Батькова лінія

Якось Василь Буртняк, жвавий і патріотичний  красень з Канади, ініціатор і продюсер фільму про Норильське повстання (режисер Михайло Ткачук), дав мені журнальну вирізку – некролог на смерть його батька Теодора. З того некролога я довідався про нелегкий шлях тернополянина, уродженця села Іванкова Борщівського повіту, який, опинившись у жорнах Другої світової, померзнувши у снігах Воркути, таки спромігся дістатися вільного світу й не згубитися в ньому. Ба більше, на цій довгій дорозі він не розгубив любові до рідного краю, до України, а зумів передати її своїм дітям, які народжувалися уже на чужій землі за далеким океаном. 

Вичитав я у тій вирізці ще одну характерну деталь: батько Василя Буртняка, не будучи людиною аж надто заможною, брав активну участь в патріотичних організаціях діаспори, від душі робив чималі пожертви на українські справи. Там довгий список, в якому значиться й тисяча доларів на створення фільму «Жнива скорботи» – про Голодомор 1932-1933 років. 

Пригадую, скільки переживань і клопотів мав Василь Буртняк при створенні фільму про Норильське повстання. Але це були приємні переживання й клопоти, пов’язані з пошуком коштів на кінострічку, очевидців, учасників повстання, а згодом і презентацією в різних містах... 

Він рвався в Україну віддавна і приїхав на батькову землю при першій нагоді – ще в 1990 році. Його цікавили патріотичні настрої українських інтелігентів, доля колишніх борців за волю, політичних в’язнів та репресованих. Він кожному хотів чимось допомогти, зарадити, надихнути… 

Був активним прихильником Помаранчевої революції та Революції гідності, тижнями чергував на Майдані, їздив спостерігачем на президентських виборах на Миколаївщину, Донеччину…

Не минає Василь найменшої нагоди, щоб відвідати батьківську землю, яку за більше ніж 30 літ від часу першого приїзду, полюбив, як свою рідну. Допомагає матеріально близьким за духом йому людям... 

Розмовляємо з Василем, як правило, про політику, справи, що мають дотичність до розбудови держави. Він щойно з архіву, вишукує дані про батька, його родовід в Україні…

 А мені перед очима паралель з кінострічками. Батько Василя Буртняка хотів, аби якомога більше людей у світі дізналися про страшний Голодомор, яким було винищене українське селянство, цвіт нації, а син максимально приклався до того, аби українська нація пам’ятала про той цвіт, який нищили в концтаборах комуністичного тоталітарного режиму. Ось така патріотична лінія простежується в роді Буртняків.

На концерті Кобзона

Цей трубадур з імперських сіней

Що дер за «рускій мір» гортанку,

Тепер співає в царстві тіней,

Навічно вже – безперестанку...

І легіон до легіона 

Кацапи – барани уперті, – 

Спішать послухати Кобзона...

Їх тисячі на тім концерті!

Кобзон від них – на сьомім небі,

Хоч сам концерт таки у пеклі

І в казанах смоли, далебі,

Ті «глядачі» ревуть, як встеклі.

Він оптимізму не втрачає, – 

В Кобзона посмішка на роті.

Усім тут місця вистачає,

Артилеристам і піхоті...

Тут поруч – льотчики й танкісти,

Сибіряки, ерзя, буряти...

Тут є спецназові де влізти

І спів Кобзона наслухати.

Башкирський та самарський СОБРи

Явилися з-під Балаклії.

Вони там бились, «ако обри»,

І ось – концерт! На честь Росії!

І Дагестан, і Псков, і Грозний

Десант прислали – до одного!

Й десь на підході – одіозний!

Усі чекають на ... Самого!

На казанах біліють «зети», – 

Знущатись чорт уміє й може...

А «глядачам» кортить в клозети,

Напало, а просить не гоже.

І де ті, в біса, унітази?  

Їх вже й у пеклі поховали.

Бо ж чули, як якісь зарази

Усі з-під Києва покрали...

Хтось, кажуть, порожняк не гоне,

Та Кремль в халепу з нами втрапив...

Співай на всю гортань, Кобзоне,

Сепаратистам і кацапам!

СТРАТЕГІЧНІ ПАРТНЕРИ

Байка

Люті та неситі сіроманці

Зайця упіймали рано-вранці.

Той у плач: – Та з мене, хлопці толку…

Я – скелет! – і з себе зняв футболку…

– Ви голодні? То яка проблема!

В мене – он, за пазухою схема! 

А на ній, погляньте, путівець

Прямо до кошари, до овець!

Як від зайця вчули це сатрапи,     

Аркуш миттю вирвали із лапи.

– А тепер навіщо він нам, браття! – 

Кинув хтось. І зайця – на шкамаття…

Але ось вертають із кошари,

Ситі, подобрілі яничари…

– Варто б, – осінило вожака, – 

Поховати  кості бідака,

Як не як, ми всі творіння Божі… 

На труну лягли гвоздики, рожі…

Все увічнюється в сотнях фотографій.

Й зладити незгіршу з епітафій

Велено, – хай пам’ять буде гідна,

Але що ж писати, мати рідна!

«Другові…»?  Хіба  їм заєць друг!..

Хоч заслугу має із заслуг!

«Ворогові…»? Знають навкруги:

Зайці – жертви, а не вороги…

При житті – ніщо, а зжерли – й  цаца…

Аж тут вождь зубами як заклаца:

Упокоївся, – напишемо, – сном вічним,

Був вовкам партнером стратегічним!

…Лізуть з байки, як не поверни, 

Ікла з-за кремлівської стіни…