Спецоперація Банкової чи правдиві вибори?

Федоров – справжній реформатор чи наступник, який прикриватиме втечу «слуг»? З чого все почалось, запитаєте ви? З нашої непринциповості, от, до прикладу, Кучма, Пінчук, Ахметов, Янукович, Єнаківський сидять станом на сьогодні? Ні? А чому тоді повинні сидіти теперішні, які виступали перед колишніми на сцені? 

Українцям роками пропонують одну й ту саму, на перший погляд, цілком логічну формулу політичного виправдання: президент великої держави не може особисто контролювати кожного чиновника, перевіряти кожну декларацію, стежити за кожним тендером і знати, що відбувається за зачиненими дверима тисяч державних кабінетів, а тому будь-який корупційний скандал навколо чергового посадовця слід сприймати виключно як персональну історію конкретної людини, яка зрадила довіру держави, суспільства і свого керівництва.

Один попався – випадковість, другий – кадрова помилка, третій – президент нічого не знав, четвертий – нехай розбираються правоохоронці, п’ятий – не можна робити висновків до рішення суду.

Кожне з цих пояснень окремо може бути абсолютно справедливим, однак проблема починається тоді, коли винятків стає настільки багато, що вони поступово перестають виглядати винятками, а прізвища людей, якими цікавляться антикорупційні органи, з’являються вже не на далекій периферії державного апарату, а дедалі ближче до кабінетів, у яких роками концентрувалися найважливіші політичні рішення країни.

За офіційними підсумками НАБУ і САП, лише протягом першого півріччя 2026 року 107 особам повідомили про підозру, 106 постали перед судом, а 55 обвинувальних вироків щодо 76 осіб набрали законної сили, і сама ця статистика, звичайно, не є доказом корумпованості президентської команди, однак вона показує масштаб роботи антикорупційної системи та пояснює, чому кожна справа щодо високопосадовця сьогодні має значення далеко за межами конкретного кримінального провадження. Особливо тоді, коли йдеться про людей із найвищих поверхів влади.

Колишньому керівнику Офісу Президента Андрію Єрмаку НАБУ і САП повідомили про підозру в легалізації понад 460 мільйонів гривень. Підозра Єрмаку не скасовує політичного питання до Зеленського, тому що йдеться не про випадкового чиновника, якого президент міг ніколи особисто не бачити, а про одного з найближчих соратників глави держави, людину, яка протягом років мала колосальний політичний вплив і перебувала в самому центрі президентської моделі управління.

Наступний приклад – колишній заступник керівника Офісу Президента Андрій Смирнов, справа якого вже передана до суду і якого НАБУ та САП обвинувачують у незаконному збагаченні, легалізації незаконно набутих коштів та прийнятті пропозиції неправомірної вигоди в особливо великому розмірі.

За версією слідства, у 2020–2022 роках він набув активів вартістю 17,1 мільйона гривень, тоді як його заощадження та офіційні доходи становили трохи більше 1,3 мільйона гривень, а різницю приблизно у 15,7 мільйона антикорупційні органи кваліфікували як незаконне збагачення.

Проте громадяни мають повне право не чекати завершення всіх кримінальних процесів, щоб поставити зовсім інше – політичне – питання: як люди, щодо яких згодом виникають настільки серйозні претензії правоохоронних органів, отримували доступ до найвищих державних посад, хто рекомендував їх президентові, хто перевіряв їхню доброчесність, хто давав їм повноваження, хто контролював їхню діяльність і чому система внутрішнього політичного контролю раз за разом виявляється менш помітною для суспільства, ніж робота детективів та прокурорів?

Нам надто довго пропонували примітивне розуміння політичної відповідальності, відповідно до якого президент нібито відповідає виключно за те, що зробив власними руками, і якщо немає доказів, що саме він отримав хабар, організував конкретну схему або підписав незаконний документ, то будь-які претензії до нього автоматично оголошуються маніпуляцією.

Але жодна зріла демократія так не працює. Україні потрібна принципово інша розмова про майбутнє – не про пошук нового месії, не про чергове красиве прізвище на білборді і не про стару українську віру в те, що достатньо посадити в президентське крісло «чесну людину», після чого наступного ранку корупція якимось дивом зникне.

Нам потрібна система, в якій чиновникові не допомагає знайомство з президентом, міністром, керівником Офісу президента чи будь-яким іншим центром політичного впливу, тому що процедура сильніша за телефонний дзвінок, незалежний прокурор сильніший за політичну рекомендацію, а суддя захищений настільки, щоб прізвище підсудного не визначало зміст майбутнього рішення.

Саме в цьому контексті закономірно виникає дискусія навколо Михайла Федорова та його бачення технологічної держави, яке для частини суспільства виглядає альтернативою традиційній бюрократичній моделі, однак було б великою помилкою автоматично переносити успіх окремих цифрових продуктів на питання політичної доброчесності цілої системи.

Цифровізація сама собою не знищує корупцію, красивий застосунок не замінює незалежного суду, автоматизований реєстр не гарантує чесного прокурора, алгоритм не створює політичної відповідальності, а молодість, технологічність і сучасна риторика політика не можуть бути доказами того, що стара система персональної лояльності не відтвориться під новим брендом.

Саме тому до Федорова, якщо він справді претендуватиме на роль політичної альтернативи, суспільство повинно застосовувати не нижчі, а, можливо, навіть вищі стандарти: покажіть правила формування команди, покажіть джерела політичного фінансування, покажіть механізми контролю, гарантуйте незалежність НАБУ і САП, не перетворюйте прокуратуру на політичний інструмент і заздалегідь дайте відповідь на найскладніше питання – що зробить нова влада, якщо завтра детективи прийдуть не до чиновника Зеленського, а до найближчого соратника самого Федорова?

Ось тоді й відбудеться справжній іспит на нову політичну культуру, тому що Україні не потрібен хороший цар замість поганого царя, нам потрібна система, в якій узагалі немає необхідності шукати царя, а є тимчасово обрані посадовці, обмежені законом, парламентом, незалежним судом, вільною пресою, антикорупційними органами та суспільним контролем.

Не потрібно просити громадян повірити, що наступні люди будуть чеснішими. Потрібно зробити так, щоб громадянам узагалі не доводилося покладатися на чесне слово влади.

Відкриті закупівлі, незалежні НАБУ і САП, незалежний суд, відкриті декларації, реальна політична конкуренція, прозоре фінансування партій, сильний парламентський контроль і невідворотність відповідальності незалежно від посади та прізвища – саме це, а не фотографії нових облич, повинно стати програмою справжньої зміни держави. Слуги Офісу президента звісно будуть голосити, що то все не на часі, мовляв, війна, але слуги народу всі іспити у війну провалили, а от Українці всі іспити склали. Тому, певно, час.