До перепоховання борця за українську незалежність полковника УНР та провідника ОУН Андрія Мельника

23 травня відзначають День Героїв. 

Свято виникло в середовищі українського націоналістичного руху у міжвоєнний період. Його започаткували 1941 року члени Організації українських націоналістів як день пам’яті борців за волю України та продовження традиції вшанування полеглих учасників визвольних змагань. Дату 23 травня обрали символічно, адже саме у травні загинули Микола Міхновський, Симон Петлюра та Євген Коновалець – постаті, які уособлювали різні етапи української боротьби за незалежність у ХХ столітті. У середовищі української еміграції День Героїв десятиліттями залишався важливою пам’ятною датою, а після відновлення незалежності України традиція поступово повернулася і в суспільний простір держави. Сьогодні це день пошани до всіх поколінь борців за Україну – від січових стрільців, воїнів УНР та ОУН і УПА до сучасних захисників України. Символічно, що саме в ці дні в Україні відбувається перепоховання Андрія Мельника – полковника Армії УНР та одного з провідників ОУН. Гарний привід згадати про постать видатного українця, що боровся за незалежність нашого народу.

Водночас українське суспільство дедалі виразніше говорить і про необхідність повернення на Батьківщину останків полковника Євгена Коновальця – засновника ОУН, убитого агентом НКВС у Роттердамі 23 травня 1938 року. Та й не тільки його. Для українців це не просто питання історичної пам’яті, а й історичної справедливості та завершення символічного повернення провідників визвольного руху додому. 

Андрій Мельник народився 12 грудня 1890 року в селі Воля Якубова на Львівщині. Навчався у Дрогобицькій гімназії, а згодом – у Вищій політехнічній школі у Львові. Ще в молоді роки долучився до українського національного руху. Із початком Першої світової війни став одним із організаторів легіону Українських січових стрільців, а пізніше служив у корпусі Січових стрільців Армії УНР під командуванням Євгена Коновальця. Під час Української революції 1917–1921 років Мельник належав до найближчих соратників Коновальця та дослужився до звання полковника Армії УНР. Після поразки визвольних змагань опинився в еміграції, однак не припинив політичної діяльності. У 1920-х роках був одним із провідних діячів Української військової організації (УВО), а після створення 1929 року Організації українських націоналістів увійшов до її керівного середовища. Після вбивства Євгена Коновальця агентом НКВС Павлом Судоплатовим Андрій Мельник очолив Провід українських націоналістів. ОУН втратила фігуру, яка утримувала баланс між різними середовищами організації. Адже Коновалець мав беззаперечний авторитет і серед старшин колишньої Армії УНР, і серед молодих українських радикалів. Після його смерті приховані суперечності швидко вийшли назовні. Мельниківське середовище складалося переважно зі старшого покоління: ветеранів визвольних змагань 1917–1921 років, еміграційних діячів, людей із досвідом військової та дипломатичної роботи. Для них ОУН була передусім дисциплінованою ієрархічною структурою, побудованою за принципом проводу й субординації. Вони орієнтувалися на поступове накопичення сил, міжнародні контакти та спробу використати геополітичний конфлікт великих держав для відновлення української державності. Натомість бандерівське крило формувалося переважно з молодших кадрів – покоління, яке виросло в умовах польських репресій, пацифікації, арештів і підпільної боротьби. Для них старша генерація часто виглядала надто обережною, повільною і відірваною від реалій революційного підпілля. Ідеологічно обидві фракції залишалися в межах інтегрального націоналізму, сформульованого Дмитро Донцов, але акценти були різними. Мельниківці робили ставку на легітимність проводу, організаційну дисципліну та дипломатичний ресурс. Їхня модель була ближчою до консервативного націоналізму міжвоєнної Європи: сильна централізована організація, авторитет старшин, орієнтація на державницьку традицію УНР. Бандерівці ж дедалі більше мислили категоріями революційного авангарду. Вони вважали, що майбутню державу створить не еміграційний провід і не міжнародна кон’юнктура, а масова національна революція. Звідси – культ дії, радикалізм, ставка на підпільну мобілізацію молоді та готовність до жорстких методів боротьби. Відмінності проявилися і в структурі організації. ОУН(м) залишалася більш вертикальною та «кадровою» структурою, орієнтованою на дисципліну зверху вниз. ОУН(б) швидше перетворювалася на динамічну мережу революційного підпілля з ширшим залученням молодих активістів і розбудовою нелегальних осередків на українських землях. Особливо важливим було питання ставлення до Німеччини. Обидва крила ОУН спершу бачили у Третьому Райху потенційного союзника проти СРСР і Польщі – це було типовою логікою бездержавних рухів у Європі кінця 1930-х років. Але ступінь залежності від німецького чинника вони оцінювали по-різному. Мельниківці більше схилялися до моделі співпраці через дипломатичні й військові контакти, розраховуючи на те, що український рух зможе здобути автономний простір дії в межах німецької антирадянської політики. Бандерівці ж, хоча також контактували з німцями, були більш готовими до односторонніх дій. Саме тому 30 червня 1941 року у Львові фракція Бандери проголосила Акт відновлення Української Держави без погодження з Берліном. Реакція нацистів виявилася швидкою: арешти провідників ОУН(б), включно з Бандерою. Парадоксально, але розкол послабив український націоналістичний рух саме в момент найбільшого історичного шансу й найбільшої катастрофи – Другої світової війни. Між двома фракціями точилася не лише політична полеміка, а й жорстке суперництво за кадри, вплив і право репрезентувати український визвольний рух. Подекуди конфлікт переходив у насильницьку фазу. Водночас спрощувати цей конфлікт до схеми «помірковані проти радикалів» було б хибно. І мельниківці, і бандерівці залишалися продуктом тієї самої історичної травми – поразки Української революції та бездержавності. Різниця полягала радше у відповіді на питання: хто саме і яким способом має здобути державу – дисциплінована еліта чи революційно мобілізована нація. Мельник 1944 року був заарештований гестапо і перебував у концтаборі Заксенгаузен. Повоєнна доля його – це історія політичної еміграції без держави. Він жив у Люксембурзі, залишаючись символічним головою ОУН до самої смерті 1964 року. В умовах холодної війни його ім’я існувало переважно в еміграційному середовищі та спецслужбових архівах, тоді як у радянській Україні сама згадка про ОУН була можлива лише в контексті пропагандистських штампів про «буржуазний націоналізм».

Фото: Іван Шете/УІНП

Сьогодні повернення Андрія Мельника до Києва має символічне значення. Йдеться про широкий процес переосмислення українського ХХ століття – без радянських кліше, але й без спокуси перетворювати складні історичні постаті на бездоганні символи. Мельник був людиною свого часу: офіцером бездержавної армії, учасником підпільного руху, політичним емігрантом і одним із тих, хто після поразки 1921 року не відмовився від ідеї української державності. Те, що його останки повертаються саме тепер – у час нової великої війни росії проти України, – надає цій події додаткового історичного виміру. Покоління Мельника програло свою війну за незалежність і було змушене жити в еміграції. Нинішня Україна, попри величезну ціну, має державу, армію і політичну суб’єктність, за які боролися діячі його доби. Саме тому перепоховання на Національному військовому меморіальному кладовищі є не лише жестом пам’яті, а й символічним поверненням одного з поколінь української боротьби додому. Боротьби, яка триває.