«Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Про автора цих слів і його актуальні й понині ідеї

Найшовсь-таки один козак

Із міліона свинопасів,

Що царство все оголосив —

Сатрапа в морду затопив.

А ви — юродиві — тим часом,

Поки нездужає капрал,

Ви огласили юродивим

Святого лицаря. 

Тарас Шевченко

«Це українська стихія, … лише опанована сильним та благородним інтелектом. Він був високоосвічений і досвідчений правник, тонкий психолог, щасливий ініціатор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керманич, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої минувшини, історичної та побутової, революціонер, як тип людини, здатної на рішучий чин. Вихований на добрій українській традиції, в українському селі, [...] був прекрасним взірцем української расової культури, був українським аристократом у властивому значенні цього поняття». Так сказав про першого українського націоналіста Миколу Міхновського його соратник підполковник Армії УНР Варфоломій Євтимович.

У 27 років Микола Міхновський написав трактат «Самостійна Україна», програмовий документ, де було закладено основи того, якою має бути Україна: незалежною і самостійною. Ба більше, це текст, в якому була обґрунтована необхідність створення самостійної держави українців. Видано брошурою у Львові 1900 року. Книжка доступна в інтернеті і є обов’язковим чтивом для українців. 

Міхновський як перший український націоналіст і самостійник став попередником в артикуляції державницької концепції історії, яку згодом запропонував його соратник В’ячеслав Липинський. Концепція ця є опозиційною до розпіареної версії історії Михайла Грушевського, до того ж Міхновський добряче шпетив українську інтелігенцію, вважаючи її винною у провалах української державницької справи.

Того ж 1900 року Міхновський взяв участь у створенні першої української політичної партії – Революційної української партії (РУП). Два роки по тому створює Українську народну партію (УНП), що проголошує своєю метою боротьбу за незалежність України. Це була перша націоналістична партія України. 1903 року на базі партії починає роботу бойова організація під назвою «Оборона України», що задумувалась як рушій українського національного всенародного повстання. Коротка історія УНП мала два періоди: від заснування до 1904-го очільники партії займалися теоретичними розробками ідеї українського самостійництва, другий період тривав до 1907 року й мав на меті достукатись до інтелігенції та збудити, як писав Шевченко, «хиренну волю» широких народних мас, щоб підняти всеукраїнське повстання проти гнобителів і визискувачів, себто проти російського сатрапа. 

Про те, що Микола Міхновський випередив свій час, писали ще його сучасники. Ба більше, навіть у Тараса нашого пророка неначе про Міхновського ції слова в епіграфі. Бо ж таки так: найшовся серед мільйонів свинопасів той, хто зумів ясно побачити шлях України як самостійної держави ще понад століття тому, першим концептуально обґрунтував таку ідею та робив послідовно все для реалізації свого державницького задуму. Міхновський є засновником першої української націоналістичної партії, фундатором українського парламентаризму, основоположником українського війська, що покликане було боронити українську державу й українців у ній. Але для цього йому довелося діяти не просто всупереч історичним та політичним обставинам, постійно та безрезультатно (на жаль) доводити свою правоту сучасникам, а й вдаватися до особливо радикальних дій. Так, Микола Міхновський підривав (буквально) пам’ятники Пушкіну й давав прочухана пушкіністам ще тоді, коли це не було трендом. Він відомий своїм непримиримим ставленням до російської культурної окупації та економічно-політичного закріпачення українців. Аж навпаки: і Грушевський, і Винниченко, і Петлюра, і Скоропадський ігнорували та прагнули позбутися Міхновського. Зрештою він став білою вороною. І це направду втрачений шанс для України. Черговий історичний поворот не туди: популярні на початку ХХ століття соціалістичні ідеї захопили широкі народні маси (на чому вдало зіграли більшовики, що, улесливо пообіцявши землю селянам, а фабрики робітникам, по-ленінськи підло натомість дулю з маком дали) та нещільні ряди української інтелігенції, тоді як Грушевський з Винниченком, що стали до стерна молодої держави на чолі Центральної Ради, гралися у федералізм. Проте коли Центральна Рада нарешті дійшла до необхідності декларації незалежності України (IV універсал), було вже запізно. Проголошення ж ІІ універсалу стало для Міхновського останньою краплею розчарування в політиці Центральної Ради, він розумів, що з того роя не буде конструктиву. І оскільки соціал-демократична Центральна Рада, вкотре показавши свою політичну імпотенцію (на думку радикала і націоналіста Міхновського), вважала, що Україні не потрібна власна армія та що досягти сякої-такої автономії можна й так, просто домовившись із росією, – Микола Міхновський остаточно зважився на воєнний заколот у надії зорганізувати національний рух у середовищі військовиків. Прикро, та спроби Міхновського та його соратників створити національну українську державу отримали рішучий спротив властьімущих Грушевського, Винниченка та Петлюри. Відтак останній вирішує позбутись політичного конкурента й відправляє Міхновського та його однодумців на румунський фронт. Типова схема, використовувана владними колами й подекуди нині.

Кілька років перед Першою світовою Міхновський займався пропагандою національної ідеї на Слобожанщині та Донбасі, тобто там, де цільова аудиторія була спокушена соціалістичним популізмом та не могла знайти, до якого берега пристати. Формування україноцентричної ідентичності серед далеких від українського руху промислових кіл разом Міхновський вважав пріоритетним завданням.

У березні 1917 року Міхновський створив Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, таким робом закладаючи основи українських військових формувань. Міхновський мислив стратегічно, адже розумів, що без сильної армії не може бути сильної держави. Міхновський є організатор війська українського. Організатор військових віче у 1917 році, відтак засновує 1-й охочекомонний полк імені Хмельницького. Йдеться про добровольчий полк, що заклав підвалини армії. 

Міхновський створив альтернативний Центральній Раді представницький орган, але зрештою пішов на компроміс у надії об’єднати українські сили в боротьбі за національну державу. Зрештою розчарувався і почав власну діяльність. Проте його загнобили і назвали надто радикальним. Та Міхновський був державником, маючи власну оригінальну натоді візію розвитку України.

Після Жовтневого перевороту Міхновський повертається з фронту й оселяється на Полтавщині, де долучається до ініціативи своїх давніх друзів братів Шеметів та В’ячеслава Липинського, ідеолога українського консерватизму, – підтримує ідеї нової політичної сили, що набувала популярності, Української демократично-хліборобської партії (УДХП). Це була єдина натоді несоціалістичного спрямування українська партія, що пропагувала самостійність України, ратувала за республіканський лад на чолі з президентом та демократично обраною владою. Члени УДХП виступали за ліквідацію латифундій (аналог нинішніх агрохолдингів), натомість пропонувала збереження приватної власності та орієнтацію на фермерське господарство як основу економічного добробуту селян. Після гетьманського перевороту Скоропадський, знаючи авторитет Міхновського та залайкавши його ставлення до приватної власности та антисоціалістичні погляди, мав намір запропонувати крісло прем’єр-міністра. Однак не так сталось, як гадалось: гетьмана відмовили, а від пропозиції стати радником Скоропадського Міхновський гордо відмовився. Коли почались антигетьманські повстання, він прагнув примирити петлюрівців з гетьманівцями, навіть мав задум використати вплив сил Антанти, але нічого не вдалося. Директорію Петлюри Міхновський також не підтримав, вважаючи, що її діяльність принесе лише хаос та анархію, тоді як на півночі не дрімає агресивний сусід із загостреними імперськими комплексами: «Необхідно щось робити! Інакше – кінець Україні! Держава наша загине», – казав кричав Міхновський і вкотре мав рацію. Останньою надією була можливість воєнного перевороту за допомогою Запорізького корпусу полковника Болбочана та січових стрільців полковника Коновальця, однак Петлюра зіграв на випередження й арештував Болбочана…

Далі був період спаду його політичної кар’єри, Міхновський захворів на тиф, опинився на Кубані. Після повернення до Києва у 1924 році, за нього одразу ж взялися енкаведисти, провели допити, але несподівано відпустили. Та через кілька день Миколу Міхновського знайшли повішеним. Навіть фейкову записку передсмертну засунули в кишеню: мовляв, не витримав лихої долі та вчинив самосуд 3 травня 1924 року.

На території Байкового цвинтаря на 145 річницю Міхновського на його віднайденій 2008 року могилі відкрили пам’ятник-погруддя.