«Громовиця». Засіваємо силу роду. І красу України. Й любов…

Є у нашого народу мудре, роками перевірене прислів’я: «Що посієш, те й пожнеш». А тому добрий господар завжди старався кидати в землю добірне зерно, сподіваючись щедрого врожаю. Та якщо задуматись дещо глибше над змістом цієї народної мудрості, то не буде перебільшенням сказати, що вона стосується не лишень тих, хто працює біля землі. Кожен із нас є у житті сіячем. Тому що сіяти можна не тільки зерно. Можна сіяти думку, яка має властивість матеріалізуватися. Можна сіяти погляд. Можна слово. Можна справи. Можна таланти, якими обдарував Господь. Як це робить, наприклад, ансамбль українського танцю «Громовиця» – добре знаний і улюблений у Чикаго мистецький колектив. 

Навіть не так. Не колектив, а сім’я, яка приймає у свої обійми тих, хто мовою танцю хоче сіяти красу, любов, духовну висоту, силу роду, історичну пам’ять, єдність поколінь. Тобто усе те, що завжди було і залишається важливим передусім для керівника колективу – невтомної Роксани Дикої-Пилипчак, місцем народження якої є Америка, але група крові у неї – українська, отримана у спадок від батьків-українців. І в її випадку це стало визначальним при виборі життєвого захоплення – хореографії. Танцювала змалку сама, не пропускаючи жодної нагоди вдосконалюватись у цьому виді мистецтва. Тепер передає свої знання та вміння іншим. 

Правда, оте слово «тепер» означає насправді майже пів століття, адже роком народження «Громовиці» є 1980-й. А «народили» її Роксана Дика, Юрій Цепинський, Іван Пилипчак та Марта Городиловська-Козицька. Їхня мрія стала реальністю. «А танець став на сторожі нашої родовідної пам’яті, нашої української ідентичності», – каже пані Роксана. І під кожним із цих слів можуть підписатися кілька сотень танцюристів, які за час існування колективу пройшли через цю майстерну школу хореографії. І які сьогодні займаються у колективі. Точніше, у двох колективах, адже, крім власне «Громовиці», є ще й «Громовиця-2» – молодіжний склад ансамблю.

Їхня назва сповна відповідає тому, яке враження справляє діяльність колективу. Адже засновники «Громовиці» завжди хотіли, щоб слава про українське мистецтво направду гриміла і в діаспорі, і за її межами. Різні штати Америки, Канада, Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Україна – такою є географія їхніх виступів. І, звісно ж, найчастіше радувала «Громовиця» глядача у своєму, так би мовити, материнському лоні, у Чикаго. Як і минулої суботи: у North Shore Center for the Performing Arts (Skokie) відбулася велика концертна програма колективу під промовистою назвою «НАСІННЯ». 

Це було неймовірно. Видовищно. Емоційно. Високо і глибоко – без слів. Щиро – поглядами і мімікою. Щемливо – вдало дібраною музикою. Вражаюче – змістом, що вгадувався за кожним танцем. Красиво – костюмами. Професійно – рухами і часом такими складними танцювальними па, що аж дух захоплювало. Адже тут були і народні мотиви, і балет, і модерний танець. Але всі вони мали за мету головне – сіяти. Сіяти вічне. Те, що не меркне з роками. Чого не вбити і не відібрати найлютішому нашому ворогу. Силу землі української, яка передається вірним її синам і донькам. Передається віками. З далекої минувшини й аж до нинішнього тривожного часу. Тому й не впали ми (читай – Україна) за три дні, як того хотіла клята русня. Ота недонація, яка забула (або й ніколи не думала про це): сієш вітер – пожнеш бурю; сієш зло – зло до тебе й повернеться; сієш смерть – чекай розплати…

Наше ж насіння – з іншого міха життя. Саме життя. І це засвідчувала своїми виступами «Громовиця». Кожний її вихід на сцену – то був не просто танець. То була маленька вистава з насправді глибокою філософією, у вир якої мимоволі потрапляли і глядачі. У цей момент їхні душі перетворювались на благодатний ґрунт. А ти, «Громовице», була сіячем. І засівала. Я намагалася розгледіти оте «зерно». І побачила, відчула його так.

Своїм танцем «Привіт» ти сіяла гордість за українську культуру, ти сіяла вдячність землі українській за незнищенну та глибоко вкорінену спадщину нашого народу. 

Танець «Мотанки» пробуджував у душі кожного приємне відчуття любові до народної ляльки, яка століттями створювалася в Україні і як дитяча забавка, і як талісман для захисту від злих сил.

Композиція «Ніч на Івана Купала» – то були зерна народних купальських традицій з передчуттям кохання, яке вплітала кожна дівчина у віночок перед тим, як пустити його на воду: нехай же до судженого допливе… Не менше романтики, молодечих мрій, жартів, ворожінь, несподіванок (і не тільки через участь гурту циган) – усе це переплелося у композиції «Андріївський вечір», яка заполонила сцену красою, майстерністю танцівників, поворотами сюжету та розмаїттям емоцій. 

А далі – «Довбуш». Зерна пошани до народного героя. Гомін Карпат, дух опришків, бунтарство, справедливість, нескореність, страждання, любов до свого народу, його краса і велич… Все це було у чотирьох танцях, які входили до композиції, торкаючись найтонших і найміцніших струн душі людської.

Серцем програми став потужний сучасний танець «Насіння» і його неординарна подача. Здавалося, сцена і справді вкрита стеблами золотого колосся, яке танцюристи своїми швидкими рухами підбирають із землі, збирають зерно, що асоціюється із символом стійкості, достатку і пошанівку до незламного духу України, а потім засівають ним долю кожного на мирне і щасливе життя. 

Зерна казок, легенд, переказів, які часто межують з містикою, засівала «Громовиця» через композицію «Відьми і Вовкулаки», демонструючи багатство українського фольклору. 

Переливами дзвінких гірських потоків та запальною вдачею гуцулів був наповнений яскравий танець «Раківчанка», характерний для Закарпатського регіону України. А своєю емоційністю та життєрадісністю приємно потішив «Козачок» із Полтавщини.

Ну і, нарешті, всіма улюблений «Гопак»... Така енергетика! Такий драйв! Таке розмаїття костюмів, символіки фольклору, елементів української культури, акробатики і лірики, козацького бойового духу! Це той танець, який не має виміру часу, зате має велику силу дивувати, пробуджувати до дії, засівати душі глядача зернами гордості за Україну, зернами незнищенності і нескореності.

… Ось такою була концертна програма із промовистою назвою «Насіння», яку подарувала шанувальникам неперевершена «Громовиця». Її органічно доповнили своїми виступами талановиті гості цієї творчої зустрічі – скрипаль-віртуоз Василь Попадюк, із вправністю рук якого намагалися позмагатися глядачі своїми руками, обдаровуючи маестро палкими оплесками, та солістка Мар’яна Балаш, яка під супровід легкої фонограми і «живої» гітари в руках Елвіса (Володимир Оленський) дарувала присутнім авторські й українські народні пісні – з особливим шармом, з особливою манерою виконання, з особливою сценічною елегантністю. 

А потім були подяки. Від “Громовиці” – усім глядачам, батькам і родинам учасників колективу, своїм натхненникам і спонсорам, серед яких у першу чергу колектив називає парафію церкви святих Володимира та Ольги, Ukrainian Cultural Center and Geri Abramiuk, кредитівку “Самопоміч”, фундацію “Спадщина” та Illinois Arts Council. Для “Громовиці” – від численних гостей, й особливі – від благодійного фонду “Revived Soldiers Ukraine” та поранених українських воїнів, від благодійної організації UWAA (Ukrainian Women's Association of America), яка допомагає дітям із найбільшого притулку в Україні – унікального “Міста Добра”. Саме їм передано на благодійні цілі частину коштів від проданих квитків та кошти, зібрані у залі красунями-танцюристками.

І звісно ж, особливі слова намагався кожен сказати їй – тендітній, але неймовірно сильній своїм талантом, своєю активністю, своєю життєвою позицією, своєю невгамовною енергетикою, їй – художньому керівнику колективу Роксані Дикій-Пилипчак. І її надзвичайно хорошій творчій родині, через руки і серця яких проходить кожний номер, кожний виступ “Громовиці”. А в першу чергу – донечці Данусі Василишин. Вона – не просто незамінна талановита помічниця талановитої матері, вона – мамина гордість, вона – учениця, яка пішла далі за свою вчительку, вона – чудовий балетмейстер, вона – та людина, в руки якої мама спокійно і впевнено передає справу свого життя.

Цьогоріч “Громовиця” прогриміла у Чикаго при календарній середині першого весняного місяця. Й мені одразу захотілося придумати нову прикмету нашого часу, яка може звучати так: «“Громовиця” у березні – на мирну весну!» Бо за кожною миттєвістю концертної програми відчувалася гордість за Україну, біль за її нинішній кривавий день і віра у завтрашній – мирний. Бо кожною миттєвістю свого виступу вони засівали зі сцени силу роду, красу рідної землі і любов – те насіння, яким завжди була багата і залишається такою наша неймовірна «Громовиця».

Фото Максима Прокопіва.