Грюнвальдська битва-1410

Наша розповідь про цю подію розпочнеться з того, що в ці далекі часи Тевтонський орден (створений 1066 року, саме з метою захоплення слов’янських земель, на руїнах держави полабських слов’ян) прагнув до втілення своєї головної мети, а саме – до захоплення слов’янських земель. І саме вражаюча єдність поляків, литовців та українців, яких тоді називали русами, перешкодила Ордену втілити ці агресивні плани.

Головним приводом до цієї війни були постійні напади Тевтонського ордену на територію Великого Князівства Литовського, а також захоплення ними Жемайтії, яка на той момент була областю Литви. Жемайтія буквально була потоплена в крові в той час.

Узимку 1409-10 років відбулася нарада польсько-литовського командування і було ухвалене рішення про війну з тевтонськими загарбниками. 9 липня об’єднане військо польсько-литовсько-руське перетнуло кордон Тевтонського Ордену. 13 липня союзники виступили до Домбровно, де зіткнулися із загоном хрестоносців, захопили замок і пограбували місто. Що, до речі, в ті складні часи було звичним явищем. 15 липня об’єднані війська підійшли до Грюнвальда, нині це село на території Польщі.

У війську хрестоносців була 51 хоругва, це близько 11 тисяч людей.

Із них було 4 тисячі лицарів, 3 тисячі зброєносців, а також 4 тисячі арбалетників, а також було не менше 16 тисяч найманих військ із близько 20 країн Європи, з яких переважну більшість становили вершники, серед них було 3 тисячі піхотинців. Також у війську були бомбарди, які стріляли кам’яними та свинцевими снарядами, що на той час було військовою новинкою і становило дуже потужну силу. Командував всією цією силою магістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгінген.

Союзники мали 91 хоругву: до складу польського війська входили 42 польські хоругви, 7 українських, а також 2 хоругви найманців. До складу війська литовського входило 36 українських або, як тоді казали, руських хоругв. Командував польськими хоругвами король Владислав ІІ Ягелло, а литовськими – великий князь литовський Вітаутас. До речі, литовських хоругв було рівно 40, з яких 36 становили українські, або, як тоді говорили, руські. Більшість із них на цьому фото.

Битва почалася з відступу найманої татарської кінноти, яка воювала на боці польсько-литовсько-руського війська. Їхня стрімка атака просто-напросто захлинулася. Литовсько-руські війська, які спробували їх прикрити, також були зім'яті і змушені відступати. У цей самий момент проявили себе три смоленські полки, які не відступили попри те, що один із них був повністю знищений ворогом. Зауважимо, що ті воїни – смоленці, яких російська сучасна пропаганда називає «русскими», дуже б здивувались, якби дізнались про це. Адже Смоленськ у ті часи був складовою литовсько-руського князівства. Надалі поляки зуміли прорвати правий фланг лицарів. Усе було добре, поки не повернулись лицарі, які переслідували литовців, і почали бити поляків. Тоді смоленські і київські полки вистояли перед нищівним ударом лицарської кавалерії і допомогли польським військам перегрупуватись і піти в контрнаступ.

У цей момент відбулась така важлива річ, як падіння великої королівської хоругви. Проте поляки вчасно перегрупувались і з посиленою участю руських полків таки відбили королівську хоругву, що неабияк вплинуло на загальний перебіг подій. Тевтонці вперше за період бою почали відступати.

Тим часом князю Вітаутасу вдалося зібрати литовсько-руські полки, які спочатку бою були змушені відступати, і повернути їх на поле битви, що й передумовило загальний результат. Тевтонське військо було розгромлене, а його головнокомандувач магістр Ордену Ульріх фон Юнгінген знайшов у цій битві свою смерть.

Союзникам не вдалося повноцінно скористатися наслідками цієї перемоги: не змогли пізніше захопити столицю Тевтонського ордену – Марієнбург. Там лицарі встигли зосередити значні сили, але все одно значення цієї перемоги важко недооцінити. Лицарі-хрестоносці не лише отримали чергову відсіч, їхня військова могутність була остаточно підірвана, а через 56 років, у 1466-му, Тевтонський орден остаточно припинив своє існування.

Ця битва продемонструвала всю силу єдності народів Східної Європи, коли вони єдині у своїх прагненнях, а саме: поляків, литовців та українців. Що й довела історія в майбутньому: коли загрузли у чварах вони одне з одним, втратили свою незалежність. Але, як показали сучасні події, їхня єдність починає відновлюватися, а це, безумовно, винесе ці народи на новий успішний щабель.