«Пам’ять Серця» Володимира Балибердіна

Ювелір і скульптор Володимир Балибердін у подружньому крилі з відомою майстринею декоративно-ужиткового мистецтва Галиною Дюговською – батьки двох українських воїнів. Митці, з якими доля мене звела кілька десятиліть тому на кону столичного творчого об’єднання «Світлина». На спільній пам’яті – дві революції (Помаранчева і Гідності) та нинішнє воєнне лихоліття.

Багато років, ніби талісман, супроводжує мене колись подарований Володимиром перстень. І не мене одну: чимало жінок носять виготовлені ним прикраси все життя. Річ у тім, що голова секції декоративно-прикладного мистецтва Національної спілки художників України Балибердін створює оригінальні прикраси з металу, а також дизайнерські речі. До всього знається ще й на лозоплетінні. 

А з перших місяців повномасштабної війни Володимир Балибердін почав творити нову колекцію із залишків зброї агресора під загальною назвою «Пам'ять Серця». То є серія ювелірних прикрас із гільз та інтер’єрні арт-об'єкти з уламків зброї, що є символами нашої майбутньої Перемоги. Завдяки таланту Володимира залізо, що несло смерть, трансформується в красу. Йому є що сказати світові.

ДОЛЯ ПОСИЛАЄ ТУДИ, ДЕ ТИ ПОВИНЕН БУТИ У ПЕВНИЙ МОМЕНТ

– Володимире, ви з Галиною залишалися у Києві навіть 2022 року під час московитського наступу на столицю, а нині працюєте в холоді, без світла і води. Де черпаєте сили? 

– Не знаю. Вважав себе впертим. 2022 року вирішив: куди я поїду? І чому якісь нечестивці мають мені вказувати, де жити і що робити? Дуже багато мав розпочатих робіт. І – розуміння: творча майстерня, якщо її облишити, може загинути, адже міститься в житловому будинку. 

– Пам’ятаєш ті страшні дні 2022 року в Києві?

– Раджу всім записати свої тодішні враження. Тому що все забувається катастрофічно. Хоча я і сам не записав, здається, пам’ятаю кожен момент. Як син прибіг пішки через міст з Дарниці нас рятувати: «Тату, швиденько, тут ракета впала поряд». Я кажу: «Не на мене ж». Рушили з мамою в бомбосховище, а я залишився у майстерні і спокійно працював. Ну як спокійно? Коли я щось роблю – це мене заспокоює. Також доглядати треба було за нашим будинком, якщо щось раптом... Доля посилає туди, де ти повинен бути у певний момент. Особливо творчих людей. 

Бойові дії велися кілометрів за десять. Ми все чули. Під нашим будинком розстріляли кілька груп ДРГ, про що дізналися аж через рік з розповіді лікарки, яка працює навпроти. 

Ми за три квартали ходили до магазину чи на ринок. Бачили поодиноких людей, які йшли-бігли з речами. Блокпости. 

Вражало і вражає, коли споглядаю на вулицях людей з дітьми. Якщо діти народжуються під час війни – це найбільше диво. Тоді, у 2022 році, коли ворог стояв біля Києва, та й зараз, коли люди без тепла і світла. Життя продовжується! Це подвиг кожної жінки, яка наважилася народити. 

Моя дружина Галина виношувала думку, щоб усі Герої, які пішли захищати Україну, давали свій генетичний матеріал на зберігання державі задля продовження роду. Адже першими стали на захист кращі з кращих. Чимало з них віддали життя, не залишивши нащадків. Їхні діти були б серед нас, і держава могла б надавати їм освіту безкоштовну. Та стається, як стається. Найкращі гинуть, а найгірші десь у Монако вважають, що будуть нам пояснювати, як жити. Трутні є в кожному народі. Хочеться, щоб всі були добрими й порядними, але ж такого не буває…

Я ЗАСТАВ ЕПОХУ ВЕЛЕТНІВ

– Варто згадати проекти, які вдалося втілити упродовж чотирьох років повномасштабної війни московії проти України.

– Дві всеукраїнські виставки «Сучасне мистецтво вогню», де я є автором ідеї, організатором і учасником. Доки російські фашисти стояли під Києвом – будівля Національної спілки художників була зачинена. Щойно відкрилася – першою була виставка, присвячена війні, а другою – наша спільна з графічною секцією «Сучасне мистецтво вогню». Ще тривала гаряча фаза війни поблизу столиці, а люди вже приносили і надсилали свої роботи звідусіль – від Полтави до Львова. Було фантастично. І був ентузіазм. Активно працювала секція декоративно-прикладного мистецтва. Нам казали: ви як мурахи – прибігли, щось вішаєте, розпаковуєте…

А нещодавно відбулася друга експозиція, терміни якої тричі продовжувалися. Найперш – виставляємо роботи наших видатних попередників. Наприклад, під час першої виставки експонували твори Оксани Аркадіївни Грудзинської – художниці, яка створювала антураж станції метро Хрещатик у Києві. Ця видатна людина дожила до 100 років: святкували її сторіччя в Музеї декоративно-ужиткового мистецтва. 

І взагалі я застав епоху велетнів. Коли прийшов до секції декоративно-ужиткового мистецтва ледве не хлопчиком, там діяли два великі творчі угруповання, кожне з яких відстоювало свої погляди, але загалом ці люди присвятили життя мистецтву. Велетенські велетні насправді. Лідія Мефодіївна Мітяєва. Людмила Євгенівна Жоголь. Нині суща Людмила Іванівна Мєшкова. Нещодавно пішов у вічність Олексій Мороз – інтелектуал, який все життя працював у царині текстилю. 

Усіх художників я називаю носіями культури нашої держави. А коли носій культури ще й викладає, то водночас дає можливість своїм проектам втілитися в роботах студентів, підказуючи їм шлях. Хтось зумів надрукувати книги, щоб по собі залишити, а комусь не вдалося. Але у кожного свої ноу-хау. Ми всі у просторі на різних рівнях бачимо різну картину світу. По-різному отримуємо знання. І це формує своєрідний калейдоскоп мистецтва у світі. 

Велика милість бачити, як художники в нинішньому часі викладають і творять. Національне мистецтво тримається.

Кожна держава в світі захищає своє мистецтво. І наша держава теж повинна діяти на випередження щонайменш на 50 років вперед. Творчі люди підсвідомо вияскравлюють те, чого інші не помічають за потоком буденних справ.

27 ТИСЯЧ ГРИВЕНЬ ВІДДАЛИ ДЛЯ ЗСУ

– Як визріла ідея серії «Пам’ять Серця»?

– Мені стало відомо, що із залишків москвитських літаків, які падали над Києвом, вже виготовляють брелки, кошти від продажу яких ідуть на підтримку ЗСУ. Потім приїхав родич з передової та приніс валізу гільз. Знайомі й друзі стали приносити шматки ракет. Якось попросили створити з уламка ракети художній витвір для спонсорів, які придбали генератори для чотирьох госпіталів. Я зробив цікавий сувенір. А далі почав створювати прикраси, щоб люди пам’ятали ці страшні часи.

Згодом до мене звернулася фундаторка компанії «Willna» Дарина Соколовська, відтак одна з моїх прикрас на аукціоні була продана за 27 тисяч гривень. Ці кошти пішли на підтримку ЗСУ. Також я спрямовував свої роботи на аукціони до Японії та Європи. І це дало можливість відчути, що можемо допомагати українському війську. Мої роботи продавалися в Японії, США та Європі.

Також в американському місті Санта-Фе штату Нью-Мексико відбулася виставка робіт, створених у час війни «Крізь стогін з-під завалів», куди потрапили і мої творіння, зокрема «Ангел на міні». Музей виграв ґрант, відтак ця виставка демонструвалася у різних містах США, а мої роботи залишили в колекції музею.

– Ваша родинна творча майстерня – водночас ваш ковчег. Як нині виживаєте?

– Важко. Нема тепла і світла. Ліфти не працюють. Важко підійматися на 12 поверх. Проте намагаємося жити. Кожна людина здійснює власний подвиг на своєму подвір’ї. Ніхто за нас цього не зробить. Щодня дякуємо Богу. 

Нам, українцям, вкрай необхідно зберігати культуру, науку та всі творчі спеціальності. Розуміти цінність мистецтва і людей, які творять культуру для нашої нації і держави. Культура дає можливість показати: ми – живі. Українське мистецтво можна і потрібно демонструвати всюди у світі. 

А що можна привезти з країни, яка воює? Нас запросив до Франції видатний французький художник Жан Марк Лефевр після пленеру у Польщі. Він змайстрував 20 білих крапель з кераміки, оплів їх лозою, повісив на дерево і назвав «Сльози України». Згодом за нашої організаційної підтримки ці роботи демонструвалися на території Києво-Печерської лаври, де зібрали когорту поціновувачів, а згодом у французькому місті Бойо (Нормандія).

Також хочу вклонитися і подякувати всім людям, які допомагають від перших днів війни і досі…