Шевченко і релігія. Церква і держава
Цього разу моїм гостем став Архієпископ Стефан — в миру Олександр Негребецький. Людина — не побоюся так сказати — феноменально мудра, близький друг Миколи Руденка, Івана Світличного. Майданівці пам’ятають його як координатора духовної ради Майдану. Теми, на які ми поспілкувалися, рідко порушуються в інформаційному просторі, водночас є надзвичайно важливими. Перемога на фізичному рівні неможлива без перемоги на духовному, світоглядному й інформаційному рівнях.
Яких релігійних поглядів був Тарас Шевченко?
Знаєте… Шевченко значно глибший, ніж сьогоднішні підходи до релігійних поглядів. Є жарт:
«Одного питають:
— Ти віруючий?
— Ні, я атеїст.
— А якої конфесії ти атеїст?»
Архієпископ Стефан
Тобто люди, що властиво, може, й віруючі, але на якомусь інтуїтивному рівні, обирають якусь політичну орієнтацію, і вже від того починають говорити про ту чи іншу річ. Особливо свої погляди намагаються аргументувати, ліплячи до них авторитети. Пам’ятаю часи, коли я школяр, у 7 класі, ледь не зненавидів Івана Франка за його «Каменярів», які подавалися у марксистсько-ленінській парадигмі. Коли через багато років мене попросили прочитати «Каменярів» зі сцени, я взявся перечитувати Франка — побачив генія, рівного якому, мені здається, в тому сторіччі не було. Щодо Шевченка. Нам теж подавали Шевченка в тій чи іншій школі… Насамперед його подавали як атеїста. Я не буду доводити, що Шевченко — глибокий містик, що він добре обізнаний із власне християнською версією релігії. Трішки пізніше детальніше розповім про понятійне навантаження: «Віра», «Релігія», «Церква». Саме до постановки цієї теми я дійшов свого часу, вивчаючи Шевченка.
Шевченко ніде не декларує, що він не вірить. Але з Богом він говорить на правах вільної людини. Там, де він дає оцінку церкві, в певній її моделі, він не говорить про Віру й про Бога — він говорить про церкву на землі:
«Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мирри дим,
І перед образом Твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров!..»
Очевидно, це виступ не проти ідеї Бога — це виступ проти нашого нутра, часом хтивого до ліні, до наживи… Особ-ливо це характеристика імперської церкви, московської моделі православ’я, яка змінювала своє управління, змі-нювала патріарха на священний синод, коли царський чиновник керував церквою. Що повторилося потім у 1943-му: коли Сталін, сподіваючись на відновлення імперії, мріючи, певно, захопити Константинополь і посадити московського монаха на місце Вселенського Патріарха, відновлював патріаршество, але ж церквою керував полковник Карпов. І коли сьогодні я чую: одна церква благодатная, а та нєт, ця канонічна, а інші — ні… Тоді запитую: а ви що, носії благодаті? А що таке благодать взагалі? Знову ж таки, повертаючись до людського фактору:
Вручення новообраному президенту Порошенку настанов Майдану
«Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
І на апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
Людською кровію шинкує
І Рай у найми оддає!
Небесний Царю! Суд Твій всує,
І всує царствіє Твоє».
Справедлива оцінка…
Я не хочу коментувати вже слова Шевченка. Поезія — це формула, це квінтесенція. Те, що одним реченням каже поет, можна пояснювати двома томами, щоб розкрити тему. Кому цікаво, той візьме Кобзаря і подивиться: дуже багато творів з епіграфами зі Святого Письма. Це свідчить, що Шевченко глибоко знав Святе Письмо. Коли він встиг його вивчити в тих умовах, у яких жив, не маючи ні дитинства, ні фактично юності? Важко зрозуміти, але він глибоко знав і глибоко переймався тим, що відбувається. У цьому контексті я би хотів звернути увагу слухачів на один із записів у щоденнику Шевченка. Запис зроблено російською мовою. І не треба дивуватися — багато хто з нас, в тих умовах, які були, ми зокрема, кого ганяли за захист української мови, інколи розмовляли і писали російською мовою. Леся Українка колись сказала: «Ото дехто говорить українською мовою, але як почуєш, що вони говорять, то ліпше б вони говорили китайською». Я не зовсім розділяю крайні позиції, як в пані Фаріон, мовляв, треба цькувати всіх, хто розмовляє російською. Треба послухати, що говорять ті московські гниди, які говорять українською. Далі власне запис Шевченка:
«“Широкий бытый шлях из Раю, а в Рай узенька стежечка, та й та колючим терном поросла”, — говорила мне, еще ребенку, одна замиравшая старуха. И она говорила истину. Истину, смысл которой я теперь только вполне разгадал…»
Далі деякі моменти упускаємо, але далі пише:
«Сегодня празднуется память величайших двух провозвестников любви и мира», — так він називає Петра і Пав-ла. Якби він був людиною далекою від релігії чи атеїстичних переконань, то ніколи б не назвав Апостолів Петра і Павла прозвісниками добра та миру.
«Великий в христианском мире пра-здник. А у нас колоссальнейшее пьянство по случаю храмового праздника. О святые, великие, верховные апосто-лы, если бы вы знали, как мы запачкали, как изуродовали провозглашенную вами простую, прекрасную, светлую истину. Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось. Во имя святое, имя ваше так называемые учители вселенские подрались, как пьяные мужики, на Никейском вселенском соборе. Во имя ваше папы римские ворочали земным шаром и во имя ваше учредили инквизицию и ужасное автодафе. Во имя же ваше мы поклоняемся безобразным суздальским идолам и совершаем в честь вашу безобразнейшую бакханалию», — пише Шевченко далі.
Повторюся, «як ми здрібнили, як ми понівечили велику і просту істину через вас»… Тобто Євангелійські вчення для Шевченка — велика і проста істина. Але питання може бути інше: коли воно почалося?
Це дуже важливе питання
Але воно вже друге. Це велика і проста істина… Але чомусь, користуючись іменем цих Апостолів, б’ються вселенські учителі й отці на першому Нікейському Соборі, як п’яні мужики, кулаками вирішуючи питання, хто правильно сповідає віру… Дуже важливий момент: мордобоєм з’ясовується істина… Як ми здрібнили і понівечили цюпросту і велику істину. Шевченко закін-чує, що «вклоняємося сьогодні скандальним суздальським божкам». У сьогоднішній московській церкві — Андрій Суздальський, Алєксандр Нєвсь-кий — величезні святі. Але Шевченко не міг не знати історії цих «героїв». Коли татарський бусурман Нєвський, який нав’язав ординську модель держави на тій території, яку вони контролювали; власне слов’янський Новгород і Псков — знищив. «Святой»…
Шевченко розрізняє поняття «Віри» від «Релігії». Він — містик. Він — ві-руюча людина. Гляньте фінал поеми «Кавказ», на її присвячення:
«…Ми молимось
А поки що — течуть ріки,
Кривавії ріки…»
Шевченко ставить собі питання, які ми сьогодні ставимо собі.
Він бачив зміст і водночас вміло розставляв акценти
на брехливості форми, якою підміняли зміст.
Колись я навіть мав неприємності через те, що в одному місці процитував сербського прозаїка Бранислава Нушича: «Історія як сучасна наука складається з двох основних частин — історичні фальсифікації та фальсифікації іс-торії». Мені пред’явили претензію, що я насміхаюся над історією КПРС. Я відповів: «Хлопці, то написав Нушич в 1915 році в Сербії, а КПРС — це ви вже приплутали» (сміється). От якраз це фальшування історії… Шевченко глибше за нас знав історію, тому що, по-перше, з одного боку він був близький до народних передань — від кобзарів, людей, — живої історії, яка залишилася в народі. Тому він і дає оцінку і Петрові [I], і Катерині [II]. Інше, я не знаю як,але коли Шевченко був у Вільно з Енгельгардтом, вже тоді добре володів польською мовою. Шевченко дуже добре знав творчість Міцкевича, також він був дуже близький до світової історії. До того ж, він розумів те, до чого ми лише зараз доходимо: ту історію, яку моє покоління вчило в школі, написали німці в петєрбурзькій академії наук, заснованої нашим «братчиком» Феофаном Прокоповичем. До речі, саме він поставив ту державу при Петрові І на рельси імперії. Шевченко пише:
«Україно! Україно!
Оце твої діти
У московських теплицях
Німецьким чорнилом политі…»
Сьогодні я спеціально не цитую багато творів Шевченка. Є «Кобзар» — відкривайте і читайте, «не минайте ані титли, ніже тії коми». Особливо я просив би взяти «І мертвим, і живим…» — і щодня по шматочку читати.
Там справді феноменальні, глибокі, місцями сакральні речі…
Моє суб’єктивне бачення: бачу наших поетів не як просто митців, мистецтво — це форма, а суть їх — пророки. У Шевченка ми бачимо пророцьке служіння. До речі, деякі сучасники це зрозуміли. У його щоденнику є запис, зроблений польським поетом Антонієм Совою (творчий псевдонім польського поета, перекладача, філософа і громадського діяча Едварда Желіговського — прим. ред.) польською мовою [«Сурма» наводить переклад українською]:
«Поете-пророче, і сину народній!
Ти гордий, достойний, бо ти благородний,
Бо свіжеє листя лаврове навколо
Вінком оточає горде твоє чоло…»
Він звертається до нього «Пророк народу», «син народу», яким він пишається. І це його сучасник пише йому в щоденник. А Шевченко відповідає йому:
«Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами…
…Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай».
Це один із тих моментів, які я кілька разів згадував, коли аргументував потребу в подальшій геополітичній стратегії руху України до Балто-Чорноморського союзу, а не до ЄС.
О, до речі! Коли Ян Томбінський був послом Європарламенту тут — ми дружили. Йому імпонувало моє знання польської літератури, мені — його порядність. У розмовах ми завжди мріяли, коли згадаємо Річ Посполиту від моря до моря, але яка би була в контексті Гадяцьких умов Виговського.
Навіть Сенкевич у романі «Вогнем і мечем» вкладає в уста Хмельницькому, що «якби ви Річ Посполиту збудували не на два народи, а на три, то вона би ніколи не впала». І це з позиції польського ультраправого, як зараз модно казати, націоналіста. Повертаючись до Шевченка і саме до форм…
Ремарка: якщо добре розглянути польську літературу, можна побачити, що настрої, які були розвинені в Польщі, підживлювалися Австрійською імперією. Чому Шевченко й каже: «Неситії ксьондзи, магнати…» Магнатами керували ксьондзи певною мірою.
І як Шевченко виділяє єзуїтів…
Протягом нашої бесіди, ми не зможемо всі аспекти розглянути. Але точно можемо сказати, що Шевченко був містиком. Тільки ідіот не визнає існування вищого розуму. Навіть так звані філософи говорили: «лєнін дав означення матерії». І що Ленін сказав? Що матерія — це те, що ми бачимо, відчуємо і так далі. Тобто все, що навколо нас. Добре. «В мірє нєт нічего, кроме двіжуйщейся матерії», — добре. А я кажу: «Бог матеріальний. Він у просторі й часі». Ми ідею вічного Бога замінюємо ідеєю вічної матерії, яка завжди існувала і чомусь самовпорядковувалася. Ми приходимо до того, що будучи малими і конечними, не можемо змоделювати безкінечного. І з цим ми мусимо змиритися, що ми є частиною чогось великого. Так як одна клітина в нашому організмі мусить змиритися з тим, що вона одна клітина, хоча й живе по своїм законам, а є весь організм. Так само є Всесвіт.
Повертаючись до Шевченка — його нам намагалися подати атеїстом. Але для нього саме ідеї вільної людини — були надважливі, бо він знав, що таке неволя.
До того ж, будучи пророком, він дуже тонко відчував ці речі. Воля — одна з першопричин, які роблять нас людиною-творцем. Поговоримо про зміст та про ті істини, які писав Шевченко. Він описував момент, коли, на мою думку, запанувало політичне християнство. У цьому моменті можна згадати й фрагмент з його вірша «Ликері»:
«І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби його — ми люде!»
Наскільки тут чітко: візантійський Саваоф одурить. Тобто ідея Бога придумана Візантійською імперією. Це моя позиція. Я вважаю, що імператор Юстиніан, написавши свою симфонію (церковну теорію, — прим. ред.), вигнав Христа із церкви та зачинив двері на застібку, щоб він не зайшов назад. Відтоді християнські чесноти пішли геть. Імперська модель церкви, яка бере свій початок з першого Собору, вдосконалена на сьомому, привела до того, що створилася каста, яку Лесь Мартович називає «попус». Знову ж таки. Шевченко протиставляє Бога як носія Істини, Творця, Отця. І от тут знову перегукується велика і проста істина. А в чому вона полягає? «Нову заповідь пропоную вам: любіть одне одного». А вже в притчах показується, що озна-чає «любити». Христос дає прості істи-ни як аксіоми.
Підготувала Діана Царук.