Спадщина Незалежності: як зберегти скарби?

Жирні чорноземи. Ліси, лелеки і польові трави. Безліч мовчазних, багатозначних таємниць в кожному селі й селищі. Це – Попільнянський район. Житомирщина. Прадавня земля скіфів-сколотів (орачів), де досі можна зустріти і сліди Трипільських поселень, і скіфські кургани. І чорних археологів.

Там, у селі з промовистою назвою Липки, судилося мені прийти в цей світ. Кажуть, де мати народила – там і земля мила. Не посперечаєшся. Щораз більш відкриваються такі пласти пам’яті прабатьківської землі, що усвідомлюєш глибинність українців як нації, яку поет Борис Олійник свого часу означив так: «Ми тут жили ще до часів потопу, наш корінь у земну вростає вісь».

Завдячуючи запрошенню директора Попільнянського Історико-краєзнавчого музею, заслуженого працівника культури України Василя Зарічного, мені випала честь цьогоріч бути присутньою на одній з десяти локацій обласного пілотного проекту «Спадщина Незалежності», ініційованого Житомирською облдержадміністрацією та її управлінням культури і туризму. Йдеться про культурно-краєзнавчий маршрут Попільнянщиною від скіфського кургану до трансформованих просторів і музеїв.

Попільнянщина стала, напевне, отим дзеркалом, у якому відображається різноманіття спадщини та складність проблем щодо її збереження.

Що відбулося? Делегація за участю представників органів влади, музейної та культурної спільноти, бібліотекарів, краєзнавців і активних мешканців громади побувала у кількох знакових місцях Попільнянщини. Насамперед – в Котлярці біля скіфського кургану. Водночас оглянули місцевий курйозний пам’ятник, що спричинив дискусії (до колишнього постаменту лєніна додана «голова» Тараса Шевченка). А також – пречудовий краєзнавчий простір у сільському будинку культури. Потім була Попільня та Музей майстра народної творчості Касяна Євченка. Зрештою делегація рушила до одного з найбільш насичених історичними артефактами сіл – Паволочі. 

Заявленою метою проекту «Спадщина незалежності» є створення дієвого методичного пакету, який дозволить громадам звернутися до інвесторів, залучити фахівців, розпочати юридичне оформлення охоронних статусів, і що найважливіше – врятувати спадщину.

СОНЦЕ СВОБОДИ НАД СКІФСЬКИМ КУРГАНОМ

– Котлярці дуже пощастило, – вважає краєзнавець Анатолій Назарук. – Не кожне село має поруч справжню скіфську могилу-курган. Ми можемо похвалитися. Два роки тому гурт ентузіастів підтримав ідею Зої Миколаївни Іванченко: наша директорка будинку культури Тетяна Михайлівна Петрук і я були залучені та започаткували нову традицію – «Сонце свободи над скіфським курганом». Ми приїхали до схід сонця, дісталися на саму вершину кургану і зустріли там Сонце Свободи. Я читав твір Шевченка «Розрита могила». Ми слухали лірницю пані Ірину Римар з Радомишля… 

А 2017 року у травні я поїхав на цю могилу і побачив, що вона сплюндрована: розкопана. Схоже, це сталось восени 2016 року. Працювали професіонали: з дерева в’язали арматуру, яка їм слугувала і підтримкою, щоб земля не завалилася, і драбиною, щоб опуститися на глибину в царство мертвих. Їх називають чорними археологами. Хоча, як на мене, це просто нелюди, покидьки: вони потурбували сон наших пращурів…

– 1998 року курган-могила у Котлярці була досліджена археологами Академії наук України, – доповнив Василь Зарічний. – Має державний номер, зафіксована в держреєстрі. Є проблема: до неї нині нема доступу, оскільки оточена фермерськими землями…

Вирішення цієї проблеми мають взяти на себе чиновники владної вертикалі: від обласного рівня до ОТГ.

А щодо скандального пам’ятника в Котлярці, то більшість схилялася до думки, що його потрібно утилізувати, а далі подумати над тим, аби встановити гідний постамент Тарасові Шевченку.

Характерно, що проблемних питань історичної спадщини – через край у кожному селі. Важливо не замовчувати їх, а відтак – поступово вирішувати. Бо як ми вчинимо зі спадком наших пращурів, так вчинять і наші нащадки з нашим спадком.

ПОПІЛЬНЯ: МАРКЕРИ ПАМ’ЯТІ 

У 1932-33 роках Попільнянський район перебував у складі Київської області та був зарахований до першої категорії вражених радянським геноцидом. 2007 року до 75-річчя голодомору у Попільні відкрито пам’ятник за участю третього Президента України Віктора Ющенка: чорний хрест, що ніби розколовся від людського горя, а поверх нього – білий хрест, що символізує пам’ять нинішніх поколінь про ті жахливі події. Пам’ятник зберігає капсули із землею з 34 місць масових поховань жителів Попільнянщини періоду Голодомору. Таке місце масового поховання є й у моєму рідному селі Липках, де від штучно спричиненого московитами-комуністами Голодомору страшною смертю загинули більше трьохста осіб (тих, чиї імена вдалося встановити). Знаково: Валерій Миколайович Шипнівський з Попільні, в родині якого за часи радянщини репресовано чотирьох осіб, став меценатом, завдяки якому виготовлено та встановлено пам’ятник. І це та пам’ять, яку вигідно «зітерти» нашим ворогам, але нам, українцям, цю гірку історичну правду потрібно до крихти передавати молодим поколінням. Щоб не повторилося.

У Попільні є ще кілька знакових монументів-маркерів історії українства. Це постамент Тараса Шевченка, скульптурна композиція «Вартові Вітчизни» та пам’ятний знак героям Небесної сотні. Ніби сумна сув’язь часів. І нагадування: ворог не спить, тож і ми не дрімаймо душею. Боронімо все українське на кожнім
кроці.

Також дивовижно прекрасним осередком національної спадщини є Музей майстра народної творчості, керівника ансамблів «Гук», «Гучок» та «Гученя», колишнього соліста Національного заслуженого народного хору України ім. Григорія Верьовки Касяна Євченка, який діє в мистецькій школі його імені. Як наголосив Василь Зарічний, цьогоріч виповнилося 100 років від дня народження Майстра, який свого часу відродив понад 50 українських автентичних інструментів включно з козобасом, гуком, сурмою, рогом, цопалом, козою, свисталом та бухалом. Досі є чимало інструментів, виготовлених майстром, на яких хвацько грають юні українці. Але, на жаль, не залишилося продовжувачів його справи, хто би так само виготовляв народні інструменти. Є над чим замислитися і куди спрямувати зусилля.

ТІНІ НЕЗАБУТИХ ПРЕДКІВ У ПАВОЛОЧІ

Колишнє полкове козацьке містечко, а нині село Паволоч – то взагалі величезний музей тисячолітньої історії української нації. На початку ХХ століття тут жили 12 000 осіб, а нині, на жаль, лише близько двох тисяч.

Там і сліди неоліту та палеоліту, і місце трипільської стоянки. Там і водяний млин 19 століття, що потребує коштів та реставрації. Там і криниця, з якої пив воду гетьман Богдан Хмельницький. Там був і зруйнований католицький собор, поруч з яким був похований прадідусь Максима Рильського – Ромуальд. Його надгробок зберігся і зустрічає гостей при вході до Історико-краєзнавчого музею села Паволоч на чолі з Петром Аврамчуком. І ще багато-багато…

Побачити Паволоч та музей – це розкішна подія в житті кожної людини. І там проблема збереження історичних споруд та артефактів також дуже актуальна (чого вартий лише факт викрадення кістки мамонта з музейної колекції)…

Насамкінець варто відзначити обнадійливість ініціативи, що поставила благородну і недешеву мету: зберегти об’єкти культурної спадщини в громадах Житомирської області. Передбачалося, що кожна з 10 громад Житомирщини покаже 10 об’єктів та 10 форматів взаємодії, які стануть інструментами відновлення історичної пам’яті та початком шляху до реставрації історичного спадку. 

Під час обговорень посадовці та небайдужа громадськість вели мову про ключові виклики, з якими стикається, зокрема, Попільнянська громада: відсутність належного фінансування на утримання та відновлення пам’яток; складність процедури внесення об’єктів до державного реєстру; потреба у фаховій реставрації та консервації історичних об’єктів; недостатня інтеграція культурних пам’яток у туристичні маршрути; слабка промоція місцевих ініціатив і культурних осередків.

На часі – діяти.