Ринок і монополії. Прикладний аспект
Петро Порошенко продовжує носити українцям «рибу в зубах» і не випускає жодної можливості цим похизуватися. Чи компенсує це хоч якоюсь мірою те зло, яке він наніс економіці України, де відібравши, а де не давши громадянам можливість мати свою вудочку і ловити риби досхочу, за час протирання штанів у політиці? Тут відразу маю уточнити, штани дарма протиралися для нашого з вами кращого життя, для свого — він не упускав жодної нагоди. Чи компенсує — залежить від того, наскільки щиро він зараз волонтерить і з якою метою. Але не думаю, що компенсує, виходячи з того, скільки галасу здіймається навколо тих крихт, які падають з панського столу. Отже, це його намагання бути на слуху, скоріш за все, є такою собі необхідністю, щоб зберегтися у політиці. Саме такі люди роблять політику «брудною справою».
Як аргумент для наслідування часто подають приклад його підприємницької успішності. А чи було би його підприємництво таким же успішним, якщо би паралельно з ним він не обіймав посад депутата, міністра, президента? Знову ж таки, думаю, що не було би. От до чого пан Порошенко дійсно має талант, так це до конвертації політичних здобутків у збільшення власних майнових статків, а потім в пожертвувані не значної їхньої частини для досягнення чергової сходинки на політичному п’єдесталі. Він навіть поставив собі для цього на службу церковні канони. Я згадав про персону Порошенка лише як про типовий приклад політичного ловеласа. Ні як підприємець, ні як політик він мене ніяким чином не цікавить. Мене цікавить проблематика, як позбутися в українській політиці таких ловеласів? Бо вони блокують процеси розвитку України на всіх рівнях, і насамперед на економічному. Чому насамперед? Ці підприємливі чиновники органічно є чужорідними тілами ринкових відносин. Вони постійно хочуть підім’яти їх під себе, чи осідлати. Іншими словами, прагнуть створювати штучні монополії і підлаштувати під себе природні. Роблять це вони багатоступеневими способами, залежно від рівня і складності поставленої мети, але роблять постійно і системно. І таких дрібніших порошенків в Україні не те що доволі багато. Їх постійно продукує наше суспільство і вони збиваються в натовпи біля драбини, що веде у владу, демонструють свою відданість тим, що на горі, і витрачають чималі ресурси в надії потрапити в якийсь кабінет, повернути витрачене і збагатитися. У такий спосіб існує наймерзеніша монополія, у владі, яку ми називаємо олігархією. Влада монополізована невеликим колом взаємопов’язаних між собою осіб, які організовуються в клани за інтересами та блокують будь-які ліфти в соціумі, окрім тих, які піднімають до підніжжя влади відданих їм, а не служінню громадянському суспільству людей.
Наявність монополії в самому державному устрої України блокує процес розвитку ринкових відносин в економіці країни, тим самим відкриваючи двері зміцненню монополій в економіці. Наведу такий приклад: ні для кого не є таємницею монопольне право облгазів на доставку і розподіл природного газу. Раніше вони ще могли бути і продавцями природного газу. В цьому випадку споживачі газу були цілком безправними і безпорадними перед лицем такого монстра, який сам собі встановлював ціни і на газ, і на свої послуги. Всі не згідні залишалися без газу і альтернативи не було, бо труба є одна. Під тиском ЄС була створена видимість боротьби з монополією. Продавати природний газ і надавати послуги з його доставки повинні різні компанії, але труба як була в одних руках, так і залишилася. Не буду досліджувати спорідненість кінцевих бенефіціантів цих «різних» компаній, а обмежуся прикладом процесу зміцнення монополії на доставку газу за рахунок дуже хитрої схеми надання цієї послуги. Як тільки споживач уклав договір з облгазом у нього виникає обов’язок оплати в незалежності від того, споживає він природний газ чи ні. Тобто монополіст вимагає оплату за теоретичну можливість надавати, але фактично не отримані споживачем послуги. Алгоритм розрахунку розміру цієї оплати не зрозумілий і не прозорий. Усі незгідні – альтернативи не мають, бо власник труби далі один. В особливо не згідних тупо обрізають трубу, нищать майно споживача, не зважаючи на право приватної власності. А відновити під’єднання коштує зовсім не дешево, і окрім оплати за їх же вандалізм, вимагають масу різних довідок, мало що не аналіз крові споживача на цукор. І все це, звичайно, робиться на «благо» споживачів. В 2020-21 роках в Харківській області доходило до сутичок між громадами і працівниками служби «04», які виконували законодавчо впроваджені забаганки монополії. Це сьогоднішня дійсність в Україні. Наявність однієї труби, так само одних електричних проводів, створює прецедент природної монополії. Але наявність монополії — це вже не питання природи явища, а питання устрою держави і якості політичної влади. І якщо в устрої існує монополія на владу, то звідкіля візьметься воля влади на подолання монополії в будь-якому сегменті економіки? Наявність описаної як приклад конкретної природної монополії на доставку газу зазвичай списують на технологічну реальність. І так на перший погляд може здатися, бо дійсно, прокладати по кілька паралельних газопроводів є безглуздо. Але якщо об’єми надання послуг облгазам обмежити на кілька порядків, а територіальним громадам повернути у власність газові трубопроводи, які здебільшого були прокладені коштом цих же громад, а потім під видом «подбати за всіх» і всупереч принципу субсидіарності поставлені на баланс облгазів, та законодавчо врегулювати право територіальних громад самим подбати за доставку газу до споживачів своїх громад, то якість послуг зросте, а їх вартість знизиться. Окрім того, з’являється розсіяна інформація щодо способів, організації, ефективності, якості і вартості послуг і т. д. з доставки природного газу в нескінченій кількості територіальних громад. Так працює ринок. Для повноти картини в сфері природного газу слід відзначити, що хоча уже й існує багато продавців газу, ціноутворення його все ще залишається непрозорим. Це пов’язано з вибірковими умовами ренти на видобування й обліком видобутого газу. За допомогою ринку, державного аудиту видобутку та природності в оподаткуванні це питання також має вирішення. І від його вирішення виграють усі: споживачі отримають справедливу ціну, казна отримає податки, видобувники офіційні прибутки і спокійний сон.
У статті, у попередньому номері «Сурми», я писав про умови, необхідні для існування ринку. Як бачимо з прикладу вище, монополії у владі блокують ці процеси. А що гірше, підміняють поняття і в такий спосіб маніпулюють суспільством та обкрадають його. Головний редактор «Сурми» пан Назар Мухачов влучно назвав ці методи обкрадання політико-економічними. Відповідно і створювати необхідні ринкові умови теж потрібно політико-економічними методами. Загроза від викрадення майбутнього українців цими методами досягла свого апогею в питанні ринку сільськогосподарської землі. Того, що являється життєво необхідним для існування держави і життя її громадян. Прислуга якогось народу й інші дегенерати, яким суспільство довірило законодавчу ініціативу в державі, проголосували за ЗУ 2178-10, який ніби запроваджує ринок сільськогосподарських земель. Ці випускники трускавецького лікбезу і коновали від економіки не відають, що проголошення чогось товаром зовсім не означає створення ринку. Відсутність ринкових умов не дозволила створити в Україні ні ринку вуглеводнів, ні ринку електроенергії. То з якого дива, проголосивши землю товаром, ми отримаємо ринок сільськогосподарської землі? А цей ринок по своїй капіталізації може перевершити ринки всіх інших галузей разом узятих. Відсутність ринкових умов на ділі означає відсутність правдивої об’єктивної інформації про кількість і якість земель. І на цій проблемі неодноразово наголошувалося. Але це питання було затушоване обіцянками чиновників створити якісь там установи, які будуть щось там впорядковувати й оцінювати. Допустимо, що за допомогою технократичних методів буде географічно впорядковано реєстр земель. Але звідкіля візьметься оцінка якості і справедлива ціна? Тут і проявиться вся прить і жадоба наживи політичних лавеласів. Ці дегенерати з ВР і блазень, що грає роль президента України, не ринок сільськогосподарських земель відкрили, а скриньку Пандори. Історія, іспити з якої, мабуть, скасували для того, щоб не знати її уроків, вчить, що громадянські війни на етнічних українських землях починалися з несправедливого поводження з землею у всіх сенсах, екологічному для проживання теж. Що цим питанням постійно спекулювали різні демагоги, у результаті чого виникали конфлікти, які послабляли єдність українців. Є ще одна обставина, яка робить це проголошення ринку блюзнірством. Мабуть, ¾ українців, якщо не більше, не мають за що не те що купити землю, на якій вони живуть, а навіть маючи вже свої наділи, не спроможні їх обробляти і вирощувати на них врожаї. Це результат драконівської податкової політики, яка всі 30 років була націлена на неймовірно велике вилучення від громадян результатів їхньої праці, і не лише у вигляді податків, але й у вигляді неякісної освіти, медицини, пенсій. Земля є специфічним товаром, її не можна відтворити. Тому і право власності на неї має мати специфічний характер. Перетягування канату між лібералами в земельному питанні і тими, що хотіли внести в законодавство якнайбільше різних запобіжників, не вирішує питання створення ринку сільськогосподарської землі. Запобіжники можуть і повинні бути додатком до існування ринкових умов, але не можуть його собою підмінити. Так що після царювання того, що, на жаль, не втік, доведеться відкочувати законодавство щодо сільськогосподарської землі до стану, який буде відповідати наявності ринкових умов в державі. В іншому випадку виникнення конфліктів між латифундистами буде тільки питанням часу. В цей конфлікт буде втягнута маса військових, які пройшли війну і повернулися до цілковитої руїни в економіці й особистому житті. Навіть не хочеться собі уявляти можливих наслідків. Ще однією стороною земельного питання є великі зовнішні борги України, повернення яких будуть вимагати кредитори. І не можна виключати великої спокуси з їхнього боку і з боку слабкої у вирішенні економічних проблем української влади вирішувати питання повернення боргів за рахунок продажу сільськогосподарських земель. Щоб такого не могло статися, спокуса повинна бути прибрана раз і на завжди.
Як виключення, в Україні можна визнати існування ринкових відносин в деяких галузях економіки. Ці галузі за своєю капіталізацією є незначними і мало залежать від впливу державного регулювання, тобто від монополії влади олігархів. Більшість із підприємств цих галузей замикаються на експортні поставки і таким чином стають учасниками справжнього міжнародного ринку, що і диктує їм висоту планки якості і цін.