Українські народні легенди про рослини: від колосся до чарівних трав на свята

Ми бачимо звичні нам рослини, минаємо їх. А наші предки бачили в них легенди та інші оповіді. Наш народ наділяв історією та душею буквально все, що бачив. У цьому була своя система. 

Що зберегла народна пам’ять? Що ми можемо згадати? Що ми читали? Чому в нашій класиці рослини – це часто перетворені люди або, принаймні, мислячі? Чому вони спілкуються як люди? Спробуймо пригадати.

Наприклад, пшениця та жито, без яких неможливо уявити українську культуру. Або наші предки вірили, що дуже давно колосся було надзвичайно великим – таким, що стебло під ним гнулося. На стеблі росло по сім колосків – або взагалі дуже багато, був навіть «стоколос»! Земля родила так рясно, що навіть не треба було збирати врожай. Усе йшло до рук. Пращури розлінувалися. І – у різних легендах розповідають різне – люди осквернили хліб. Боги хотіли покарати нечестивців, але собака (в іншому варіанті – кіт або кішка) вблагала залишити стільки, скільки ці тварини заберуть у пащі. Ось чому на стеблі росте один колосок, а в народі нашу частку (або долю) називали «собачою» або «котячою». І мораль була, звісно, така, що треба бути вдячними, а також і цінувати братів наших менших.

А ще – оскільки, вигнавши перших людей за гріхопадіння з раю, – Господь наказав Адаму в поті чола сіяти й обробляти землю, то наші предки пояснювали появу пшениці так: вона народилася зі сліз Адама, а конопля – з Євиних сліз. 

Розповідають і те, як Богородиця прийшла в подобі жебрачки до господині, щоб випробувати її милосердя. Та якраз пекла млинці. Але жінка прогнала Матір Божу (не знаючи, хто це) і крикнула, що краще дасть млинця собаці. Тоді Пречиста розгнівалася на грішницю, пішла в поле в жита й обірвала стільки колосків зі стеблини, скільки змогла. Залишила обмаль, але залишила – бо пам’ятала про жертву Свого Сина, Спасителя Ісуса Христа.

До речі, виявляється, що саме млинець (недарма він від слів «млин», «молоти») був – після каші – першою зерновою стравою. Пекти хліб навчилися вже потім. А ще недарма в легенді згадується саме млинець. Адже завдяки круглій формі, золотавому кольору й тому, що він гарячий, його ототожнювали із сонцем. Тобто – сакральна страва. Млинці їли й на поминках, як ми знаємо. Це була страва не лише для смаку, для апетиту, але й ритуальна.

А що сказати про кропиву? Багато хто згадає синонім «жалива». І те, як ця рослина кусає, жалить… Але ж саме вона дуже міцна і корисна. З неї навіть варили суп. А у відомій всім казці Андерсена «Дикі лебеді» Еліза плете братам сорочки саме з кропиви. Виявляється, раніше з цієї рослини справді робили одяг! В українському фольклорі є багато оповідей і приповідок про кропиву. Ще наші предки практикували з цією рослиною обряди і звичаї – у тому числі очищувальні. Наприклад, саме кропивою виганяли відьом і всю нечисть. У купальське багаття кидали кропиву. Можна переповісти багато іншого. А якщо ж згадати наші легенди, то теж можна виявити багато цікавого. Скажімо, карпатська легенда про те, як діти вбили… батька-вужа. (Можливо, тут ритуальний відгомін – бо ж наш народ шанував вужів і напував молоком, були хатні вужі, які їли гризунів, заміняючи котів). Тоді мати закляла вбивць: син став соловейком, а дочка – кропивою. Чому саме ними? Наші предки пояснювали: соловейко гарно співає, але не має спочинку. А кропиви люди остерігаються. Отже, і так, і так – лиха доля. Від себе додам, що у кропиві ніхто не витиме кубла, бо ж вона – така жалюча. До того ж соловей – ближчий до неба, а ця кусюча рослина – земна. Тобто брату і сестрі ніколи не зустрітися. Мудра легенда – особливо якщо в неї вдуматися.

Візьмімо більш поетичні рослини – квіти. Наприклад, лілею. Ще її називають лілія, латаття – біле і жовте. А ще є купальниці, ненюфари… Ще є діалектизми купава, купавка. А також – дуже поетична, але застаріла назва – крин. Це, наприклад, трапляється в Біблії. Можна згадати й Лесю Українку – її твір «Лелія». Адже це один із варіантів назви лілеї, теж поетичний! Чому ж так люблять цю квітку? Безперечно, вона прекрасна і ніжна. А оскільки лілея росте у воді, то наші предки легко пов’язали її з русалками. Тобто це й русалки перетворюються на лілії, і стережуть їх. Ось чому заборонялося рвати саме ці рослини – бо інакше русалка схопить за руку і потягне на дно. Узагалі про лілею-лілію-лелію можна розповісти дуже багато, але важливо сказати, що вона була оберегом у подорожах. Її вшивали в ладанку.

Треба сказати, що наші предки дуже шанували рослини за їхні лікарські властивості. Ось чому багато трав, квітів, навіть овочів тощо набували функцій навіть оберегів.

А ще є інша гарна рослина – одолян. У народі її називали й одолян-трава, й інакше. Ботанічна назва – валеріана. Ця рослина квітне частими, дрібними білими або блідо-бузковими квіточками. Вірили, що завдяки їй можна подолати всі недуги та інші біди. Ось чому одолян носили з собою, вшивали як амулет. Відомі замовляння, адресовані саме цій траві. А якщо поміркувати раціонально, то валеріана – звичайно, медично дуже корисна.

А ще є рослина чорнобиль, або чорнобильник, або полин звичайний. Чому така назва? Бо стебло – билина – чорнувата. Інша його назва – нехворощ або нехвороща. Йому приписували магічні властивості – адже ця рослина й лікарська (недарма «нехворощ», тобто «не хворіти»). Ще чорнобиль називали «Боже деревце» і навіть вирощували біля хати. 

Ось що розповідали про нього. У записі Георгія Булашева це пов’язано зі зміїним святом – Здвигненням Хреста Господнього, у вересні. Вірили, що цього дня не можна ходити до лісу, бо всі змії збираються разом, їх веде цариця в короні або із золотими ріжками, і далі плазуни ховаються на сплячку під землю: «Поблизу одного села був великий ліс. У цьому лісі якось “на Здвиги” (на Здвиження) пішла дівчинка по гриби. Довго ходила вона лісом і все не знаходила грибів. Та ось дівчинка помітила, що в один бік рухається сила-силенна гадюк, що позвивалися між собою. Повертаючись додому, дівчинка раптом упала до глибокої темної ями. Невдовзі вона побачила в ямі камінь, який світився, і страхітливе скупчення всіляких змій; між ними була змія-цариця – більша за інших і з золотими ріжками; їй корилася решта змій. Змії ці нічого не їли; коли ж їх починав морити голод, вони підповзали одна за одною до каменя, який світився, і лизали його – спочатку цариця, а тоді й решта. Схотілося їсти дівчинці – вона також лизнула камінь і голод одразу ж пройшов. Так дівчинка просиділа в ямі аж до весни, коли наспів час зміям розповзатися. Змії, за наказом цариці, переплелися у вигляді драбини, якою і вийшли на світ – спочатку дівчинка, а за нею цариця. Коли дівчинка виходила нагору, то цариця мовила до неї: “Ну, тепер ти розумітимеш мову всіх трав, – кожна з них промовлятиме одна до одної, які хвороби вони виліковують, і взагалі яку користь може кожна з них приносити людині; тільки не кажи чорнобиль, а коли скажеш це слово, то все забудеш”. Дівчинка дуже зраділа, коли нарешті вибралася з ями. Повертаючись додому, вона чула всі розмови дерев і трав. Раптом дівчинка почула, що хтось біжить за нею і питає, яка трава на межах росте з чорним биллям? Дівчинка, не довго думаючи, каже: “Чорнобиль!”. Тільки-но вимовила вона це слово, відразу ж забула все, що чула від трав і дерев, а чорнобиль через це зветься ще забудкою». Поетично і повчально. У нас є й інші легенди про те, як людина порушує заборону й забуває всю мудрість, яку їй передала природа. І з цією мудрістю пов’язані квіти і рослини. Загубивши магічну квітку або прохопившись словом, людина втрачає дар. До речі, про полин або чорнобиль розповідають й іншу легенду: про те, як чумак їв гадючу кашу. За віруваннями наших предків, якщо їсти зміїну кашу (зварену зі змій), то можна буде розуміти мову кожної травинки і кожного звіра, кожного птаха. Герой заборонив наймиту куштувати цю кашу. Звичайно, за законом жанру той ослухався та став розуміти все – але не сховав свого знання. Тоді чумак дав йому з’їсти билинку чорнобилю – і наймит усе забув. Так легенда пояснює, чому цю рослину також називають забудьком. Гадаю, ви чули, як кажуть про необов’язкову або забудькувату людину: «От забудько!», «Такий забудько!».

Або такий відомий нам очерет. Зокрема, з нього робили сопілки. Про нього писали, що він, «хоч і насаджений Богом, проте ним заволоділи чорти, і очерет є їхньою господою. Якось чорт, зустрівши Спасителя, – розповідає легенда, записана в Літинському повіті, – став просити Господа віддати в його розпорядження гречку й овес – на тій підставі, що він допомагав Богу творити світ, а нічого власного не має. Спаситель каже: “Хай буде так, хай віднині овес і гречка належать тобі”. Чорт так зрадів, що забув навіть подякувати Спасителю, і побіг від нього підстрибом. На шляху трапився йому вовк, який, уздрівши надзвичайно радісного чорта, загорлав: “А ти чого так скачеш?”. Чорт страшенно злякався несподіваної появи вовка, зовсім забув з переляку, як звуться подаровані йому Богом злаки, і замість того, аби відповісти: “Бог подарував мені гречку й овес”, похапки пробелькотав: “Тому що Бог подарував мені очерет і осот!”. Кажуть, ніби чорт і по сей час ніяк не може згадати, що саме подарував йому тоді Спаситель, отож чорти й володіють лише очеретом та осотом».

Ці легенди не просто цікаві, а й пояснюють таємниці природи. Також сюди вплітається християнський контекст.

Про авторку:

Ольга Смольницька – кандидат філософських наук,

консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)