Наш корінь у земну вростає вісь: від скіфів до 35-річчя Незалежності

Котлярка. Українське село неподалік траси Житомир – Попільня. Нібито звичайне. Але особливе. Як особливим є чи не кожне село на священних теренах України, де прокотилися цивілізації, війни, імперії, окупації, але досі дивляться на світ біленькі хати та сади вишневі. Тут живуть українці – люди, в чиїх генах відлунюють тисячоліття, хоча вони часом про те й не здогадуються. Заглянь до кожного  села в Україні – і знайдеш глибину національного кореня, яка почасти відображена в характерах і діях.

ПРО ЩО МОВЧИТЬ СКІФСЬКИЙ КУРГАН?

У Котлярці просто серед поля височить Скіфський курган, чи то пак могила. Місцина приголомшливої краси. Звідтам відкривається такий шалено прекрасний краєвид, що розумієш, яким естетами були скіфи-сколоти, котрі обрали саме те узвишшя.

Напередодні 35-річчя Відновлення Незалежності України, завдяки людині багатогранних талантів Анатолію Назаруку та старості Сокільчанського старостинського округу Василю Максимчуку, випала щаслива нагода побачити той дивовижний артефакт, та відчути давнину Котлярки.

– З цією Скіфською могилою пов’язані мої дитячі спогади , – веде оповідь Анатолій Назарук. – Пасли корів поряд. Спускалися на лижах. Називали просто «Могила». Школярем я дуже любив історію, і чудово розумів, що то не просто пагорб, а могила скіфів, які жили ще до народження Христа на нашій землі, поділялися на царських скіфів, орачів, воїнів тощо. Але дитяче сприйняття не було критичним. У зрілому віці прийшло усвідомлення, на якій землі ми живемо: десь тут лежать скіфські коні, наречені… Часом як «заведеш» себе, то сюжети вночі сняться: коні брязкають, зброя гримає. 

А ще – татові оповідки. Мій дядько – Леонід Назарук 1922 року народження – перед Другою світовою війною закінчив київське артилерійське училище, і пропав безвісти 23 червня 1941 року. Маю портрет, написаний олійними фарбами на полотні: красень і спортсмен. Тато розповідав, що на тій Скіфській могилі стояла 15-метрова вежа, побудована ще за царату. Леонід вилазив на самий верх і робив стійку на руках, а всі завмирали і затуляли очі, бо дивитись на таке було страшно…      

У 2017 році я переїхав з Києва до Котлярки. Батьки ще були живі: доглядав, жив з ними. Однієї ночі мені наснилася саме ця Скіфська могила. На ранок подумав: це неспроста. Завів мотоблока і поїхав туди. Побачив, що курган пограбували чорні археологи. Разом з сусідкою викликали поліцію. Спільно з поліціянтами світили ліхтариками, бачили, що там все дуже професійно зроблено. А втім, я жодної надії не плекав, що хтось когось знайде, бо чорні археологи працюють під «певним дахом». Але це треба фіксувати.  

Людині необхідно жити не лише матеріальним. Не заперечую: має бути комфортний побут, гарний одяг – це нормально. Але це все має сенс, якщо у тебе з духовним  розвитком все гаразд. Якщо ж з духовним непорядок, то все матеріальне – ніщо. На жаль, не все я можу вирішувати. Але правдиво мовив староста Василь Максимчук: необхідна інвентаризація, зарахування Скіфського кургану до державного реєстру. Якщо котлярецький курган матиме статус археологічної пам’ятки, тоді фермери будуть зобов’язані надати проїзд до цього історичного місця. Є інший варіант: домовлятися з орендарями. Якщо буде доступ – це відкриє культурницьку перспективу. Розумію: не щодня там буватимуть туристи. Але принаймні влітку, наприклад, Фестиваль кобзарського мистецтва можна започаткувати. Безпосередньо на Скіфському кургані слухати кобзарів. Після того – завітати на найбільшу в Попільнянському районі сцену будинку культури Котлярки (зала – на 450 місць). Нам поталанило з будинком культури, яким завідувала Тетяна Петрук та передала справу своїй доньці Лесі. На майданчику поруч можуть розміститися народні майстри. Котлярка – село на трасі: логістика з Києва, Житомира й Попільні. Тут будуть люди з усієї Житомирської області і не тільки. З кожним роком село ще й розквітне. 

Водночас варто згадати, що поруч з Котляркою є Ходорків – колишнє козацьке сотенне містечко зі своєю величезною історією. Саме в Ходоркові Пантелеймон Куліш дописував «Чорну раду», а оповідання «Орися» писав на березі річки Ірпінь. Все це треба згадувати.

Життя продовжується. Не хочеться банальностей, але скажу: якби ж не ця війна! Стільки б можна було здійснити! Україна – територія волі. Вольниця. Хотілося б дочекатися, побачити, коли надія на постання вільної, сильної Української України стане реальністю. Голови не опускаємо!

ЗІБРАЛИ ДЛЯ ВОЇНІВ 18 ТИСЯЧ ГРИВЕНЬ

На тижні в Котлярці відбувся Благодійний ярмарок до 35-річчя Незалежності України. Господині напекли пирогів-вареників-кручеників, наварили киселів, наплели лавандових віночків та ляльок-мотанок, аби зібрати кошти на допомогу воїнам ЗСУ, які народилися в Котлярці, а нині  щодня, щомиті – на чатах, в боях за рідне, українське, яке окупанти-рашисти намагаються відняти, знищити, стерти.

– Незалежність – у кожному з нас, – звернувся до співгромадян староста Василь Максимчук. – У кожному спеченому з любов’ю пиріжку. У кожній сплетеній сітці. У кожному вашому доброму слові та погляді. Ми – велика родина, яку нікому і ніколи не роз’єднати. На жаль, сьогодні за цим родинним столом немає багатьох наших синів, доньок, батьків та чоловіків. Вони захищають наше право жити на своїй землі та чути сміх наших дітей. Наша родина сьогодні неповна через невимовний біль втрати. Назавжди в строю і наших серцях Сергій Журнавський, Сергій Концедайло, Іван Смогоржевський. Вони не з нами фізично, але житимуть вічно в пам’яті нашої громади та в кожному нашому мирному світанку.

Наш благодійний ярмарок – це наш спосіб обійняти тих, хто на фронті. Спільний теплий привіт для них. Кожна гривня, яку ви залишите, купуючи домашню випічку чи сувеніри, перетворюється на реальну допомогу, яка зігріє і захистить наших воїнів. Підтримуймо одне одного. Хай у кожного в душі живе віра в нашу Перемогу. 

– На ярмарку виступив колектив «Україночка»: 25 діток, – доповнює розповідь завідувачка Центром культури і мистецтва села Котлярка Олеся Солом’яна. – Переважно це діти, які живуть у Котлярці, але долучаються й ті, хто приїздять на канікули. Наші благодійні ярмарки підтримує все село та підприємці з сусідніх сіл Євген Лозенко, Якуб Джанхотов. Зазвичай допомагаємо всім військовим частинам, які звертаються. Наразі ж хочемо підтримати саме воїнів, які народилися в Котлярці.

– Чудово, коли люди вірять в краще майбутнє і допомагають армії. Без людей ми б нічого не змогли, – каже ведуча події Альона Моцак, яка народилася і живе в рідному селі. – Зібрали зараз для наших воїнів 18 тисяч гривень. Не надто велика сума, але стане в пригоді. Ярмарки проводимо раз чи двічі на рік. При будинку культури маємо колектив «Лебідоньки»: переспівуємо народні пісні. Згадуємо піснею наших предків. Маємо й чудову пісню про Котлярку.

ФІЛОСОФІЯ ПАМ’ЯТІ ПОКОЛІНЬ 

– Називаю себе котлярецьким: від слова Котлярка, – резюмує поет, художник, пасічник, дизайнер, виноградар, громадський діяч Анатолій Назарук. – Мабуть, вплинув перегук сенсів: котлярецький – Котляревський. Дуже люблю творчість Івана Петровича Котляревського, зокрема поему «Енеїда»: це – закодована історія України. Пошук нової України. Тут і шлях, і мета: ота Троя, яка відродиться. Код нації в цьому творі. То є і вплив на характер. Не може бути «Енеїда» без гумору. А нині без гумору вижити в складному суспільстві шансів мало. Нині просто для того, щоб заробляти кошти на життя, я працюю в товаристві «Гросбер Україна», що займається сільськогосподарською технікою, автономною енергетикою, послугами. Однак просто заробляти гроші – нецікаво. Хочеться ще вірші писати, щось здійснити, втілити. Творче відчуття світу мені передала Ліда Семенівна Кашперська – моя вчителька української мови, якій я багато чим завдячую. Прагну реалізовувати свої мрії. Тому що не треба нічого в собі тримати. Хочеться співати? Співай! Хочеться танцювати – танцюй! Хочеться писати вірші – пиши. Хочеться кричати – кричи! Хочеться ганяти м’яча – ганяй! Але не закупорюй себе. Це неправильно. Плюс усвідомлення: якщо не я – то хто? Доєднався, коли церкву в Котлярці повертали в українську юрисдикцію, коли проводять такі свята, як благодійний ярмарок до Дня Незалежності. Коли замість спотвореного пам’ятника Шевченку потрібно було встановити пам’ятну стелу. Коли можу зробити щось вагоме – то чого я повинен себе стримувати? Треба зробити! Колись ми всі з цього світу підемо. Тато мене вчив: треба залишити по собі пам'ять. Розповідав про багатьох людей, яких вже по 100 років немає, а кожного пам’ятають нові покоління. А чого ж я повинен по собі нічого не залишити?

А й справді!