Хроніки Апокаліпсису

ЧАСТИНА 10

Світ учергове завис на грані катастрофи, коли виродки можуть запустити безповоротні процеси (якщо вони вже не запущені). Знакові події змінють одна одну  дуже швидко, і навіть за час, який мине від написання цього допису до його публікації, змінитись може багато всього. Оскільки одним із каталізаторів змін є війна, розв’язана московськими імперіалістами в Україні. Дозволю собі навести власний допис у соціальній мережі «Фейсбук» від 12.11.2022: «Херсон. Цось то курва нє гра! — полюбляв казати Лєх Валєнса. От і мені зрозумілу радість від визволення захоплених московитами українських територій затьмарює нелогічність того, що відбувається. Хоч я не воєнний експерт, а відтак не коментую події на фронті, та й нинішню війну розглядаю насамперед як елемент побудови нового світового порядку, проте здача окупантами Херсону мене насторожує і тривожить.

Підозрілим є те, що про здачу московитами Херсону застерігали деякі телеграм-канали (опираючись на нібито інсайдерську інформацію з ОП) за день-два перед показовою нарадою московського військового керівництва, на якій браво-суровий генерал (підтриманий одіозними Прігожиним і Кадировим)  доповідав обшаманленому Шойгу про доцільність відводу військ на лівий берег Дніпра. І трактували ці джерела ситуацію як «договорняк».

Я розумію, що «договорняк» може бути правильним і навіть корисним, але з різних (насамперед політичних) міркувань загорнутий у той фантик, в якому його можна ліпше продати електорату. І тут якраз виникає почуття дискомфорту: а в який фантик здачу Херсону загорнуть московити? Адже з точки зору пересічного московського обивателя, інфікованого імперським синдромом й увірувавшого в могутнього царя Владіміра, ця подія є не тількипублічним ляпасом їхньому правителю, а й паплюженням святого вєлічія страни. Проілюструю це наступною цитатою: «Смотрящий по Шансону сказал: сущность власти не в том, что уркаган может начать войну. Сущность власти в том, что он сможет и дальше остаться уркаганом, если отдаст такой приказ точно в нужный момент — когда к нему повернутся пацаны. И никакого иного владычества нет, есть только гибель на ножах или слив в пи****сы. Древние понимали это, нынешние нет. Поистине, искусство властителя сводится лишь к тому, чтобы как можно дольше делать вид, будто управляешь несущим тебя смерчем, презрительной улыбкой отвечая на укоры подданных, что смерч несется не туда...» (Віктор Пєлєвін «S.N.U.F.F.»).

У такий спосіб московський уркаган постав перед дилемою: «гибель на ножах или слив в…». Адже війни він ще не оголошував — офіційно триває «спеціальна воєнна операція». А тепер згадаємо риторику московських пропагандистів про Херсон — «русскій город навєкі», а також те, що для пересічного імперського обивателя це місто є таким самісіньким «русскім городом», як Білгород або Вороніж. Ну, недаремно ж там цілий рехферендум на сам Рош га-Шана зорганізували, точнісінько як «приєднання» Криму на славне юдейське свято Пурім. Совпадєніє? Ну, не знаю… А ви як гадаєте?

Але повертаючись до цитати Пєлєвіна, мені видається, що «пацани» саме зараз повернулись до уркагана і чекають команди. Якої? Згадаймо ще таке: 21 вересня московський цар-уркаган пообіцяв використати «всі засоби» для захисту територіальної цілісності країни, а за два дні до того Лавров Сумна Коняка заявив, що ядерна доктрина поширюватиметься і на території, які московити мають намір доєднати після псевдореферендумів. І якщо останнім часом ядерна риторика призатихла — це зовсім не означає, що загроза минула. Адже розмите формулювання з московької ядерної доктрини про можливість застосування ядерної зброї у випадку «агресії із застосуванням звичайної зброї, коли під загрозу поставлене існування держави» дає уркагану прекрасний привід заткнути писки і навіть помисли всім, хто засумнівався у його спроможності керувати смерчем.

У будь-якому разі здача московитами нещодавно визнаного ними «своїм» Херсону для збереження правлячого клану при владі вимагає від останнього чогось неадекватно-грандіозного у відповідь. Ось тому й тривожно — чи не змодельована часом ця ситуація задля кульмінації, яка зробить «заморозку конфлікту» дуже бажаним результатом для всіх «Договірних Сторін»?».

Однак проблема в тому, що ні пересічний обиватель, ні більшість «сильних світу цього» не знають, хто власне є  тими «Договірними Сторонами». Так, серед частини республіканців США побутує думка, що московія є проксісилою Китаю. Це схоже на те, як zомбовані московити стверджують, що воюють не з Україною, а з НАТО. А прореспубліканське видання ZeroHedge пише, що «Північний потік» підірвали американці:

«Опосередкована війна Вашингтона в Україні насправді спрямована проти Китаю, а не проти росії. Росія не є рівнозначним конкурентом, оскількине має економічних ресурсів, щоби потіснити Сполучені Штати як лідера світового порядку. Однак «Північний потік» справді становив значний ризик для США, відчутно зміцнючи економічні відносини москви з ЄС, особливо з промисловим центром Європи — Німеччиною. Союз москви та Берліна, який був взаємовигідним, а також ключем до процвітання Німеччини, мав бути саботований, щоб запобігти подальшій економічній інтеграції,яка би наблизила дві провідні сили континенту до створення найбільшої у світі зони вільної торгівлі. Вашингтон мав це зупинити, щоб зберегти економічний контроль в Європі та захистити долар як світову резервну валюту. Проте ніхто не очікував, що США самі висадять трубопровід, а це, схоже, стане найбільшим актом промислового тероризму в історії. То було справді шокуючим… Третя світова війна ведеться задля стримування Китаю, а не росії. Війна в Україні свідчить — серед зовнішньополітичних еліт США існує спільна згода у тому, що дорога до Пекіна проходить через москву. Складається враження, що тепер це загальноприйнята думка».

Маємо приклад риторики дуже схожої на московську. Мабуть, саме така позиція багатьох республіканців і збила очікувану «червону хвилю» на проміжних виборах, оскільки жодною політичною чи економічною доцільністю не можна виправдати підступне вторгнення московитів в Україну, народ якої вони називали братнім.

Однак виникає логічне запитання: а хто допомагав створювати Китаю економічну могутність і перетворив його у глобального кредитора? Часом не транснаціональні фінансові установи та корпорації? Чи не є це одним зі стратегічних планів побудови нового світового порядку?

Завдяки стрімкому економічному зростанню протягом останніх десятиліть Китай нагромадив величезний капітал. Іноземні резерви Народного банку Китаю у 2019 році становили 3,2 трильйона доларів США. Прагнучи розширити свій вплив на глобальну економіку, Китай став найбільшим офіційним кредитором у світі, випередивши Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк (СБ). 

Поляки кажуть: якщо ви не можете повернути банку кілька тисяч злотих — то є ваша проблема,  а якщо борг становить сотні мільйонів — то це проблема банку. Стагнація світової економіки внаслідок надмірних і часто необґрунтованих  карантинних заходів під час пандемії, а також нинішня війна в Україні спричинили значні труднощі як боржникам Китаю, так і самому кредитору.

Тому після приходу до влади в Політбюро нової команди Сі Цзіньпіна розпочалася  поступова зміна політики щодо «нульової толерантності» до вірусу. Опоненти чинного керманича КНР звинувачували його у використанні карантинних заходів як методу політичниго тиску на конкурентів. Важко судити про реальність таких звинувачень, але на зміну «ковідної» політики вже відреагував китайський континентальний фондовий ринок: індекс Шанхайської біржі зріс на 1,69%, а Шеньчженьської на 2,12%.

Водночас зростає протестна активність, пов’язана з чинними карантинними обмеженнями, яка може бути використана опонентами Сі Цзіньпіна на тлі економічних проблем у Китаї. США не лише готові поглибити ці проблеми, але, з огляду на значні успіхи Піднебесної у сфері передових технологій, які стають вирішальним фактором у формуванні нового світового порядку, хочуть зупинити це китайське домінування.

Головний виконавчий директор Intel Corp. Пет Гелсінгер наприкінці жовтня на технологічній конференції, організованій Wall Street Journal, заявив: «В останні 50 років геополітику визначало те, де розташовані нафтові резерви. У наступні п’ять десятиліть важливішим стане те, де будуть розміщені підприємства з виробництва чипів».

Дещо раніше, 7 жовтня, адміністрація Байдена обмежила продаж Китаю напівпровідникових технологій, виготовлених на американському обладнанні, незалежно від того, в якій країні світу розташоване таке виробництво. The New York Times зазначила, що цей крок має обмежити доступ Пекіна до найважливіших  технологій у багатьох сферах — від створення суперсучасних комп’ютерів до виробництва найновішої зброї.

Відтак, як стверджують деякі аналітики, Джо Байден планує системний тиск на Сі Цзіньпіна під час особистої зустрічі у форматі G20. Глава Білого дому вже повідомив, що скоординував свою позицію перед зустріччю з китайським лідером з союзниками США — Австралією, Японією та Південною Кореєю. Вочевидь під час прямих переговорів цих лідерів в Індонезії й вирішуватиметься доля України. Звісно, що інші представники геополітичного клубу не залишаться осторонь. До прикладу, в ролі головного переговорного посередника активізувався Ердоган, який «планує на цьому тижні поспілкуватися з путіним і Зеленським», а також заявив, що вважає «відвід військ з Херсону» позитивним кроком. Нам же залишається чекати та сподіватися на краще.