Колишня дружина про викрадення Назара Мухачова: Йому давно погрожували – і ми всі знаємо чому

Пропонуємо вам інтерв’ю з Юлією Мухачовою (Кашпуренко) – офіцером Збройних Сил України, військовим лікарем-хірургом, капітаном медичних сил, колишньою дружиною головного редактора газети «Сурма» Назара Мухачова і мамою їхньої спільної дитини Святослава.

– Для початку розкажіть більше про себе.

– Я офіцер збройних сил, капітан медичної служби, служу в українському війську з квітня 2023 року, але мобілізована в кінці 2022 року добровільно. До того була цивільним лікарем, хірургом і тепер теж лікар-хірург, але наразі оперую військових пацієнтів, поранених, яких привозять в заклад, де надають четвертий рівень медичної допомоги, найбільш кваліфікований. Весь мій час практично проходить на службі за винятком кількох ночей на тиждень, які я можу провести вдома.

– Що вам відомо про затримання Назара? 

– Насамперед місце затримання обрали таке, де немає пішоходів взагалі. Він рухався по другій смузі, жодну іншу автівку не зупиняли. Це була спланована операція: заблокували і проігнорували абсолютно будь-які документи, діалогу як такого не відбувалося – просто в прочинене вікно запхали руку, відкрили машину, забрали водія з машини, надягнули кайданки попри те, що він казав, ніяких кайданок не потрібно, я сам зайду своїми ногами, не треба ламати, бити, заносити кудись тощо. Це відбувалося в якийсь нелюдський спосіб, такою мобілізація не повинна бути. 

З приводу документів. Дуже неправильно себе ТЦК поводили. Намагалися мені аргументувати, що в нього немає документів, які могли би бути підставою для відстрочки – це неправда, бо маючи на руках форму 5 з місця моєї служби, він неодноразово звертався до ТЦК безпосередньо, до ЦНАПу одного потім іншого. Йому просто всупереч закону не надавали відповіді. Тоді він звернувся до суду, подав скаргу в Офіс Омбудсмена. Це все теж неспроста, тому що всі ми знаємо, хто стежить за діяльністю Назара, що це безапелятивна, абсолютно україноцентрична діяльність, яка є рупором правди, і, на щастя або на жаль, для теперішніх чинів це зовсім незручно.

Я теж була свідком багатьох історій, коли його сильно щемили, залякували, і, зрештою, не дивно насправді, що рано чи пізно десь приблизно так мало би відбутися. Я не пригадаю, мабуть, жодної людини, якогось активіста серйозного, чи будь-яку людину, чи письменників, чи журналістів, чи поетів патріотичних, які б озвучували незручні для чинної влади думки, і яких би не пресували і, зрештою, не репресували. Коли людина собі обирає такий рід діяльності, вона свідомо розуміє, що їй загрожує не зовсім спокійне життя. Тому це певний ризик. 

Ще неправда і в тому, що сказали, що він нічого не мав при собі, ніяких документів, не скористався правом на відстрочку. Звертатися до ТЦК і ЦНАПу, надаючи прямі докази, що людина має право на відстрочку – це і є право скористатися відстрочкою, але вона щоразу була проігнорована.

Пояснення наступне. Просте, звичайне, людське. Дитина має бути доглянута і про неї має піклуватися хоча б хтось один з батьків.

Ми живемо не зовсім далеко один від одного. Моє місце служби розташоване в тиловому місті, що дозволяє мені інколи раз на два дні, раз на три дні – як коли – приїхати до дитини, повчити уроки, попіклуватися про нього, потурбуватися. Все-таки малюк однаково близький і з батьком, і з матір'ю.

Ми однаково його любимо і це найцінніше, що в нас є. Але оскільки моя служба передбачає неймовірну кількість часу, який я приділяю, це 340 а то й більше годин в місяць – по 38 годин, по 40 днів чергування, які накладаються на просто буденні робочі дні, то хтось має обов'язково дбати про мого сина. І цей хтось, це його найрідніша людина, крім мене – це батько. Він його заводить в школу, він його забирає зі школи, він його водить на гуртки.

Малюк зламав ногу, Назар його везе до лікарні, тому що я в цей час чергую і приймаю поранених пацієнтів. Така правда, я вмію лікувати, я пішла добровільно, щоб принести максимальну користь, бо я не знаю, як оперувати багатьох цивільних, які зовсім не розуміють, в якому просторі і часі вони перебувають, які дистанціювалися від війни. Мені огидно було спілкуватися з багатьма цивільними, я обрала собі такий шлях.

Але разом з тим держава за мою віддану службу четвертий рік мене страшно образила – вона мобілізувала другого родителя, якщо це можна так назвати, окрім матері ще й батька, лишивши дитину просто без піклування. Назара викрали в останній день моєї відпустки: мені треба йти на службу, а він взагалі без зв'язку був і невідомо де першу добу.

Тому це свавілля, яке демотивує навіть мене при моїх глибоко націоналістичних, патріотичних переконаннях. Руки опускаються, так не повинно бути. 

– Вашому сину 8 з половиною років. Те, що ви служите наразі в тиловому місті зовсім не означає, що це не може змінитися в один момент… 

– У нас в шпиталях людей, грубо кажучи, вигрібають. Не вистачає медиків, не вистачає лікарів в близькості безпосередньо із ЛБЗ. І в складі передових хірургічних груп, мобільних шпиталів, просто в місцях, десь в локації якихось лікарень люди їздять в ротації.

Більше того, людей забирають на пів року в сухопутні війська, які люди не покидають і не приїжджають. І це відбувається в місті, де я служу, і з моїми колегами. 

Хтось має дбати обов'язково про дитину. Це її фундаментальне базове право на піклування, на опіку. Заради чого ми боремося тоді? Заради чого ми воюємо, якщо ми будемо віддавати останнє, а держава натомість у наших же дітей буде забирати навіть просто базові, якісь життєво важливі права? 

– Попри війну в країні повинен панувати закон. Не може країна, яка воює, перетворюватися на суцільне беззаконня.

Елементарно ваша спільна дитина зараз не має можливості бути з одним із батьків. Де Святослав зараз? 

– Дитина зі мною сьогодні, вона була вдома із близькими мені людьми, які просто погодилися побути, погодувати і все таке. Я планую дитинча віддати в село, бо я інакшого просто зараз виходу не маю, не знаю.

Але це дуже далеко від мене. І хлопчик нерідко хворіє, я його в принципі з батьком ніколи не відпускала далеко надовго. Він має бути з батьками, він має бути з батьком, який піклується, поки я служу.

Це не єдина моя вимога, але це, можливо, найголовніша моя вимога до держави, яка має забезпечити безпеку в якійсь мірі. Ми не можемо захиститися від ракет і гарантувати собі безпеку на завтра і знати точно, що ми прокинемось. Але натомість все, що від нас залежне, ми маємо зробити, щоб наші діти були в безпеці.

Я довіряю цю дитину, свою дитину, найперше своєму колишньому чоловіку, батькові, який дуже добре справляється із його вихованням. І це дозволяє мені частіше його бачити, це дозволяє мені бути спокійною, я постійно на зв'язку і все решта. 

– Як мотивували неприйняття документів Назара? 

– Це велика прогалина в законодавстві, яка не відповідає взагалі духу закону, букві закону і поняттю справедливості, перше. Друге, це прогалина в законодавстві, яка дискримінує дітей в тих сім'ях, батьки яких розлучені, тому що якщо ми візьмемо дитину, наприклад, де не можна другого батька чи матір забрати, мобілізувати, але вони в шлюбі, то візьмемо сім'ю, де батьки розлучені, тут уже можемо.

Гаразд, а хто тоді буде з дитиною? Яка в цьому логіка? Тут немає логіки. Я спілкувалася з багатьма адвокатами, голова пухла вже за останні дні, я запитувала, яка логіка в цьому. От поясніть мені, будь ласка, чому дитина в шлюбі захищена законом, а дитина в розлучених батьків не захищена законом? Ніякої логіки в цьому немає. Просто прогалина і все. Зате в такий спосіб вони можуть більше людей мобілізувати.

Але важливо те, що на руках було рішення, ухвала Київського окружного адміністративного суду, яку ніхто не подивився. В цій ухвалі, яка була датована 28 квітня, зазначено, що відповідачем призначено ТЦК, до яких позивається Назар Мухачов, і ТЦК повинно дати відзив Назару Мухачову протягом 15 днів, а Назар може на відзив зреагувати протягом 5 днів.

У відзиві мала бути аргументація, чому в сім'ї, де дитина більшою мірою опікувана батьком, оскільки матір служить, чому ця дитина не може мати гарантованої опіки шляхом відстрочки батька, щоб точно знати, що все буде добре. Бо щоразу в ТЦК відмовляли. Людина звертається до суду, суд перекидає справу до ТЦК, ТЦК визначають відповідачами, вони мають зреагувати.

Це було 28 квітня. Знаєте, як зреагувало ТЦК? Ніяк. Куди звертатися далі, якщо ТЦК не реагує, не аргументує, попри визначення суду, не дає докази якісь, чому проігноровані міжнародні конвенції стосовно захисту прав дітей, чому проігноровані сімейні кодекси і Конституція України як найвищий закон України, чому не працює Верховенство права, чому ця дитина не захищена. Ніяк. Взагалі ніяк не зреагували.

Можливо, в інших людей б вони зреагували, а тут не зреагували, тому що Назар активно собі наживає ворогів. Але такий вже він є. І, зрештою, такі люди дуже потрібні. Особливо в такий час.

– Це рішення могло бути пов'язане із його діяльністю? 

– Всі ці події пов'язані, тому що його переслідували вже давно, йому псували автівку, зламували двері в тамбур, дзвонили серед ночі, мовчали в трубку, погрожували, що його кудись мобілізують, уб'ють, знищать і ще щось фізичне. Це вже було неодноразово. І буквально ось вам приклад.

Телефонує мені Назар о 12-й десь ночі, що він ніколи не робить зазвичай. Я переживаю, що щось з малим, перенабираю – він не бере трубку. Я хвилююсь, викликаю поліцію, поліція їде, двері тамбура там зламані, пошкоджена автівка, розклеєні якісь листівки по району.

Це ж хто це робить? Кому це потрібно? У мирному житті це звичайна, проста, весела людина з гарним почуттям гумору. Але ворогів у нього вдосталь, сильних впливових ворогів, страшних, яких ми всі знаємо, окремих, скажімо так, називаємо політиків, які мають багато впливу і можуть керувати ЦНАПами, і рішеннями ТЦК, які можуть надавати відстрочку. Зрештою, і судами так само, всім.

– А ви виходили з Назаром на зв'язок за останній період? 

– Звісно, відразу, коли тільки дізналися взагалі, куди, в яку сторону повезли, поїхали туди негайно, прямо зі Святославом.

Там проводили ВЛК – всі знаємо, як зараз проводиться ВЛК. З усією повагою до моїх колег, але ТЦК, ВЛК – це зовсім інша історія, якась така, не зовсім людська. Там швидко проводили ВЛК, ми стояли під дверима з дитиною, говорили там із солдатами спочатку, які в шпаринку отак просто дивилися і боялися дверей привідкрити, не пускали. Потім офіцерка якась вийшла, нуль розуміння, нуль контакту. 

Там були побиті люди, з ліктів кров у якогось хлопця текла, в якого між бронею і бронею там кілька днів було, він переоформлявся, його побили.

Звідти Назара перевозили вночі кілька разів, і зрештою доставили до навчального центру 95-ї бригади в Житомирі. Зазначу, що неправду поширювали стосовно 95-ї бригади, що без їжі/води тримали. Гарно годують, ніхто в 95-й бригаді голодом не морить, і ніхто не знущався.

Ну, в всякому разі, поки що. Поки там більш-менш адекватні люди порівняно з тими, які мобілізували. 

– Який зараз у вас стан? 

– Як у всіх, мені здається. Останнім часом мені здається, що вже далі дна не видно, але знизу буває стукають. Інколи коливається стан, емоційне виснаження сильніше, інколи фізичне. Бо коли думаєш, що все одно вже емоційне страшне висниження, що вже край-край, а потім ще так втомлюєшся фізично, що думаєш, вже емоцій не відчуваєш ніяких, ні радості, ні горя, ні совісті.

Вже нічого, просто хочеться впасти і вмирати, буває. Але це трошки відновлюється десь: з дитиною поспілкуєшся, потім встаєш, день Божий почався, дякувати Богу, що живий, і пішли працювати. 

– Чи є якісь шанси на те, що ситуація з Назаром якось вирішиться?

– У цьому випадку, як відбувається, якщо вже мобілізували, то потім вже судись/не судись, не можна щось довести. Імовірно, вони не розуміють, що в людини є законні підстави, і зрештою ми будемо всі йти до того і докладати зусиль, аби людина, якщо вже і буде служити, то все одно демобілізувалася, тому що моєму сину потрібен батько або матір, які будуть його водити в школу, забирати з неї, годувати і все решта. 

З усією повагою до Назара, людину з двома вищими освітами – юридичною, механіко-математичною поставити стрільцем, кулеметником, наскільки великої користі це нам принесе? Натомість я можу врятувати, напевно, більше людей, тому я думаю, що логічніше було, є і буде, що я служу, поки в мене є сили. Назар допомагає із вихованням дитини, піклується про нього, займається гуртками і все решта. 

– Сумно, що найбільше в цьому випадку страждає ваша дитина, синочок, який дійсно має право мати дитинство. І забрати у нього двох батьків – це дуже несправедливо, тим більше, коли в Україні люди борються за сімейні цінності, за законність, за те, щоб майбутнє покоління українців росло, знаючи, що про них і держава подбає, а вони, в свою чергу, подбають про державу.

– Дякую за розуміння, за підтримку, за розголос – це дуже важливо, тому що, коли є якийсь суспільний резонанс, інколи це допомагає досягти якогось результату позитивного, конструктивного, справедливості, інколи не дозволяє, але в всякому разі шанс на це зберігається..