Міжнародне право не «померло». Але таким, яким ми його знали, воно вже не буде

Я бачу дві крайні реакції на кризу міжнародного права. Одні кажуть: «Треба терміново відновлювати міжнародне право». Інші відповідають: «Та забудьте, воно ніколи не працювало».

Обидві позиції – хибні. І для Європи – обидві небезпечні. Будьмо чесними: міжнародне право в тому вигляді, в якому воно існувало у 2000-х чи навіть у 2010-х роках, – завершена історія. Повернення до того світу не буде.

Але ось ключовий момент, який часто ігнорують: Європа не може дозволити собі відмовитися від міжнародного права. Ні політично. Ні юридично. Ні структурно.

Європейський Союз побудований саме на міжнародному праві:

– договорах;

– конвенціях;

– взаємних зобов’язаннях;

– передбачуваності;

– довірі між державами.

Якщо міжнародне право оголосити загалом неважливим, виникає логічне питання: а що тоді таке ЄС?

Союз без обов’язкових норм – це не союз. Це тимчасовий збіг інтересів, який не витримує серйозного тиску. І хто тоді захистить людину?

Неприємна правда полягає в іншому: післявоєнний міжнародно-правовий порядок ніколи не був по-справжньому глобальним.

Це була європейська візія правопорядку, де ЄС – її квінтесенція. Наднаціональна, sui generis конструкція – унікальна і без аналогів у світі, що виникла з цього правопорядку.

США ніколи реально не будували свої міжнародні відносини на міжнародному праві. Превентивна самооборона, яку вони застосовують з початку 2000-х, не передбачена Статутом ООН – але стала політикою. росія згодом використала ту саму логіку, щоправда, з фейковими підставами. Іншими словами: політика сили ніколи не зникала. Європа просто довше вірила в право. І ставила людину в центр. 

Сьогодні Європа стоїть перед стратегічною дилемою: вона не може триматися за ідеалізований правопорядок, якого вже не існує.

Але й не може замінити право чистою силою, не зруйнувавши саму себе. Тому завдання – не «рятувати» міжнародне право. Завдання – переосмислити й перезібрати його. Для Європи міжнародне право має:

– залишатися ядром нормативного порядку;

– підкріплюватися реальною оборонною та стримувальною спроможністю;

– адаптуватися до світу, де сила знову стала основною валютою;

– але не перетворитися на копію тих, хто керує лише силою;

Це не про ностальгію. Це про виживання. Справжній виклик сьогодні – не в емоціях. А в дизайні.

Яким має бути міжнародне право для Європи у світі політики сили?

Як правовий союз може себе захистити, не зрадивши власні засади?

Саме на ці питання політики мають відповідати – і дуже терміново. Бо повна відмова від міжнародного права – це не реалізм. І віра в його відновлення «як було» – теж не реалізм. Європі потрібен третій шлях.

Будь-яке військове втручання можна виправдати. І саме в цьому – проблема. Права людини. Боротьба з тероризмом. Боротьба з наркокартелями. Відновлення демократії. Захист цивільних. За потреби виправдання завжди знайдеться. Більшість із них звучать шляхетно. Деякі – майже морально беззаперечно. Але саме тут виникають питання, на які майже ніколи не відповідають:

• Чому ми втручаємося в одну країну – і не втручаємося в іншу?

• Де саме проходить межа, після якої обурення перетворюється на танки?

• Хто вирішує, коли моральні аргументи легітимізують силу – а коли ні? Відстань? Геополітика? Стратегічні інтереси? Медійна увага? Чи просто здатність це зробити?

Так моральна мова непомітно перетворюється на подвійні стандарти.

Існує Responsibility to Protect. Але R2P ніколи не замислювався як універсальна ліцензія на застосування сили. Так само, як і екстериторіальне застосування національного права не було створене як інструмент політичного або військового примусу – хоча дедалі частіше використовується саме так.

І так – люди, які радіють падінню диктатора, зрозумілі. Як українці ми це відчуваємо особливо гостро. Бажання – людське. Небезпека – політична. Бо в момент, коли зникає спільна точка відліку – юридична, нормативна чи інституційна – рішення починають ухвалюватися емоціями. А емоціями легко керувати у світі платформ, алгоритмів і мереж.

Релігія, право і технології завжди існували паралельно. Змінюється лише те, що саме встановлює межі. Сьогодні межі дедалі частіше визначають ті, хто контролює мережі, платформи й системи, а не норми, суди чи спільні правила.

Саме тому стримування зникає так легко. Бо без меж будь-яке виправдання стає безмежним. А світ, у якому можна виправдати все, – це світ, у якому ніщо більше не стримує. Для Європи виклик не в тому, щоб виправдовувати силу, і не в тому, щоб повчати світ, який обрав шлях сили.

Набагато важливіше інше – зберегти чітку внутрішню точку відліку. Людська гідність. Права людини. Межі влади. Не як абстрактні міжнародні норми, які більше нікого не стримують, а як внутрішній стандарт – у політиці, в цифровому просторі й у фізичній реальності.