102 роки життя… 102 кроки…

Інколи доля дарує нам такі неймовірні зустрічі, таке неймовірне спілкування, які вражають, які зворушують, після яких завжди хочеться переглянути власні погляди і на життя, і на своє місце у ньому, і на цінності, які мають бути для кожного найголовнішими. Саме такою була недавня зустріч, про яку хочу вам розказати.

Отож 31 січня – це був надто емоційний день для парафіянина церкви Непорочного Зачаття, що в місті Палатайн, пана Василя Наняка. День народження! Свято життя! 102 роки! А разом із ним цей день став надзвичайно емоційним для усіх, хто прийшов привітати ювіляра. Так-так, ювіляра. Адже після цифри 100, погодьтеся, кожен наступний прожитий рік стає ювілейним. І вже за доброю багаторічною традицією у цей день невтомна бджілка, активна волонтерка, ревна парафіянка Мар’яна Бабій збирає близьких людей, щоб навідатися з привітаннями до поважного іменинника. А разом із нами – отець Ярослав Мендюк. І всі наші голоси так мелодійно зливалися у традиційному пісенному побажанні «Многая літа!», що, здавалося, його було чутно на кілька найближчих вулиць, а всім перехожим хотілося нам підспівувати!

Йому – сто два! Коли він вимовляє цю цифру, то робить це без пафосу, майже пошепки, ніби боїться її налякати. Його руки тремтять. Не від слабкості. Від пам’яті. У цих руках було життя і є життя, була важка праця, війна, інколи голод, інколи холод, примусові роботи в Німеччині, щастя і нещастя, хліб, який і донині є святом.

Пан Василь народився у далекому 1924-му. І в далекій від Америки, де нині проживає, Гаврилівці, що біля Надвірної на Прикарпатті. Його життя – це не лінія, це – вузол. Вузол із воєн, з боротьби за життя, з голоду, зі зруйнованих домівок, з відбудови та нового початку. Пан Василь не любить говорити про біль. Каже, що біль не піддається описуванню словами. Та коли мовчить, то у цьому мовчанні чути більше, ніж у гучних промовах.

Він пережив важке дитинство. Залишився напівсиротою. Мати померла у молодому віці, їй було всього 36. Батько згодом зійшовся із вдовицею. Мачуха була добра жінка, чиста, порядок любила. Згадуючи, пан Василь не нарікає. Каже: серце моє тоді не зламалось. Молоді роки навіть за складних житейських обставин залишаються гарним спомином. Тому й пам'ятає і нині, як сходилася молодь на вулиці чи за селом, співали українські пісні, коломийки. Пам’ятає, як дівчата, жартуючи, виводили: «Ой, піду я в полонину, а там вітер віє. Калина сі розцвітає, листя зеленіє. А я піду в полонину, в полонині гарно. При долині під горою Петро і Михайло…»  Співали і жартували з парубками, долю свою виглядаючи.

Доля ж послала їм війну. Хтось пішов на фронт. А багатьох підлітків, багатьох молодих людей німці, коли наступали, забирали на примусову роботу до Німеччини. І хоч дехто потрапляв до дуже добрих господарів, однак кожен мріяв повернутися додому, до родини. Але там, на Заході, після війни лютували совіти. І якщо ти працював на німців, дарма що примусово вивезений, далі міг опинитися на сибірських широтах. Тому багато хто з Німеччини обирав шлях за океан. Як це і сталося в долі Василя Наняка.

Опинився спочатку в Канаді, потім переїхав до  Америки. Працював у Чикаго в Loyola University як janitor, пізніше – в компанії «Victor Contometry» на porch press, згодом працював maintenance на «Kemper Insurance». Тут, за океаном, знайшов своє кохання. І хоч давно вже залишився сам, однак про дружину Софію згадує з ніжністю, якось аж посміхається кутиками очей. Тому що кохав тихо, вірно, одну на усе життя. Каже, що справжня любов любить тишу. Вона не кричить і нічого не вимагає. Вона просто є. І залишається навіть тоді, коли рідна тобі людина відходить у засвіти. Так, його очі світилися особливими світлом, коли він згадував ім’я дружини – Софія… Вона подарувала йому сина. Було у них щастя, але й  нещастя не обминуло: доля у сина виявилась дуже важкою… Є онуки, правнуки. Але у кожного в житті – свій шлях, своя стезя, свої набутки, цінності і втрати. А він, батько, мусив усе пережити, усе через серце перепустити. Тепер живе спогадами… 

Згадує особисті сторінки життя. Згадує теплі і гарні парафіяльні зустрічі. З трепетом і щирістю згадує свого друга Миколу Гнатиська, який також пережив депортацію до Німеччини, втечу із полону (потім якийсь період часу був водієм у самого Степана Бандери), переїзд до Америки. І Миколі відміряв Всевишній вік довгожителя – той прожив 100 років і торік відійшов у вічність. Тепер виходить, що пан Василь пережив свого друга.

У сто два роки він прокидається повільно, але із вдячністю. Дякує ранку за те, що той прийшов, і вечору, що дозволив дожити до нього. Він ні на що не скаржиться і хоч каже, що в житті «вже на все надивився», але при цьому уважно слухає світ – новини, голоси дітей, кроки за вікном. Поки міг, сумлінно ходив до церкви. Тепер уже сили трішки не ті. Вдячний жінкам-парафіянкам із храму Непорочного Зачаття, які допомагають йому по дому. А в день народження одягнувся у найкращу одежу: гості ж бо прийдуть! 

Йому важливо знати, що життя триває. У його зморшках – карта століття. Кожна лінія – це слід часу, який чоловіка не шкодував, але й не знищив. Пан Василь не вважає себе героєм, хоча історія, з огляду на прожите і пережите, могла би його саме так і  назвати. Для нього геройство – не озлобитися, зазнавши чимало болю і втрат. Залишитись людиною навіть тоді, коли найважче. Він не дає порад, коли його про це не просять. Але якщо запитати, то відповість: «Любіть життя і людей в житті!» 

Ось такий він, пан Василь Наняк – жива історія, яка поряд і яка має продовження. Ми сиділи і слухали, як заворожені. Підраховували, на скільки ж то він старший від кожного з нас. А потім невимовно зраділи: пан Василь запросив нас на своє 103-річчя. Прийдемо! Обов’язково!

Світлини автора та Мар’яни Бабій.