Творення нової реальності
Уже рік триває війна. Мої щирі співчуття кожній сім’ї, що втратила близьких...
Маю глибоке внутрішнє переконання, що ми як людство знайдемо причину і зміст для продовження свого існування на землі лише у випадку, якщо продовжимо розвиток і самовдосконалення. Якщо обираємо добро ближнього та співпрацю — стаємо людьми духа, а обираємо залежність від чужої думки — стаємо рабами... спочатку тіла, а потім й істот низхідних світів.
Тому в часі, коли розпочинаємо Великий Піст, хотів би поглянути на практику 40-ка денного посту під іншим кутом — кутом виходу з рабських залежностей. Виходу куди? У нові звички і нові нейронні зв’язки (якщо не «синів» то хоча би «найманців»).
Питання виникає тоді, коли ми говоримо, що Бог прийшов у цей світ звільнити людство від рабства, а його послідовники себе часто чомусь кличуть «рабами божими». На цю тему є написано багато трактатів, але я би сьогодні хотів закцентувати увагу на тому, що можемо змінити, щоб повернутись до першопочатково запланованої ще в Єдемі цілі — богосинівство.
Думаю, що всі зміни є можливими від усвідомленної пам’яті головної Ідеї створення нас з вами — це «образ і подоба Бога». Так було до приходу в цей світ... І той, хто залишається вірний першопочатково обраній Ідеї, — може зватись вільною людиною та матиме силу вдімовлятись щоденно від тих моделей рабства, якими нас випробовує зло!
Вільний має джерело Життя у собі і від співпраці з такими ж вільними народжує плоди творчості — творить нову реальність довкола себе, приносить плоди Світла. Тому якщо щоденно, в глибинній сердечній медитації на присутність Логоса в нашому серці, ми згадуватимемо про ціль приходу в цей світ, то з цієї практики нас наповнюватиме енергія внутрішньої свободи і духовного злету у Світи висхідних рядів. А внутрішнє натхнення нас наповнить енергією для співпраці з людьми для створення нових проектів на засадах співпраці, а не рабського використання людини людиною.
А ось за все, що ми самі натворили за моделлю стереотипів залишених нам совітською системою, — принесімо покаяння (думаю, великий піст якраз для цього і дається) за нас українців, що йшли в той чи інший спосіб на компроміси із власною совістю... І я маю на увазі не просто пристосуванництво чи присвоєння собі того, що погано лежало; наклепи, очорнення чи пліткарство побутового рівня за недільним столом; сімейне насилля чи алкоголізм; релігійну нетерпимість та ейдетичне невігластво, а головне «ми забули, для чого ми тут!». Ми дозволили людям дуже низьких фаз свідомості прийти до влади і віддали їм на відкуп викопний, людський та інтелектуальний ресурс цілої держави.
Ми забули, що Богом дану землю і її багатства гріх «зливати», а потім самим, через тотальне зубожіння, виїжджати в чужі краї. Згадаймо, чиїх батьків, чиї ми діти і що за спадок вони нам залишили? Так, маємо зробити висновки і з негативного спадку останніх 100 років. Ну хіба Україна не мала історичних моделей виходу в часах заснування козацтва, Пласту чи УПА? А чому не згадати того подвижника, що перший отримав інсайд, що треба підпалити шини на Майдані, або той факт, що не було легітимного варіанту, як тогочасного «президента» довести до імпічменту — а він взяв і... допоміг нам своєю втечею? І таких прикладів назбирались тисячі за історію Країни У. Друзі, розпочнімо ТВОРИТИ нову реальність, а не скаржитись на людей, що пов’язані страхом взаємних компроматів одне на одного. Ті, хто поклоняються мамоні, мають дуже сильне мінусове устремління до своїх щоденних практик для задовільнення духовної скнари, і вони не заснуть, поки когось не обберуть...
Ми часто щодня витрачаємо колосальні зусилля на критику мінусових моделей «олігархів», а не маємо часу на практику внутрішньої тиші, богоспілкування чи споглядання... Чому би нам не зорганізувати декілька цікавих соціальних проектів радше, ніж виїжджати шукати кращого життя, працюючи «на панщині»?
Нам потрібне «українське диво», бо маємо сотні тисяч світлих сердець, що проснулись і направили свої устремління до Творця! Творець створив коридор можливостей, дав нам чудову історичну можливість і багату землю. Але Він за нас не прийде в наше приміщення, в наше ОСББ чи в наше місто і не змінить реалій! Ми маємо закони, час і можливості — тепер м’яч на нашому боці!
Час створювати позитивну реальність! Ми не раби, а «діти світла» — так нас колись звали в часах держави Гардаріки. Чому? Та бо ми мали за напарника таку особу, що її з нашої пам’яті не змогли стерти ні навали гунів, ні вікінгів... ні сучасні атеїстичні совітські орди великороських шовіністів. Ми успадкували від предків генетичне працелюбство, вміння до самоорганізації та дії в невеликих самодостатніх колективах. Ми, будучи Богомобраним народом, не стали зверхніми чи самозакоханими шовіністами і не захворіли на низькопробний імперіалізм. Я живу серед таких людей і я гордий з того, що всі вони зберегли простоту серця, доброту духа та віру.
Моя пропозиція є не чекати на завтра, але почати вже сьогодні ввечері, з базових практик, створених для задовільнення потреб духа (описаних в перших статтях в рубриці «Духовність»). А зранку проснувшись і наповнивши своє серце внутрішнім Світлом через медитацію на присутність Логоса (чи будь-яку іншу практику, що вас навчили ваші рідні), направити свій погляд і своє устремління до недороблених вами справ за останні роки. І в часі роботи над ними попросити свого Напарника послати за час цього Великого Посту нам думку «що я конкретно можу зробити для своєї країни» та натхнення для її воплочення. Бо лише син бере відповідальність за батьківський спадок! А наймит шукає власної вигоди і його не дуже хвилює честь чи гонор. Раб же є істотою без роду і без племені, що шукає не співпраці, а задовільнення потреб тіла посередництвом інших рабів. Тому нічого дивного, якщо він спочатку стане «рабом божим»... ми ж шукаймо співпраці з тими, хто вже є совісними найманцями і «перетворюймо» їх на синів нашої держави і нашої землі. А з «рабами невірними» — нехай діє декларативний спосіб їхньої нейтралізації: озвучення своєї позиції в усі законні способи і підтримка цієї моделі колективом однодумців в намірі проявлення та нейтралізації конкретних безчинств.
Те ж пропоную тим, хто має серце повне світла, підтримати тих, хто виконує свою роль на фронтах військових, і взяти на себе відповідальність за тили, щоб коли вони повернуться — мали з ким співпрацювати в нових реаліях соціального зміненого життя.
Ad maiora!
Автор: Святослав син Ігоря —
філософ, богослов, автор методики
«Сходи на Шляху», видавець серії
«Книга Вогнів».