Прикро!

Як же неймовірно прикро спостерігати, як працює наше колективне несвідоме. Як примітивно і прогнозовано реагує наш соціум, просякнутий військовою пропагандою. Саме пропагандою, а не здоровим глуздом, елементарною логікою чи традиційною українською поміркованістю.

І найсумніше, що в цю авантюру чи, краще сказати, ворожу пропагандистську спецоперацію втягнуті президенти нашої країни. І найгірше, що навіть для мене ця їхня реакція була передбачувана – що вже говорити про кремлівських спеців, які не одного собаку з’їли на таких спецопераціях!

Бо, згодьтесь, наші президенти, – такі різні всі, – а тут як один продемонстрували «гідність, єдність, стійкість, історичну пам’ять», як написала одна з моїх дописувачок. І, напевне, вони розраховували на оплески. Але оплесків чомусь не густо...

І тепер я запитаю вас: як ви вважаєте, яка основна емоція лежить в основі їхньої спільної реакції повернути цей орден «Білого Орла» за зворотною адресою? Ця емоція – гординя! Проста, рефлекторна і передбачувана.

Саме гординя, а не гордість! У чому різниця спитаєте ви? А в тому, що гординя проявляє себе спонтанно, рефлекторно і непередбачувано. Гординя не думає про наслідки, вона думає, як відповісти миттєво і дошкульно супернику...

На моїй пам’яті не одна пресконференція, де українські президенти, спровоковані несподіваним зухвалим запитанням від журналіста, втрачали рівновагу, переходили на особистості, демонструючи зневагу до журналіста. Бо це присутнє в наших президентах – і з цим важко впоратись будь-якому президентському політтехнологу. Бо мало змінити манеру мовлення – треба змінити парадигму мислення.

Як ми мислимо у банальних ситуаціях? Що нами рухає? Та все той же старозаповітний біблейський принцип, що прийшов з юдаїзму. Звучить він так: «Зуб за зуб і око за око». Тобто, якщо нас образили, ми у відповідь маємо також образити, можливо, навіть дошкульніше.

А якщо це банальна провокація? Ні, не банальна, а така, що готувалася довго і ретельно, спираючись на наші ментальні вади і давні історичні хвороби. І не тільки наші, а й сусідів наших.

Знаючи польську та українську історію та її болючі точки перетину, не варто тут сподіватися щось комусь довести своєю демонстративною принциповістю. Бо це тільки підвищує градус напруги.

Зараз на мене накинуться квазіпатріоти і почнуть звинувачувати у всіх гріхах, навіть не почувши, що я хочу сказати.

А сказати є що. 

Є три думки – і я дозволю собі їх озвучити. 

Перша полягає в тому, що історична війна – це один із різновидів війн. І ця війна активно використовується кремлем. Суть її полягає в тому, щоб утримувати свідомість народів довкола болючих і незакритих питань минулого. І саме це не дозволяє жити сьогоденням і будувати майбутнє. А щоб будувати майбутнє, треба розумно обходити під час війни важкі питання минулого. Інакше ми втратимо доброго сусіда і союзника, транспортні військові хаби і цивільні аеропорти. Якщо воно того варте посеред війни – продовжуймо жонглювати гординею, але не варто чекати, що змучений війною народ вас зрозуміє.

Хтось скаже – легко говорити, а як це зробити? Ось тут вся суть!

На жаль, жоден з наших політиків топрівня, напевно, навіть не чув про такого давнього китайського філософа, як Лао Цзи.

Саме він усе своє життя поклав на те, щоб донести людству філософію гнучкості й мудрості, яку не знають наші мудреці. За образ цієї мудрості він взяв ВОДУ. І вивів три принципи:

Вода не бореться з перешкодами – вона продовжує текти у потрібному їй напрямку, не помічаючи перешкоди, оминаючи їх.

Вода завжди тече вниз, займає нижчі місця, проявляючи природну скромність, і не хизується своїми глибинами.

Вода демонструє перемогу м’якого над твердим. У подоланні всього твердого і міцного вона демонструє свою непереможність. Бо все, що тверде, є крихким – колись буде зруйноване, а все м’яке і неспинне колись досягає своєї мети.

Тож, чи потрібно демонструвати свою тверду принципову позицію в несуттєвих питаннях, коли на кону стоїть існування держави і виживання народу?

Додам, що філософія Лао Цзи та ще державотворчі принципи Конфуція лежать в основі політики сучасного Китаю. Того Китаю, який сьогодні демонструє цивілізаційне диво, просочуючись економічно у всі куточки земної кулі і впливаючи на всі світові процеси. Так, Китай комуністична держава, але вона довела на практиці життєстійкість цієї системи. Можливо тому, що в основі світогляду китайців лежить колективізм і мудра філософія.

Але, як кажуть, повернемось до наших баранів, чи то пак – «орлів». Ми вже з’ясували, що цей демарш не має нічого спільного з національною гордістю українців. Ну хіба що ми твердо налаштовані пересваритися у найближчий час із усіма нашими симпатиками і союзниками за схожим принципом.

А наші вороги неодмінно підкидатимуть такі ситуації.

Але знаєте, що є образливим і неприйнятним найбільше?

У попередньому моєму дописі, що складався лише з двох поетичних рядків, половина українців обзивала польського орла куркою, змагаючись у зневажливих епітетах щодо нього...

А тепер уявіть собі, що вся Польща дружно кепкує і знущається з нашого Тризуба, називаючи його кривою іржавою виделкою у незрозуміло чиїх руках... Я впевнений, що вам би не сподобалось. 

То якого, вибачте, рожна ви опускаєтесь до того, аби зневажати високий символ сусіднього народу, який прикрашає національні прапори сусідньої держави?

Хто ми після цього?! Жалюгідні варвари і вандали, яких у час біди сусідня країна пустила до себе в обійстя, а ми навіть не оцінили цього.

І не треба тут виправдань, що не ми перші почали, що вони нас постійно провокують... Якби ж нам дав Бог хоч краплю мудрості, стриманості чи хоча б елементарної культури, ми б так не сатаніли і не плювалися жовчю, коли хтось висловлює нам свою точку зору. Навіть у такий радикальний спосіб.

Гординя – це не гордість, хоча інколи вони дуже схожі.

Але вона – найтяжчий із гріхів.

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.