Подвійні стандарти сприйняття світу чи просто камуфляж правди?
Якщо пройтися по моїх дописах та відеопрограмах, то навіть з мікроскопом не вдасться знайти жодних часових і поглядових розбіжностей в моїх судженнях і думках щодо персоналій як в Україні, так і в США. Якось відразу було зрозуміло, хто є хто…
Якщо за початок відліку взяти хоча б 2019 передвиборчий рік в Україні, то шок від особистостей, що зібралися нібито «служити» народові України після довгого служіння Мельпомені дуже специфічного фортепіанно-топлеслатексного формату, був настільки сильним, що мало не втратила мови… Як? Що сталося з свідомістю нації? Чим захворіла нація, і чи взагалі слово «нація» ще пасує вживати при таких виборах «нових облич» і такій примітивності аналізу подій у країні?
Як ми, українці, взагалі склали свої козацькі шаблі під ноги пройдисвітам та дешевим паяцам з нульовим патріотизмом, зашкальним поклонінням крадійництву і сімейно-бізнесовим павутинням зі східним сусідом-ворогом ?
Як українці могли довірити свою долю і долю своїх дітей таким шарлатанам від політики? Як Україна могла осліпнути настільки, щоб не побачити «who is who» ще тоді?
Що цікаво, я відчула, що маю багато однодумців тут, серед діаспорян, які дружно реагували на «український вибір» в унісон зі мною. Здавалося б, ось як патріоти «в екзилі» все відчувають правильно, без катаракти брехні та підлабузництва, що зіпсувала зір українців аж на 73%. Ми контактували, обмінювались думками, матеріалами, навіть жартівливо змагались – хто яскравіше опише «здобутки» і відверті ляпсуси нових керманичів і особливо нового ідола, молодого і дуже зеленого у політиці та державотворенні, але такого досвідченого в паяцтві та сценічній бутафорії.
Але ось настало криваве 24 лютого 2022. Навстіж відкрита брама південних кордонів, блискавичне захоплення земель України, які мали б бути захищеними і принаймні не такими легкодоступними. Паралізований ОП, летаргічний сон Є-регента (десь біля двох тижнів…), танки під Києвом, полита мазутом смуга Жулян, яка так розізлила тих, хто певно мав із неї злетіти, яка зате врятувала Київ від ворожого десанту. «Подяка» за це бойовому генералові у вигляді відкриття кримінальної справи (???), замість звання Герой України і залучення його до роботи штабу.
Якась сталінщина, подумалось тоді…
Втрата десятків тисяч життів у Маріуполі, страхіття окупації Херсона, Миколаївської області… потім все страшніше і страшніше…
Ось десь на цьому етапі мене затаврували за «боневтіка», і зробили це ті, що ще вчора бачили все і адекватно реагували на події війни. Раптом «неначасі» перекрило логіку і здоровий глузд.
Ну не можу я перечити своїй совісті, не можу прикидатись, не можу просто підлабузнюватися, не можу і не буду. Не можу і не хочу кривити душею, коли йдеться про таке важливе і таке болісне, вибачайте… Краще гірка правда, ніж підсолоджена брехня.
Минув рік. Колекція «здобутків» ОП і головного керманича поповнилася новими зрадами, скандалами, недолугими медійними викрутасами, зародками культу особи та міжнародним соромом світового рівня, геометричною прогресією корупції серед наближених до «клану» і грубими непробачальними помилками, що коштували життя десяткам тисяч українців і понівеченими тілами, і долями мільйонів. Імідж України дуже часто брудний, неголений, фальшиво-галіфешний, і це не може не лякати. Мою батьківщину сприймають у світі як «вотчину» корумпованого ОП, де керує ніким не обраний відгодований завгосп, якому чомусь тиснуть руку президенти і прем’єри, а його підлеглий преЗЕдент має вигляд маріонетки на сцені світової політики, і оплесків стає все менше, зате роздратування, свисту і виходів з партеру все більше.
Боляче за цим спостерігати. І боляче розуміти, що все купується і все має свою ціну. Це я про тих колишніх однодумців, які стали перелицьовувати правду, вирізати заплямовані клапті, нашивати кольорові латки там, де їм потрібно прикрити розлізле сукно після кислотних крапель реальності, і обвуглені дірки там, де хтось струшував попіл тієї ж правди. Бо правда дійсно пече. І не існує двох правд.
Я перестала слухати навіть деяких американських віщунів, що в доволі пристойну правду про Америку вставляють брехню про мою Україну. Обійдуся. І не сприймаю українських а-ля журналістів і навіть лауреатів державних премій, які в правду про Україну вписують відверту примітивну і гидку блювотину про США.
Одне з двох: або вони тупі і не вміють навіть дістатися першоджерел, або все вони вміють, але чомусь свідомо користуються порадою Геббельса – чим неймовірніша брехня, тим легше її влити в свідомість мас. Жодний висновок не може оправдати їхньої поведінки, принаймні для мене особисто.
Час все розставляє на свої місця. Багато медійних персон дуже заповзято змінюють колір, хтось повільно і акуратно, майже непомітно, а хтось відверто і голосно, але, що цікаво, без каяття і перепрошень. А шкода. Скрини та відео не горять.
Цікаво, коли ж повернуться «на круги своя» ті друзі, що відфрендили мене ще давно, чи навіть заблокували? Адже вони все одно все бачать, все читають і, повірте, вміли колись все аналізувати. Поки не сталася метаморфоза хамелеонства – чи то за гроші, чи то за інші блага від партії, груп чи просто певних лобіювальників певних інтересів. Чи «бо так зручніше» і «неначасі». А коли буде на часі? Коли вже не буде України?
Зрештою, чому я така критично сувора… Може, вони дійсно так все бачать, може, це просто незворотні зміни в свідомості. Тоді прийміть мої щирі співчуття, любі НЕдрузі. Хамелеонство мозку так просто не проходить. І воно має свій ліміт. Коли вам заманеться перефарбуватися в якийсь інший колір, може банально не вистачити фарби.
Так і залишитеся з плямами від славнозвісної дитячої зеленки, яка дуже важко відмивається.