Держава як годівниця Хто і скільки ще буде розкрадати ресурси українців?

Ще не оговталася українська спільнота від чергового шоку – від того, що роками правоохоронні органи не бачили або не хотіли бачити масштабних кримінальних схем, – як НАБУ та САП знову підкидають суспільству черговий «шок-контент»! Цього разу – на чергове заволодіння ресурсами українців. Сто тисяч тонн нафтопродуктів «Укрнафти». Понад 2,88 мільярда гривень. 15 вересня НАБУ і САП заявили про викриття масштабної схеми, за якою, за версією слідства, у 2017–2020 роках було незаконно заволодіто близько 100 тисячами тонн нафтопродуктів «Укрнафти», а кошти від їх реалізації легалізовувалися через підконтрольні структури. Одним із фігурантів називають бізнесмена Михайла Кіпермана. За даними слідства, він є організатором вищого рівня. Підозри отримали також колишні керівники та посадовці компаній нафтового сектору. Ще одному фігуранту – колишньому віцепрезиденту «Укрнафти» – підозру направили за кордон. Ну як же без тих, кому дали втекти і дуже часто – із грошима! І тут хочеться поставити дуже просте питання: як взагалі стало можливим, щоб зі стратегічної державної компанії роками виводили ресурс на мільярди гривень?

СТО ТИСЯЧ ТОНН – ЦЕ НЕ «ПОМИЛКА В ОБЛІКУ»

Йдеться не про загублену партію товару. Не про один невдалий контракт. Не про службову недбалість якогось рядового чиновника. Сто тисяч тонн нафтопродуктів. За даними слідства, керівники бізнес-групи передавали продукцію підконтрольним компаніям за договорами комісії. Далі пальне переходило до інших пов’язаних структур і реалізовувалося через мережу АЗС, а гроші осідали на рахунках підконтрольних компаній, зокрема іноземних. Тобто це, якщо підтвердиться в суді, не історія про одного хитрого Кіпермана. Це історія про систему. Про керівників. Про компанії. Про договори. Про документи. Про фінансові потоки. Про людей, які роками мали можливість розпоряджатися державним ресурсом. І тому постає питання не тільки: «Хто вкрав?». Головне питання: «Хто дав можливість?».

«УКРНАФТА» – ЦЕ Ж ВЖЕ БУЛО!

І ось тут стає ще цікавіше. Бо це не перша багатомільярдна історія навколо «Укрнафти». Ще у 2022 році НАБУ та САП повідомляли про підозри у справі щодо заволодіння майном і коштами «Укрнафти» на понад 13,3 млрд грн. А у 2025 році матеріали провадження щодо заволодіння понад 13,8 млрд грн були скеровані до суду. Держава володіє 50%+1 акцією «Укрнафти» через «Нафтогаз України». Тобто коли з «Укрнафти» виводяться мільярди, це не «кидок» між приватними бізнесменами. Це питання державних грошей і державного ресурсу. І коли сьогодні НАБУ повідомляє ще про 100 тисяч тонн нафтопродуктів вартістю майже 3 млрд грн, мимоволі виникає питання: скільки ще ми не знаємо?

МІНДІЧ. ЦУКЕРМАН. КАУФМАН. КІПЕРМАН…

Останні роки українське суспільство регулярно чує одні й ті самі прізвища. Міндіч. Цукерман. Кауфман. Тепер Кіперман. Інші люди, інші компанії, інші справи. Я навмисно не роблю з цього висновків за національною ознакою. Національність не є доказом злочину. І було б неправильно переносити відповідальність конкретних людей на цілу етнічну спільноту. Але є інше питання, яке замовчувати не можна. Якщо конкретні люди роками отримують доступ до державних ресурсів, політичних рішень, державних підприємств, контрактів та фінансових потоків, суспільство має право знати: за яким принципом формується це коло? Хто приводить цих людей до влади? Хто відкриває їм двері державних підприємств? Хто створює умови для роботи з мільярдними ресурсами? Хто їх захищає? І чому держава дуже часто згадує про свої ресурси лише тоді, коли ними вже зацікавилися НАБУ та САП, а деякі фігуранти тих справ опиняються то в Ізраїлі, то у Австрії із награбованим в українців?

МАФІЯ – ЦЕ НЕ НАЦІОНАЛЬНІСТЬ

Мафія не має національності. Мафія – це принцип організації. Свої приводять своїх. Свої отримують доступ. Свої отримують посади. Свої отримують контракти. Свої отримують державні ресурси. А коли виникають проблеми – свої намагаються захистити своїх. Останні десятиліття «свої» - це коло осіб не української національності. За часів Януковича - половина у владі були з московитськими паспортами. Нині - велика частина з ізраїльськими. Розмова має бути про те, хто з ким пов’язаний, хто які рішення ухвалював, хто отримував гроші, хто контролював підприємства і хто забезпечував доступ до державного ресурсу. Це вже не питання емоцій. Це питання доказів.

А ДЕ БУЛА ДЕРЖАВА З ЇЇ МЕХАНІЗМАМИ КОНТРОЛЮ?

Ось це питання мені здається сьогодні головним. Якщо схема діяла роками – де були контролюючі органи? Якщо через державну компанію проходили сотні тисяч тонн продукції – де був внутрішній контроль? Якщо мільярди гривень рухалися через пов’язані компанії – де був фінансовий моніторинг? Якщо все це відбувалося за участю керівників підприємств – де були правоохоронні органи? І якщо сьогодні НАБУ та САП здатні це розслідувати, то чому це стало можливим лише тепер? Бо найстрашніше у таких історіях – навіть не сума. Найстрашніше – тривалість. Мільярди не зникають за одну ніч. Для цього потрібен час. Потрібні люди. Потрібні документи. Потрібна інфраструктура. Потрібна впевненість у безкарності.

І ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ НЕ ТІЛЬКИ КІПЕРМАНА!

Кіперман має право на презумпцію невинуватості. Підозра – це не вирок, а остаточну юридичну оцінку можуть дати лише суди. Але суспільство має право на політичну та державницьку оцінку самого явища. Бо якщо держава роками втрачає ресурси, проблема не може зводитись до кількох прізвищ. Проблема – у системі, яка дозволяє таким схемам виникати. І тому після чергової справи не можна просто сказати: «Знайшли ще одного корупціонера». Ні. Треба запитати: Чому державна система його допустила?

НЕ МОЖНА ВКРАСТИ ТРИ МІЛЬЯРДИ, А ПОТІМ «ДОМОВИТИСЬ» НА ПІВТОРА

Є ще одна практика, яку Україна повинна нарешті припинити. Коли у держави, тобто фактично в українського народу, вкрали або, за версією слідства, заволоділи ресурсами на три мільярди гривень, а потім усе закінчується угодою з прокурором: – визнав провину; – погодився щось повернути; – отримав узгоджене покарання; – і в результаті виходить на волю. А де решта? Де гроші? Де майно? Де всі активи, придбані за ці кошти? Де компенсація державі повного розміру завданої шкоди? Бо не може бути такої математики: українців пограбували на 3 мільярди – державі повернули 1 або 1,5 мільярда – а решта залишилася у того, хто роками користувався результатом злочину. Це вже не відновлення справедливості. Це може перетворитися на бізнес-модель. Вкрав мільярд – домовився повернути частину. Вкрав три – домовився про іншу частину. А решта стає своєрідною «винагородою за ризик». Ні. Так не повинна працювати держава. Якщо судом встановлено, що особа незаконно заволоділа державним чи комунальним майном або коштами, держава повинна максимально повно повернути те, що було викрадено, а також забезпечити відшкодування завданої шкоди. І особливо це принципово під час війни. Бо коли країна збирає гроші на дрони, боєприпаси, лікування поранених, коли військові ризикують життям на фронті, кожна гривня, виведена з держави, має ціну. Тому правоохоронна система повинна відповідати не тільки на питання: «Кого покарали чи посадили?». А передусім: «Скільки повернули українцям?». Якщо після багатомільярдного розкрадання людина виходить у комфортне життя, зберігши значну частину незаконно отриманого, – це не покарання, яке стримує злочинність. Це сигнал усім іншим: ризикуй – домовишся. Саме тому нам потрібна інша філософія кримінальної юстиції: злочин не може бути економічно вигідним. Неможливо залишати злочинцю активи, набуті внаслідок злочину, і одночасно розповідати суспільству про боротьбу з корупцією. Необхідно шукати не тільки гроші, які безпосередньо пройшли через рахунки. Необхідно встановлювати весь ланцюг активів, майна, компаній, бенефіціарів та пов’язаних осіб, через які могли бути приховані результати злочину. І якщо для цього потрібні нові законодавчі механізми – парламент має їх створити. Бо український народ не повинен фінансувати комфортне життя тих, хто нажився на державі. Вкрав у держави – не повинен залишитися з награбованим. Ось це має стати одним із базових принципів нової кримінальної політики України. Сьогодні НАБУ і САП показують нам чергові 100 тисяч тонн нафтопродуктів і майже 3 мільярди гривень. Але суспільство вже не хоче просто чергових гучних підозр. Українці хочуть повернення свого. Не символічної частини. Не суми, про яку домовилися. Не «компромісу» за рахунок держави. Усього, що можливо повернути. Бо держава повинна бути такою, де злочин проти державного ресурсу не може бути вигідною інвестицією. Де вкрасти мільярд, а потім повернути частину – не означає виграти. Де державний ресурс – не годівниця. Де правоохоронна система не торгується з тим, хто пограбував українців, а забезпечує невідворотність відповідальності та максимальне відшкодування шкоди. Бо Україна сьогодні платить за все. За зброю. За армію. За відновлення. За життя. І вона більше не може дозволяти, щоб хтось заробляв на державі, а потім залишав собі половину награбованого. Держава має повернути українцям не тільки справедливість. Вона має повернути їм їхні ресурси.

ДЕРЖАВА – НЕ ГОДІВНИЦЯ ДЛЯ ЗЛОЧИНЦІВ і ЧУЖИНЦІВ

Україна володіє величезними ресурсами. Земля. Надра. Газ. Нафта. Ліси. Вода. Енергетика. Державні підприємства. Порти. Інфраструктура. Але всі ці ресурси мають сенс лише тоді, коли вони працюють на Українську державу та громадян, а не на вузьке коло людей, які отримали до них доступ. Конституція України прямо говорить: природні ресурси є об’єктами права власності Українського народу. Тобто українці – не сторонні спостерігачі. Це їхня власність. І коли хтось привласнює державний ресурс, він фактично забирає його у кожного українця. У військового. У пенсіонера. У вчителя. У лікаря. У підприємця. У дитини. У всіх нас.

НАМ ПОТРІБНА НЕ ЧЕРГОВА «РЕФОРМА»

Ми вже бачили безліч реформ. Перейменовували органи. Створювали нові органи. Ліквідовували старі. Змінювали керівників. Писали нові закони. Призначали нових «незалежних» менеджерів. Але якщо після всіх реформ державний ресурс продовжують ділити між собою наближені до влади групи, то питання не в назві органу. Питання в принципі функціонування держави. Держава повинна повернути собі головне – контроль над власними ресурсами. А правоохоронна система повинна працювати не вибірково. Не тоді, коли політична кон’юнктура змінилася. Не тоді, коли хтось втратив вплив. А завжди.

БО СЬОГОДНІ – 100 ТИСЯЧ ТОНН НАФТИ

Завтра це може бути газ. Післязавтра – земля. Потім – надра. Державне підприємство. Стратегічна інфраструктура. Черговий багатомільярдний контракт. І щоразу суспільству будуть показувати нове прізвище. Нову схему. Нову суму. Нову пресконференцію. А потім – новий скандал. Нам потрібно припинити цю нескінченну зміну прізвищ. Потрібно змінити систему. Систему, у якій доступ до держави не можна купити, отримати через знайомства або успадкувати через закриті бізнесово-політичні чи етнічні зв’язки. Систему, у якій український державний ресурс не є приватною здобиччю. Систему, у якій посадовець розуміє: державне – це не «нічийне». Державне – це українське. І коли НАБУ сьогодні показує нам чергові 100 тисяч тонн нафтопродуктів і майже 3 мільярди гривень, це має бути не просто ще одна кримінальна новина. Це має бути черговий дзвінок усій державі.

СКІЛЬКИ ЩЕ УКРАЇНСЬКИХ РЕСУРСІВ МИ ДОЗВОЛИМО ПЕРЕТВОРЮВАТИ НА ЧУЖУ ГОДІВНИЦЮ?

І хто нарешті поставить крапку? Не в черговій кримінальній справі. А в самій системі, яка робить такі справи можливими: «Та не однаково мені, / Як Україну злії люди / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять…».
Мені – не однаково.

Про автора: Валерій Карпунцов – український правник, доктор юридичних наук, заслужений юрист України, Народний депутат України VII скликання.