Рік, 12 місяців, 52 тижні, 365 днів
Pік. Біганина, нерви, апатія, нерозуміння, злість, часті зміни настрою, втрати, адаптація, віра/зневіра перманентними митями… Із 24.02.22 минув рік. Час, який змінив усе раз і назавжди. Одну із перших авторських статей у «Сурмі» я присвятила своєму 24 лютому та півріччю, яке тоді здавалося вічністю. Відтоді пережилося багато горя, багато було втрачено, водночас багато віднайдено. Завжди здається, що ти мало робиш, мало хвилюєшся, а найстрашніше — мало втратив. Ці думки неможливо сформулювати так, щоб слова їх передали, ці думки можуть передати лише очі та погляд. На шпальтах «Сурми» ви могли читати цикл інтерв’ю з людьми, які пройшли крізь пекло та розповіли свої історії з перших уст для вас. Можу побитися об заклад, що кожен із вас чув історії від ваших рідних, близьких і знайомих. Як я неодноразово повторювала: це війна мільйонів і кожного окремо.
Фото Діани Царук
Часто тут пишеться про політику, про розбудову держави, боротьбу як із зовнішнім ворогом, так і з внутрішнім. Інколи — про перемоги, інколи — про поразки. Усмішку викликають розповіді про допомогу, гордість — описи звитяг наших захисників. У цьому випуску «Сурми» є багато матеріалів з різноманітними даними: соцопитування, факти воєнних злочинів рф, розміри допомоги Захисникам України з-за кордону.
Цього разу хочеться поспілкуватися з кожним із вас щиро та неформально про те, що оточує нині тих, хто навчився жити поруч із війною. Поговорімо з вами крізь призму сприйняття такого собі літературного героя, втіленням якого нині є мільйони мешканців України.
Градація сприйняття
Перша половина 2022-го. Перша повітряна тривога минулого року нагадувала звуки пекла та неодмінно смерті, яка вже дихає тобі в потилицю. Нерівне дихання, тремор, ступор — виникали щоразу впродовж кількох місяців, які тоді злилися в одну мить, але зі зміною світла та темряви. Поглинання інформації в небачених кількостях, абсурдні рішення та хаотичні думки.
Друга половина 2022-го. Ти живий, ти працюєш, ти цілий, ти сміливіший, ти маєш план на день-два, але відчуття, що смерть ще не покинула осереддя твого існування, — поруч. Сигнали повітряної тривоги більше не наводять паніки, не викликають тремору та не змушують тебе подумки писати заповіт. Крізь холод та темряву ти знаходиш вихід і водночас вхід до зони комфорту, яку навчився створювати впродовж однієї години на 4-5 діб, поки є електроенергія. Людина насправді істота, яка дуже швидко звикає до комфорту, але й не менш швидко адаптується до жахливих умов.
Початок 2023-го. Великі надії: працюєш більше, щоб відповідно допомогти більше. Читаєш більше, щоб відповідно розповісти більше. Думаєш більше, щоб навчитися жити заново. Але й думаєш менше, щоб навчитися жити гідно. Боротьба з апатією стала викликом для психіки: в умовному листопаді-грудні 2021 ти міг дозволити собі «нічого не хотіти» та поплакати, бо от щось у твоєму житті не так. У конкретному лютому 2023-го ти вже не хочеш дозволити собі мати апатію, адже совість щоразу малює в уяві тих, хто нині в окопі, чиї рідні не знають, чи побачать свого героя ще коли-небудь; тих, хто не покинув своїх домівок на Донеччині, Херсонщині, Запоріжжі, Луганщині. Пафосно? Ні, це реальність. Реальність тих, хто ніби й навчився жити з комплексом того, хто вижив, але не знає, як розплатитися за те, що живий. Але знаєте, в чому полягає правда? У тому, що більшість українців продовжують водити дітей до дитсадків і в школи, їздити на роботу та стояти в столичних заторах, планувати, коли садити картоплю й помідори, жити із високими цінами на продукти й планувати сімейний бюджет із урахуванням розмірів донатів на ЗСУ.
Паралельні життя
Один зі страшних побічних ефектів війни, який є не найулюбленішим для аналізу, це співіснування суспільства в екстремальних умовах. Простіше кажучи, ми опинилися в реальності, коли умовно в один будинок на вулиці приходить оповістка про смерть рідного на фронті, а в сусідньому будинку молодий хлопець освідчується коханій; від обстрілу рашистів гине молода сім’я з немовлям, а в сусідньому місті якась дитина в колі сім’ї відзначає свій перший рочок життя; під завалами багатоповерхівки знаходять мертву жінку з красивим свіжим манікюром, а її майстриня в цей час доробляє такий же красивий дизайн іншій клієнтці… А тепер просто уявіть масштаби цього. Складно? Ні, це — неможливо осягнути. З іншого боку, ти ніколи не застрахований від смерті, і найцікавіше — ти справді змирився з цим.
Утім, я б не сказала, що це прояв слабкості. Коли завжди маєш на увазі, що це може бути твій останній день — увага не концентрується на чомусь неважливому. Ці умови можна викрутити так, щоб досягти максимальної продуктивності та прожити життя, а не проіснувати його. Ти оптимізуєш час, наважуєшся на дії, на які за звичних умов пішли б чи не місяці роздумів.
Я — українка, яка захоплюється українцями. Я — українка, яка вдячна іншим країнам за те, що прихистили як моїх рідних, так і незнайомих людей. Я — українка, яка плаче з мільйонами в унісон від горя, і пишається захисниками за кожне врятоване життя, зокрема й своє.
У березні написала вірша… І знаєте, віра — це неймовірна сила. Влітку я знову змогла випити кави на Контрактовій площі у Києві, нині мешкаю поблизу красивої Бучі, залишилося єдине — щоб останній мертвий окупант нарешті затямив, що здох марно.
Уже весна… стражденна і болюча
Просякнута кров’ю і слізьми гіркими
Холодна і страшна, вогнем пекуча
Зі зламаними долями й могилами
Ми стерпимо і вистоїмо разом всі
Повернемось в домівки і міста
В нас буде тепле літо й світла осінь
Знов поцілуємо омріяні уста
Знов буде кава ввечері на Контрактовій
У Бучі й Ірпені знов буде райське місце
У Харкові очистимо всі вулиці і площі
Знову вдихнемо вільного повітря
Орда — набір м’ясного фаршу і без мізків
Як сунутися в хату до народу,
Який підказує в своєму гімні,
Що душу й тіло віддасть за свободу?
Зрештою, залишилося ще дуже багато роботи: нам у тилу, Воїнам — на фронті. Але на відміну від 24.02.22, цьогоріч весь світ знає, що Україну не здолати. А от українці щодо цього ніколи не мали сумнівів. Наше життя ніколи не стане таким, як було до повномасштабної війни, але ми точно не станемо «втраченим поколінням», а станемо символом вільного світу. Рекомендую вірити в силу думки, а найголовніше — до перемоги не втрачати віри в ЗСУ та допомагати нині у стократ більше.