ЦарьОК

Думаю ви не забули, як тижні три тому Олександр Усик заявив, що має намір поборотися за пояс президента України. На цю тему було багато жартів, але мене ця заява зовсім не розвеселила. Тому що я впевнений, що як і у випадку Зеленського, це не є спонтанна заява особи з вавкою в голові і відбитим в боях почуттям реальності. Я думаю, що рясоносці московського приходу вже давно натирають єлеєм месіанську залозу внутрішньої секреції цього денаціоналізованого спортивного організму. Навряд чи у нього з війною вивітрилася попередньо інстальована москвопопом програма, що ми – адін народ. Тому що є така фундаментальна плита, яку не так-то просто змінити чи посунути – ідентичність. І я вкотре буду повторювати, що саме це є базовим налаштуванням, яке відповідає за подальші мотивації людини у виборі свій-чужий. Такі фрукти з гнилуватим промосковським нутром, як Усик чи його мутований колега Ломаченко, сприймають війну не як екзистенційну загрозу для української нації (з якою вони себе не асоціюють), а як вєлікую трагєдію братскіх народов, інспіровану ворожими силами. Царь, царь віноватий! Боярє – також ті ще тіпочки. Але ж народ – той богоносєц в потьомках і його треба «понять і простіть». Це я описую світоглядний варіант денаціоналізованої ідіотії, коли в пусту голову заливали цементний розчин московських ідеологем. Такий лікується тяжко, тому що виколупувати той бетон відбійним молотком через вуха – складна робота… 

Але я би не відкидав і абсолютно свідому співпрацю Усика з московським патріархатом як структурою, підпорядкованою зовнішній розвідці рф. І тоді заявка про президенство починає вигравати не тільки хворобливими месіанськими відтінками. 

Щодо візиту Джошуа і Усика в московську церкву. 

Озвучений мотив – Джошуа вирішив помолитися за загиблих в автокатастрофі тренерів. Ну, тут цікавий розклад: в Нігерії, звідки Джошуа родом, русскім церковним духом слабо тхне, там переважно протестанти і католики. Щодо аварії, то вона відбулася ще 29 грудня 2025 року. А зустрічав дорогого гостя особисто архієпископ Спиридон, в московському дєвічєствє Романов. 

Біографія у нього благостно-єлейна, хоч лампадку заправляй. Але деякі моменти я хочу виділити.

Народився Андрій Романов у 1980 році в Загорську (Сергієв Посад) Московської області в родині священника; та не простого, а з тих, у кого служба божа і опасна, і трудна, і лампасамі з-під ряси нє відна.

У 1992 році батька Андрія, протоієрея Володимира Романова, призначають настоятелем Свято-Миколаївського патріаршого собору в Нью-Йорку. В цьому ж соборі розміщувалося Представництво московського патріархату в США. Якщо хтось буде мене переконувати, що таке призначення може відбутися без отчего благословення спецслужб рф, то я йому повірю свято і миттєво. 

Отже, протоієрей Владімір камлав собі потихеньку молитви у церкві сергіанського патріархату, нібито відлученій від держави, а юний Андрюша з божою поміччю продовжив навчання у школі при постійному представництві росії при ООН у Нью-Йорку. 

Ну, і з таким папою куди міг податися Андрійко? Звісно, так само на «службу божу» – там же пайка державна, ряса казенна, портупея, червона ксива з золотим орлом… А куди після Загорська і Нью-Йорка могло занести набожного Андрія? В Київ, звісно. Після київської духовної семінарії і академії сповідимі путі носять його по церковній ієрархії і врешті заносять у Відділ зовнішніх церковних зв'язків УПЦ (МП). Яка несподіванка при такому папі, правда?.. 

Щодо РПЦ за кордоном (в Україні також).

Є такий автор, Александр Лбов, неосталініст до останньої звивини під фуражкою. У нього є книга: 

«Советская власть и РПЦ в годы Великой Отечественной войны – было ли коренное изменение политики?»

Чим ця книга цікава – відвертим описом РПЦ за кордоном як підрозділу служби зовнішньої розвідки. Процитую декілька цікавих фрагментів:

«Внешнеполитическая деятельность церкви как фактор воздействия, например, нашла отражение и в постановлении ГКО 1943 г. “Об утверждении мероприятий по улучшению зарубежной работы разведывательных органов СССР” – религиозные организации за рубежом впервые были отнесены к категории интересов советской внешней разведки, иными словами, служба внешней разведки стала использовать религиозные организации в своих целях, чего до войны не наблюдалось ввиду недостаточного обоюдного доверия.

<…>

Политика подчинения автокефальных церквей влиянию РПЦ отвечала как интересам РПЦ, так и партии, которая получала мощные рычаги влияния на одну из самых консервативных и реакционных организаций мира.

<…>

В ходе гражданской войны Сербская православная церковь заняла откровенно антикоммунистическую промонархическую позицию, и дипломатические усилия Сталина в церковном вопросе были направлены на то, чтобы через подконтрольную РПЦ сделать Сербскую церковь лояльной к партизанскому правительству.

<…>

...через РПЦ советское правительство неоднократно пыталось воздействовать на греческую церковь с целью подчинить ее влиянию вполне лояльной СССР политике РПЦ. В 1946 году, когда стало очевидно, что компромисса достичь в этих вопросах не удастся, были предприняты шаги с целью внешнеполитической изоляции греческого клира в православной среде. 

<…>

Использование церкви во внешней политике во время войны имело целью и нейтрализацию белой эмиграции». 

Я думаю, якщо у когось ще є ілюзії щодо методів і цілей пастирської діяльності РПЦ в Україні, то тільки через те, що ці ілюзії є органічною складовою його власної ментальності – радянсько-російської. А, може, й більше – складовою його служби на «старшого брата». А тому в українців не мусить бути ілюзій ані щодо московської церкви, ані до її адептів. Просто пам’ятаймо, що російські релігійні організації за кордоном зараховані до категорії інтересів радянської зовнішньої розвідки.

Ось на усвідомленні цієї основної функції РПЦ ми і поставимо крапку.