Незабутня поїздка, інше життя у них, інші думки у мене

Мені випала нагода ще раз поїхати туди, де багато років тому була... але тепер та країна сприймається по-іншому, інше бачення, інші думки й погляди. 

Коли ти з Варшави летиш літаком до Ньюарку, штат Нью-Джерсі, то здається, що 9 годин подорожі — ціла вічність: 100 думок, 100 планів і 100 несподіванок, не покидає бажання якнайшвидше зустрітися з рідними людьми, з тими, яких ніколи не бачила. Війна внесла свої корективи, і ми зустрілися… Перше враження: 4-та година ранку, на очі набігають сльози… від  побаченого.

СЕСТРА з букетом квітів, привітна, щира, добра, ми знайшлися… як добре, що вона в мене є…

А далі адаптація, все ж таки 7 годин різниці в часі. Але все приємно сплановано, і ми вирушили на відпочинок у Флориду, де я побувала вперше.

Проміння яскравого сонця радо зустрічає всіх відпочивальників й захоплює в свої обійми… Тут можна зустріти людей різних національностей, що розмовляють різними мовами. Як приємно було почути українську і радісно відповісти нею у відповідь. Але небо трішки засмутилось, надіславши  ураган, ми змушені були повернутися додому, де мешкає сестра. 

Настав новий день, нові можливості …  

Неділя покликала на прославу Господа до церкви євангелістів — баптистів, куди ходить моя сестра. Йду і я, хоча є прихожанкою греко-католицького храму, але розумію: Бог один і неодмінно потрібно йому подякувати, що я маю можливість  бути саме тут. 

Прихожани в церкві різні, в основному російськомовні українці, всі привітно усміхаються, якщо відповідаєш українською — переходять на українську, хоча невідомо, що ховається у них за посмішками.

Надзвичайно приємною для мене була ситуація, коли в церкві, сидячи на лавці, познайомилася з цікавою співрозмовницею Танею, яка мило перепитала мене, чи я з України. Таня приїхала з Казахстану і вже 20 років в Америці. Дуже цікава, розумна, щира, пише вірші на релігійну тематику, її чоловік — пастир церкви.

Після Служби до сестри підійшов пастир, поцікавившись, чи гостюють у неї українці.

Добре враження склалося, коли наступного дня нам було доставлено багато смаколиків з церкви… найзворушливішим був день мого народження, який я відзначила 21 жовтня.

 Українці, які прожили в Америці понад 20 років, люблять Україну на відстані.

Їхні діти й онуки ще інші, роздумами поглядами і думками. Інколи здається — дрібниця, але починаєш на все звертати увагу і думаєш: а чому так, можливо, я б вчинила інакше.

Гостюючи, я зустрічаю різних людей, вони всі різні. Ті, хто приїхали з Херсона по програмі U4U, розповідають, як на відстані люблять Україну… Всі вони зі своїм баченням. Були би всі однакові — і жити, напевно, було б не цікаво. Але життя в кожного своє. Нова країна, тому не хочеться сидіти на місці, хочу побачити і пізнати якомога більше. 

Мандрую до православного українського храму, який відвідує чоловік сестри. Отець Орест з Тернопільщини зустрічає привітно, радо.

Зовсім інше  враження від прихожан, вони звідусіль. З Тернополя, Івано-Франківська, Києва і Коломиї. Давно емігрували до Америки. Вони нікуди не квапляться, щиро усміхаються, ніби далекі, але такі близькі. Ми різні… але всі молимося одному Богу.

Мандрівка триває і я від’їжджаю з Нью-Джерсі до Гартфорду, Штат Коннектикут, де мешкає мій брат. Там теж зустрічаю українців, але українськомовних. Вони та їхні діти знають своє українське коріння. Зустрічаюся з ними в народному домі, де вони збираються на різні події. Тут панує українська атмосфера, я читаю їм Шевченка «Розрита могила» і Франка «Каменярі». Бачу у людей на очах сльози, наче мають усе, але таки бракує України. Чую їхні слова після прочитаного.

Наступного дня  іду до вуйка на кладовище, який знайшов свій спочинок в далекій Америці. Вуйко відійшов у вічність на 92 році, в 2014. Возношу молитву, вклякаючи на коліна, і прошу Бога відкрити перед ним браму раю. Життя у вуйка було нелегким: працював в Україні у наймах, щоб забезпечувати всю родину, а пізніше виїхав — і знову не залишав мою маму, яка була одна…. 

Молюся щоразу з думкою  і жалем, що випало зустрітись в такий спосіб. Вуйко був цікавим співрозмовником, багато знав, був мудрим і добрим, так багато хотілося б йому сказати… Але час назад не повертають. Витираючисльози, залишаю на могилі український прапорець та низько схиляю свою голову перед його світлою пам’яттю і дякую йому за все… Йду, роздумуючи, кладовищем, і бачу, як багато українців знайшли свій спочинок на чужині.

Смуток огортає, хочеться не просто прочитати напис на плиті, а дізнатися, звідки ця людина, як їй жилося на чужині і яким був її останній крок.

Поїздка закінчується, а спогади залишаються назавжди… тут залишаються не чужі для мене люди. Добрі, щирі і привітні, раді допомогти.

Просто рідні, з якими зустрілася через роки.

Повертаюсь в Україну, де мене чекають теж дорогі моєму серцю люди, а ще могили бабці і тата…. 

Я не кажу до побачення, а кажу до зустрічі з усіма вами рідними — в Україні.

Україна радо чекає вас у гості!

Щиро дякую всім вам, мої рідні, за обійми, теплі слова й емоції! Нехай усіх нас береже Господь, а ми йдімо йому назустріч.