Хто тримає тих, хто тримає фронт: інтерв’ю з військовим психологом

Їх і досі нерідко називають «замполітами» – за інерцією з радянського минулого. Але в сучасній українській армії військові психологи – це фахівці, від яких інколи залежить не менше, ніж від медика: чи витримає боєць, чи зможе повернутися в стрій, чи взагалі захоче жити далі. До Всеукраїнського дня психолога поговорили з начальником групи психологічного супроводу та відновлення персоналу 704 окремої бригади РХБ захисту Сил підтримки ЗСУ майором Тарасом Тимчаком про те, як працює система психологічної підтримки на війні, хто насправді звертається по допомогу і чому іноді достатньо просто вислухати, щоб врятувати людину.

– Хто такі військові психологи у ЗСУ?

– Структурний підрозділ, який працював з особовим складом, називався по-різному: і відділенням по роботі з особовим складом, і з гуманітарних питань, і морально-психологічного забезпечення, а останні два роки – психологічної підтримки персоналу. У нашій службі є дві окремі групи: психологічного супроводу та відновлення і контролю бойового стресу. Група контролю бойового стресу призначена для оперативного реагування та подолання негативних наслідків психологічних реакцій особового складу, викликаних екстремальними подіями під час бойової діяльності, а моя група –психологічного супроводу та відновлення – призначена для підтримки та відновлення оптимального стану військовослужбовців, яка дозволятиме їм виконувати свої функціональні обов’язки.

Насправді все дуже просто: ми – військові психологи – не гіпнотизери, психотерапевти, екстрасенси чи психіатри. Якщо сказати узагальнено, то військовий психолог це посадова особа, яка має відповідний рівень освіти та здійснює проведення заходів психологічної підтримки військовослужбовців. Освіту ми здобували у вищих військових навчальних закладах.

– Як виглядає день військового психолога під час виконання завдань, тобто чим ви займаєтесь?

– Я розкажу про групу психологічного супроводу та відновлення. Насамперед ми займаємось психологічним супроводом. Включає в себе роботу з особами, яких командири підрозділів та їхні заступники з психологічної підтримки персоналу зарахували до груп посиленої психологічної уваги. Це можуть бути люди з девіантною поведінкою (поведінка, яка вибивається з норм). Можуть бути різні порушення: порушення дисципліни, алко- та наркозалежність, ігроманія та інші види залежностей. Також з тими, хто має неврівноважений психічний стан, кому не можна довіряти зброю і боєприпаси, які небезпечні для себе і для підрозділу. Потім в ту ж групу включають тих, хто має ознаки схильності до суїциду. Також тих, хто має низький рівень військово-професійної спрямованості, тобто високий ризик СЗЧ. Також в цю групу включають людей з низьким комунікативним потенціалом, які замкнені в собі і не контактують з колективом.

Армія це колективне виконання завдань. Не може бути такого, що одна людина відмовляється: то я хочу, то вже не хочу, я піду / не піду тощо. Якщо людина має проблеми з адаптацією в колективі, це теж наш клієнт.

– Чи застосовуєте іноземний досвід, зокрема країн НАТО? 

– Усі наші фахівці пройшли численні курси з військової психології, психологічної підтримки особового складу, зокрема, й за кордоном, наприклад у Великій Британії. Тобто активно використовуємо напрацювання армій країн НАТО, які десятиліттями брали участь у різних бойових діях та які мали проблеми з особовим складом після і під час бойових дій. Так зване питання ПТСР, суїцидів тощо. Британська армія після війни в Іраку половину втрат зазнала після війни через суїциди і ПТСР. Відповідно вони зробили протоколи, якими поділилися з нами і на основі яких ми і працюємо. 

Ми визначаємо згідно з методиками НАТО рівень проблемності, порушення в поведінці, психіці військовослужбовців. Проводимо психоедукацію – пояснюємо, що то за процеси в людині, проводимо психокорекційну бесіду, вислуховуємо, що заважає людині. Як вона бачить, щоб та ситуація покращилася. Пояснюємо, що попри все доведеться адаптуватися до тих чи інших умов, якщо він чи вона хоче вижити.

– Які якості повинен мати фахівець психологічного супроводу персоналу?

– Вони записані у вимогах наказу Головнокомандувача. Є спеціально розроблений Етичний кодекс військового психолога ЗСУ. Перший принцип – не зашкодь: щоб твої слова і поради не нашкодили. Можна згадати і принцип конфіденційності: ті його проблеми, страхи і тривоги лишаються між нами в межах нашої розмови. Якщо є загроза життю військовослужбовця або інших військовослужбовців, тоді командир підрозділу мусить знати, які проблеми і ризики можуть бути. Саме тому військовим психологам заборонено проводити службові розслідування. Бо порушується принцип довіри і конфіденційності. В протилежному випадку вся робота військового психолога зводиться нанівець. Військовий психолог може брати участь у розслідуваннях тільки як експерт, коли треба дати характеристику чи психологічний портрет.

– Чи працюєте ви з сім’ями військовослужбовців?

– Це не наш функціонал. Наші завдання – працювати з військовослужбовцями. Ми можемо надати рекомендації звернутись до сімейного психолога чи психіатра. Співпрацюємо з Мальтійською службою психологічної допомоги, з Червоним Хрестом, з Центром ветеранського розвитку та іншими громадськими організаціями, які надають допомогу сім’ям військовослужбовців. Ми постійно їздимо до наших підрозділів і працюємо з військовослужбовцями. Коли є екстрені випадки, нам привозять людей. Я завжди кажу: це можна порівняти з фізичними навантаженнями. Один звик нести по два відра води, другий – одне відро. А третій скаже: за мене мама носила. Так само і з психологічною підтримкою. Більшість справляються самі, але є і ті, хто потребує психологічної допомоги. Якщо хоча б трохи полегшити те навантаження, людині вже буде легше. Ми розділяємо ношу, ми допомагаємо. Але ми допомогти можемо тільки тим, хто хоче. 

Ну ти спробуй чи примусь його змінитись, якщо він не хоче. Ось людина бере одну таблетку, випиває і каже: ех, погана таблетка, не допомогла – більше не хочу. І лікар поганий. Так само і з психологічною допомогою: мусить бути цілий курс. Якщо людина має бажання і хоче щось змінити.

– Чи працюєте ви з організаціями, які надають психологічну допомогу?

– Можу навести приклад. Тут в регіоні ми співпрацюємо з громадською організацією «Ретрит життя», де на базі приватного відпочинкового комплексу проводяться заходи відпочинку та відновлення на короткий термін. Там залучаються цивільні психологи та ми як військові психологи. Проводиться обговорення, знайомство, релаксація, зливання з природою, вправи для згуртування. Відбувається злагодження в гарний колектив, соціалізація і взаємодопомога протягом вправ: поводир, вузол чи інші вправи, які вимагають комунікації і співпраці людей. Тімбілдинг. І звісна річ, в горах красива природа і чисте повітря, це теж сприяє відновленню.

– Як щодо санаторіїв?

– Більш тривале відновлення здійснюється в санаторіях після бойових травм: психічних і фізичних. Наприклад, поїздка на 14 днів у санаторії Закарпаття та Прикарпаття. Гарні приватні комплекси, хороша інфраструктура. Увесь день заняття з фізіотерапевтами, а ввечері військові психологи проводять заходи психічного відновлення. І офіційно це відрядження, а не відпустка. Відгуки про такі програми відновлення дуже гарні. Всі, хто був, задоволені.

– З якими труднощами ви стикаєтесь?

– Чесно скажу, що особливих труднощів в роботі з військовослужбовцями не мав. Навпаки нас зустрічають привітно, з усмішкою, гарним настроєм. Зустрічають як хороших друзів. Основна робота в нас відбувається в підрозділах. Ми приїжджаємо на запит командира. Щодня ми теж не можемо бути. Після тестування ми ще мусимо опрацювати роботу. Тест може мати від 200 до 600 запитань тільки на одну особу.

– Як ви бачите майбутнє служби психологічної підтримки?

– Вона особливо потрібна в умовах сучасної війни. Бо більшість військовослужбовців це призвані на службу з цивільного життя. Фізично людина може бути повністю здорова, а психічно не зовсім. І ця служба дуже потрібна, особливо в умовах сучасної війни для тих, хто не був раніше у війську. Їм потрібна та допомога, ми надаємо підтримку, допомагаємо повернути віру в те, що варто жити, що варто вчити військову спеціальність, щоб вижити. А вижити треба, щоб повернутися до сім’ї і відновити ті свої життєві плани, які були до війни.

До речі, багато нам в нашій роботі допомагає і капеланська служба, зокрема у психологічному розвантаженні людей. Вони гарно проводять сповіді, бесіди. Але є і різниця. Священник каже проповідь, зачитує повчальну історію. А психолог навпаки: він слухає людину, щоб людина сама виговорилась. Ми маємо прийняти його вантаж на себе.

– Що б ви побажали колегам до Дня психолога?

– Не лише своїм колегам, а й усім, хто займається психологічною підтримкою, побажав би мирного неба, гарного настрою, сімейного благополуччя. Всім нам треба великого терпіння і віри в краще. Тому що все в цім житті минуще: не завжди зле, не завжди добре. І треба вміти тримати удар, коли тобі важко. І вселяти віру в людей, щоб вони теж могли витримати. Ми, як військові психологи, допомагаємо усвідомити, що цей важкий час, який зараз переживає Україна, не триватиме вічно. Я завжди даю приклад наших бабусь і дідусів, які пройшли жахіття ХХ століття, зокрема Другу світову війну, заслання в Сибір. І вони в тих умовах вижили. І ми мусимо вижити. 

Я часто в роботі наводжу ту притчу про двох жаб, що потрапили в глечики з молоком. Одна втонула, бо перестала боротись за життя. А інша борсалась доти, доки не збила сметану-масло і так вибралась. Тож мораль така – і вона універсальна: хто опускає руки, загине найшвидше. А той, хто має волю до життя і бажання вижити, той вискочить. 

Отже, найголовніше і найперше, що нам треба, і з чим працюють військові психологи – це треба мати віру в життя.