наводити на роздуми, що ниточки тягнуться високо вверх. Але це їхні проблеми і розв’язувати ці проблеми мають народи цих держав. Україна в цій грі на стороні латифундистів, не отримуючи як держава натомість жодних вигод, а лише псуючи стосунки з тими державами, які нас з моменту повномасштабної війни підтримують. Для чого це українцям? Особливо велике навантаження з перших годин війни взяла на себе Польща. Тому її позиція щодо українського зерна заслуговує на розуміння, тим більше, коли кошти від продажу зерна, вирощеного на землі скропленій українською кров’ю, осідають в кишенях латифундистів і різних ділків, а не служать справі перемоги над агресором. Лякати чи дійсно позиватися до Світової організації торгівлі з вимогою скасувати заборону на експорт сільгосппродукції з України до східноєвропейських держав без жодних гарантій, що коридор знову не стане коморою, – безглуздо. Уряди Польщі й інших східноєвропейських держав не можуть дозволити собі розбалансування власних економік і втрату довіри виборців. 

Є ще одна сторона в питанні зернових угод. Це Єврокомісія зі своїми директивами і відповідними структурами. Вона хоче бути і законодавцем, і арбітром одночасно. Мабуть, це можна пояснити засиллям в цих структурах глобалістських підходів в організації національних економік, які тісно співпрацюють з тими ж латифундистами з України, оскільки сповідують спільні цінності, мають спільне бачення і спільні інтереси. 

Але найважливішим в цій історії зернових воєн є те, як з цього кута виходити Україні? Очевидно, що чинна влада не впорається з цим завданням так, щоб була користь Україні й українцям. Що з цією владою робити – назагал зрозуміло. Але і зміна влади сама по собі нічого не дасть, якщо не змінювати сільськогосподарської політики в Україні. Я бачу вихід у зміні пріоритетів з гонитви за кількісними показниками урожаїв на якісні підходи до ведення сільського господарства. У входженні на світові ринки не з сировиною у вигляді зерна, а з якісною й екологічною переробленою сільськогосподарською продукцією, яка має привалі терміни зберігання. В якої додана вартість є максимально високою і водночас продукція залишається екологічно чистою. Таку задачу не можна розв’язати, не дбаючи одночасно про збереження потенціалу довкілля. Тому рухатися в цьому напрямку зможуть лише ті сільгоспвиробники, які пов’язують своє життя з веденням свого господарства – фермери, що думають про прийдешні покоління, яким вони передадуть свою спадщину. Для яких і земля, і все, що росте на ній, має не лише матеріальний сенс, але і є середовищем їхнього існування.