Деграданс, або Шекспір, на якого ми заслужили?

Колись класик детективного жанру, британець Артур Конан Дойл в своєму творі «Етюд у багряних тонах», розмірковуючи про природу свого дедуктивного методу, сказав приблизно таке: «Людина, яка озброєна певною кількістю знань, навіть вмочивши пальця у воду може сказати, чи це вода з Атлантичного океану, чи вона з Ніагарського водоспаду». Тобто в краплині води є чимало таких якостей і параметрів, за якими можна зробити певні висновки про природу цієї води. Ще один важливий прийом, який використовує розумне людство в уявленні про світ – екстраполяція. Це коли ви переносите знання про частину структури чи властивостей предмета на весь предмет. Якщо простіше, то це так – якщо ви дістали з холодильника каструлю з борщем і насипали собі борщу в тарілку, а потім відправили до рота першу ложку і зрозуміли, що борщ скис, то не треба їсти всю тарілку, щоб переконатися у тому, що борщ став помиями. Оце і є екстраполяція в чистому побутовому вигляді. А ще в народі кажуть так – риба гниє з голови. І це вже значне уточнення цієї екстраполяції, що несе в собі політико-філософський акцент. Тобто морально-етичний розпад починається з того, що верхи відкрито демонструють свої культурні уподобання – звичайно ж, через свої телеканали та радіостанції, а народ радо підхоплює ці смаки, як розуміння того, куди і в якому напрямку треба рухатись, щоб потрапити в тренди і стати максимально востребуваним у своєму суспільстві. Тренди в різні часи і в різних країнах були різними. Так, ще Конфуцій вивів пряму формулу: «Якщо хочеш дізнатися, чи добре керується держава і чи добрі її звичаї – послухай її музику». Коли правитель збирав найкращих музикантів, які виконували вишукану, спокійну музику, це свідчило про внутрішній спокій, високу мораль влади та стабільність у країні. Навпаки, якщо при дворі панували легковажні, пристрасні або хаотичні мелодії, Конфуцій вважав це ознакою занепаду держави та розпусти правителя. Гайдн, Бах, Сальєрі і навіть Моцарт – теж були до певної міри «придворними» музикантами тодішньої європейської верхівки.

Але що характерно! При дворі багатьох англійських, французьких і навіть російських монархів існували також і блазні. І, зважте, імена їх в історії збереглися не гірше, аніж імена видатних особистостей. Генріх II  тримав при дворі музиканта і блазня Роланда Пердуна, який мав здатність оглушливо випускати гази так, що це вганяло присутніх у загальний екстаз. При Генріху ІІІ у Франції був такий Шико, якому дозволялося офіційно носити шпагу і бути присутнім на військових королівських нарадах. Свої блазні (клоуни) були і при дворі Івана Грозного чи Петра І – просто погугліть і ви побачите, наскільки цікавою є ця тема. Я це згадую для того, щоб нагадати – існує певна і чітка кореляція між духовним та розумовим рівнем правителя та його прив’язаністю до високого або низького мистецтва...

Цю тему можна провадити до нескінченності, але висновок тут лише один: щоб зрозуміти, який рівень культурного розвитку в тій чи іншій державі – достатньо звернути увагу на її культурні тренди. Щоправда, інколи судять про рівень культури того чи іншого народу чи країни за певними суб’єктами шоу-бізнесу. Але це оманливий критерій, І скажімо, ті ж Дана Інтернешнл чи Кончіта Вурст абсолютно нічого вам не скажуть про культуру Ізраїлю чи Австрії. Радше це «експортний продукт», який розрахований на споживання іншими народами з метою зовнішнього впливу на них. От, скажімо, кількість вироблених у Голлівуді (США) фільмів на інфернальну тематику нічого не говорить про США, бо насправді це країна повальної християнізації з огляду на кількість церков.

Так само кількість коміків, сатириків, команд КВН і сучасних стендаперів зовсім не говорить про росію про як країну, де люблять добрий гумор і сміх як ознаку інтелекту. Насправді, гумор в цій країні відігравав і відіграє зовсім іншу роль – він знімає високу соціальну напругу і відволікає від численних проблем всередині країни. А згодом, в контексті мовної проблеми, гумор став використовуватися ще й як ідеологічний інструмент тихої війни. Варто розуміти завжди – рівень і якість мистецтва в тій чи іншій країні – показник як культурного рівня країни, так і ознака зовнішнього культурного впливу на народ з боку інших народів чи держав.

Тож, для того щоб зрозуміти, на якому рівні деградації Україна, варто було б просто порівняти культурно-освітній рівень телепрограм в Україні зразка 2000 і 2020 років. І помітити, як змінилася тематична і культурна парадигми нашого телебачення. Але люди навіть не уявляють, наскільки їхні світогляд, побутове мислення, оціночні судження про тих чи інших людей або події залежать від інформаційного поля, в якому вони постійно перебувають. Це поле надзвичайно токсичне для звичайних людей. Але воно стає просто отруйним для творчих особистостей. У них лишається два шляхи: або заради успішності повністю прийняти існуючі в державі тренди і стати маніпулятивним інструментом в руках держави, або залишатися собою, ризикуючи стати інформаційно ізольованим у своїй державі, і тихо скніти десь на маргінесах суспільної уваги… А тим часом щоденна культурна деградація і рідний інформаційний простір тихо роблять свою справу. І країна жваво і смачно обговорює не геніальну творчість самого Вільяма Шекспіра, не вічні образи Гамлета, нещасного короля Ліра, ревнивого Отелло чи підступного Яго або корисливого Шейлока. Україна обговорює недолугий бюст легендарного англійського драматурга, виконаного в стилістиці нинішнього деграданства і несмаку.

Але – якщо чесно – то добре, що обговорює, а не радо ковтає цей «культурний продукт», як тупі жарти недавніх коміків і блазнів шоу-бізу. Бо це зовсім не той Шекспір, на якого ми заслуговуємо! І слава Богу, що ми здатні поки що це усвідомлювати!

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.