«Вишиванка»: танцюємо з любов’ю про любов
Якщо скажу, що добре відомі в українській громаді Чикаго школа танцю та однойменний танцювальний колектив «Вишиванка» беруть свій початок у далекому прикарпатському селі Добринів, ви подумаєте, що я щось явно переплутала. Потім почнете сперечатися: та ось же місце їхньої, так би мовити, прописки — парафія церкви святого Йосифа Обручника, що на Cumberland avenue в нашому місті вітрів! І хоч стовідсотково матимете рацію, однак у моїх словах також є певна доля правди. Адже саме у згаданому мальовничому селі на Опіллі народився той, хто з дитинства марив танцем, хто після школи з неймовірним задоволенням навчатиметься цьому виду мистецтва у фаховому училищі, зустріне там свою долю, а тоді вже разом вони віддаватимуться творчості. Спочатку у рідному краю, а після переїзду до Америки — в Чикаго, де пощастить зі своїми юними вихованцями розповідати мовою танцю про любов. Про любов до прекрасного. Про любов до життя. І, що найголовніше, про любов до України.
Але… Якщо ти і досягаєш чогось у житті, якщо вже можна говорити про певний успіх, то за ним, як правило, стоїть багаторічна праця і великі зусилля — фізичні, моральні, психологічні. Із цим цілком погоджується подружжя Федьківих — Павло та Оксана, які й організували в Чикаго «Вишиванку». А йшли до неї справді через роки.
Чому його вабила сцена? Павло каже: напевно, передалося від мами. Олімпія Іванівна, проста, але надзвичайно інтелігентна сільська бібліотекарка, знала багато народних звичаїв, традицій та обрядів, організувала в селі фольклорний колектив, виступи якого передавали красу рідного слова, розмаїття народної творчості. З дитинства наповнюючи цим свою чутливу душу, Павло, однак, мріяв… танцювати. Мрія привела його до Калуського культосвітнього училища, де він знайшов ще й велику підтримку від свого дядька Федора Івановича Даниляка, який викладав там хореографію.
Навчання, практичні заняття з народного танцю — юнак почувався на сьомому небі від щастя. А потім це щастя подвоїлось, адже серед студентів була Оксана, яка вступила до училища на режисерський відділ. Актова зала студентського гуртожитку… Вечір… Товариство молодих людей… Хтось сів за фортепіано, полилася тиха музика… За вікном мерехтять зорі, на столику мерехтять свічки (хто наприкінці 90-х жив в Україні, той пам’ятає, як для еко-номії вечорами на кілька годин вимикали світло)... Вони зустрілися поглядами. І, всупереч законам фізики, дві однойменно заряджені творчістю душі не відштовхнулися, а потягнулися назустріч одна одній. Разом і рушили в доросле самостійне життя.
Сталося так, що після отриманої травми ноги йому, тоді вже артисту балету Гуцульського ансамблю пісні й танцю, з професійною кар’єрою танцівника доведеться попрощатися. Зате навчати інших — це буде Павлові під силу. Оксана ж на той час здобуде в університеті ще й фах педагога, але Павло вже настільки зуміє прищепити їй любов до танцю, що саме хореографія стане їхнім спільним заняттям. Працювали в райцентрі Рогатин на Івано-Франківщині. Займалися з колективами у загальноосвітній школі, в будинку культури, в сільськогосподарському коледжі. Колись підрахували, що упродовж тижня через репетиції проходило понад 350 дітей. Два із їхніх колективів мали звання народного — «Роксолана» та «Юність Опілля». Це засвідчувало успішну роботу керівників — ще зовсім молодих, мало що старших за деяких вихованців.
Безсумнівно: гарні творчі плоди давала самовіддана праця. Праця, яку Оксана з Павлом безмежно любили і яку змушені були… залишити. Отак складається інколи в житті, що ти опиняєшся перед вибором. Такий вибір належало зробити і подружжю Федьківих, коли вони виграли Грінкарту і таки зважилися на виїзд до США. Летіли через океан із захованою десь глибоко в душі мрією, що може й тут пощастить займатися не тільки рутинною роботою, до якої мусять бути готові практично всі емігранти, але й творчістю. Небо прочитало їхню мрію. І допомогло. І з’явилася в Чикаго «Вишиванка».
Зараз ви скажете, що я надто довго підбираюся до розповіді про сам колектив. Можливо. Але роблю це цілком свідомо. Тому що на початку, на старті кожної справи завжди стоїть людина. Чи кілька людей. У цьому разі їх двоє — Павло та Оксана Федьківи. І вони не просто керують танцювальним колективом. Вони виховують маленьких українців. Вони творять тут, на американській землі, частинку України, мовою танцю вишиваючи-розповідаючи її долю, популяризуючи, пропагуючи її незрівнянно красивий мистецький світ.
А тепер про «Вишиванку», роком народження якої став 2008-й. З чого усе почалося? З того, що в Чикаго Федьківих зустріла колишня вихованка з України Мар’яна Качала, чоловік якої займався з групою учнів бойовим гопаком. На одному зі свят в українській околиці їхній виступ побачив отець Микола Бурядник, який був призначений парохом церкви святого Йосифа Обручника й активно взявся розбудовувати парафію. Він чудово розумів: якщо при церкві працюватимуть студії за інтересами, якщо тут лунатиме дитячий сміх і світитимуться радістю очі батьків, то парафія житиме… Тому запитав Андрія: де займаєтеся з дітьми? Той відповів: при добрій погоді — в лісі чи в парку, при негоді — у гаражі… Отець Микола запропонував приміщення при церкві. І додав: нам би ще хореографа знайти, ми могли би й танцювальний колектив організувати.«Є хореограф! Аж два!» — втішився Андрій за друзів, які щойно приїхали з України і звикали жити за американським часом. Так Федьківи з благословення отця Миколи взялися за організацію нині відомої школи танцю. А тоді це ще була далеко не школа — зав’язався, радше, гурток. Павло сказав священникам: якщо ви не дасте на заняття своїх дітей, то чужі не повірять в успіх справи… На перші репетиції прийшли Іван Бурядник, Оля Кушнір, з ними — Ангелина Касіян, Мирослав Легкий… Далі — більше: діти агітували своїх друзів, священники у церкві агітували батьків.
— Починати було важко, — пригадує Павло Федьків. — Нічого не знаємо, нікого не знаємо. Порожній зал. Станків для занять нема. Музики нема. Костюмів нема. Українці живуть по всьому великому Чикаго — то не маленьке містечко, в якому діти можуть і самі до клубу чи до школи прибігати на заняття; без допомоги батьків ніяк не обійтися, а батьки зайняті роботами… Однак, ми старалися проганяти від себе депресивні думки, хоча складалися ситуації, коли я казав сам собі: сил більше нема… Сил, може, й не було, але була віра, що під опікою церкви у нас усе вийде. І, звичайно ж, не остання заслуга в цьому саме батьків, зацікавлених у тому, щоб діти їхні долучилися до мистецтва танцю, тим паче танцю українського народного, що дозволить зміцнювати в родинах отой ген українства, який дуже легко втратити при асиміляції в зовсім інше за характером суспільство.
На кінець 2008-го року, ставши до того часу щасливими батьками новонародженого сина, вони вже мали дві молодші групи й одну підліткову. Вирішили, що мусять якось називатися. Довірили вибір назви своїм вихованцям. Серед кількох варіантів усім найбільше припала до душі пропозиція Маріани Попович, яка займалася у колективі (до речі, на одному із конкурсів у Чикаго дівчина виборола звання «Міс українська діаспора»): будьмо «Вишиванкою». І всі погодилися, бо це слово одразу викликає асоціації з вишитою сорочкою, з візерунками на полотні, з візерунком танцю на сцені, який вдається творити відповідною музикою, рухами, костюмами, подачею, емоціями…
Сьогодні у школі танцю «Вишиванка» займається близько 180 дітей. Починаючи від найменшеньких, трирічних, дітки розділені в групи. Кожна має свою назву — «Серпанок», «Барвінок», «Чебрець», «Соняхи», «Вулик», «Бистриця», «Світанок» і власне «Вишиванка» — ансамбль найстарших, найбільш професійно вишколених. Кожна група має батьківський комітет, з яким обговорюються усі організаційні питання. Репетиції — двічі на тиждень. Танці — виключно українські. Складність — відповідно до віку.
— Коли задумуємо постановку нового танцю, особливо зі старшими вихованцями, намагаємося розповісти їм, з якого регіону України танець, де розташований цей регіон, що є для нього характерним, яка музика і які костюми, — розповідають керівники колективу. — Ми хочемо, щоб діти, майже всі народжені в Америці, через танець пізнавали Україну, проймалися гордістю за землю своїх батьків, за її мистецькі традиції.
Є танці, які живуть у їхньому репертуарі недовго, звільняючи місце новим постановкам. Є ті, що складають, так би мовити, золотий фонд колективу — «Гопак», «Гомін Карпат», «Ойра», «Люблю Гриця», «Горлиця», «Буковинський весільний». Серйозним є підхід до музичного супроводу танцювальних композицій: він має бути ідеальним. Серйозний підхід — до костюмів: вони мають бути найкращими (замовляють виключно у спеціалізованих майстернях в Україні). Серйозний підхід до відпрацювання кожного руху, кожного елемента, кожного повороту голови, кожної усмішки і навіть виходу на сцену.
— Ми завжди кажемо дітям: з перших же секунд ви повинні себе подати, показати так, щоб глядач одразу опинився у полоні танцю і перебував під його магією до останнього акорду, — говорить пані Оксана. — Звичайно, ми горді за своїх вихованців, але до їхніх виступів ставимося достатньо прискіпливо, маємо відеозаписи і потім разом переглядаємо їх, дивимося, що було не так, відточуємо, вдосконалюємо рухи, щоб кожен наступний вихід на сцену був кращим, ніж попередній.
А виступів є достатньо: практично на всіх творчих зустрічах і фестивалях в українських громадах; неодноразово мали запрошення на участь у концертах від поляків, болгар, литовців, громади яких також є у Чикаго; були виїзди на фестивалі в Огайо, на Флориду і в Канаду (туди, до речі, виїхав і вже більше 20-ти років керує танцювальною школою «Барвінок» колишній викладач Павла, його дядько Федір Даниляк).
А чого варта була поїздка в Україну! Близько тридцяти дітей їхали на ту землю, яку прославляють танцем, але якої більшість із них ще жодного разу не бачила. На ту землю, про яку знають від батьків і знають, що там — коріння їхніх родин, а тому емоції аж зашкалювали. Поїздка мала і туристичну складову — проживання та відпочинок у Карпатах, і мистецьку — участь у фестивалі танцю в Рогатині. Так-так, саме там, де починали, де працювали свого часу Павло і Оксана Федьківи, а тому можна собі тільки уявити і їхній емоційний стан перед очікуваними зустрічами.
На центральній площі містечка було тоді дуже багато людей — учасників фестивалю, гостей, глядачів. Їх вітали особливо тепло: приїхали ж бо з українськими танцями з-за океану. І їхні вихованці відчули, зрозуміли: те, що вони роблять, має велику вагу, велику цінність. Те, що вони роблять, — це гордо! Україна — це гордо!!! А Павло, пригадує, підійшов тоді до мікрофона і, впоравшись із хвилюванням, промовив: «Я обіцяв, що повернуся. І я повернувся. Не сам. Дивіться, скільки зі мною дітей. І які вони чудові! У серці кожного із них є краплинка України».
Їм аплодували колишні колеги, колишні учні. А ще він знав: там, серед глядачів, є його мама. І той виступ їхньої з Оксаною «Вишиванки» був присвячений їй. Після концерту мама скаже: «Сину, ти маєш чим гордитися…» Тоді вони ще не знали, що більше не побачаться: через хворобу матуся невдовзі покине цей світ. Але покине його з великою гордістю за сина, за ту успішну справу, якій присвятила себе його сім’я…
— З нашим колективом ми хотіли би бувати в Україні якомога частіше, — діляться думками Павло та Оксана Федьківи. — Мріємо, щоб кожного разу відвідувати інший регіон — Гуцульщину, Бойківщину, Закарпаття, Поділля, центральну Україну… Щоб везти туди свої танці і збагачуватися новими враженнями, новим досвідом від спілкування з тамтешніми творчими людьми. Віримо, що так і буде. Лише б закінчилась війна. Бо поки що…
А поки що вони матимуть подорож до Італії. У червні. Мандрівка передбачає відвідини історичних та архітектурних пам’яток, а також зустріч з українською громадою у церкві святої Софії у Римі і, звичайно ж, презентацію своєї творчості у концертній програмі.
Можливість таких поїздок також є великим стимулом для дітей, які займаються у школі танцю «Вишиванка». А їхні керівники кожну нагоду використовують для спілкування зі своїми вихованцями — невимушеного і відвертого.
— Ми виховуємо їх як родину. Ми хочемо, щоб вони і поза школою, поза заняттями підтримували стосунки, щоб у майбутньому зустрічалися, одружувалися, хрестили одні одним дітей, — розмірковує Павло Федьків. — Ми кажемо: ви маєте більше, ніж ваші американські друзі, бо ви приналежні до великої історії великого українського народу, до великої культури славного українського народу. Не можна жити тільки інтересом кишені і холодильника. Має бути ще й турбота про те, що є в душі. Запрошуйте на наші виступи своїх друзів, своїх викладачів і ви побачите, що вони і на вас дивитимуться зовсім іншими очима і через вас по-новому відкриватимуть для себе Україну. Думаю, що діти нам вірять…
Вірять. Хіба ж можна не вірити керівникам, які разом з дітьми не тільки на репетиціях, але й на відпочинку. Разом — до лісу, разом — на озеро, разом — у Вісконсин, у літній СУМівський табір в Барабу, разом — з колядками одні до одних…
— Виходить, що ви допомагаєте батькам виховувати поза домом їхніх дітей? — запитую.
— Передусім ми вдячні батькам, що вони нам своїх дітей довірили, — кажуть Федьківи у відповідь. — І взагалі без батьків нічого цього не було би. У житті (може, це наша суб’єктивна думка) людям найбільше шкодить жлобство, байдужість і заздрість. Тому нас тішать свідомі батьки, які розуміють, що інвестиція не тільки у навчання, але й у творчий розвиток дитини — це дуже важлива інвестиція. У такий спосіб виховується людина, в душі якої не буде місця отим згаданим шкідливим рисам, аби жити в гармонії з самим собою і зі світом…
Звичайно ж, їм самим було би непросто впоратися з функціонуванням такого численного товариства, яким є школа танцю «Вишиванка». Батьківські комітети (і в групах, і загальношкільний) — то їхня, образно кажучи, права рука в усіх організаційних моментах. Свого часу загальношкільний очолювали Роксолана Демчук, Галина Кобаса, сьогодні з цими функціями успішно справляються голова комітету Зоряна Стасевич та заступник Уляна Вірло.
Звичайно, попри батьківську плату,було би непросто без підтримки спонсорів — кредитівки «Самопоміч», Solutions Financial Mortgage Company (Наталя Асеведо), фірми «Dolynka Ukrai-nian-American consulting», магазину «Stefania’s European Food Market». Це, між усім іншим, дозволяє, щоб у школі безкоштовно займалися два десятки дітей, які є сиротами чи напівсиротами.
Звичайно, вони вдячні за професійну роботу дизайнеру-костюмеру Валі Блажко, костюмеру Лесі Марчук, Сашку Хрипливому і його компанії «Звук»,фотографу Максиму Прокопіву, відео-оператору В’ячеславу Шевчуку, графік-дизайнеру Софії Блажко.
Спільна праця і допомога небайдужих людей — це завжди праця на успіх. У цьому випадку — на успішну діяльність школи «Вишиванка», яка вже 15 років танцює з любов’ю і про любов.
* * *
Розповідь про школу танцю «Вишиванка» готувалася до сьогоднішнього номера газети «Сурма» невипадково: минулої неділі відбувся чотирнадцятий звітний концерт «Вишиванки», який проходив у Dominican University Performing Arts Center. Усі групи, які займаються у школі — від найменшеньких до найстарших, — дарували глядачам свою творчість. Це було справжнє свято краси, грації, витонченості, душі, весни, любові, розмаїття костюмів, оригінальності танцювальних композицій, багатства народної хореографії,якої навчають своїх вихованців їхні наставники. Були слова привітань і подарунки від спонсорів. Були слова подяки за велику працю і збереження українських танцювальних традицій. Був сюрприз у вигляді виступу групи «Patsyki Z Franeka» і проведений разом із засновницею фонду Revived Soldiers Ukraine Іриною Ващук аукціон — виручені кошти спрямують на діяльність фонду (до слова, «Вишиванка» уже неодноразово була учасницею благодійних заходів на підтримку України у цей непростий для нашої рідної землі час війни). Нехай же барвистими візерунками стелиться доля кожного, хто сьогодні захищає Україну, хто має у своїй душі любов до України, хто пропагує красу і миролюбність, стійкість і незламність України у всьому світі. Бо Україна — це і справді звучить гордо!
