Європа та Америка: спільні цінності, різні інстинкти. І хто сьогодні готовий їх захищати?

У міжнародній політиці є слова, які ми любимо повторювати автоматично: «спільні цінності», «трансатлантична єдність», «демократичний світ». Десятиліттями ми будували ілюзію, що Європа та Америка мислять однаково й будуть діяти однаково, коли ці цінності опиняться під загрозою.

Але останні роки – і особливо нова стратегія США – чітко показали: європейські та американські цінності не збігаються. Можливо, вони ніколи й не збігалися.

Америка – республіка, заснована на ідеї свободи як дії.

Європа – цивілізація, побудована на гідності як межі для держави.

І це визначає їхню реакцію на війну.

Європа інстинктивно не «приймає» війну. США – приймають її як частину реальності.

Європейський проект був створений для того, щоб прибрати війну зі свого континенту. Щоб ніколи більше. Щоб будь-яка ескалація була немислимою. Щоб дипломатія, право, інституції – все це витісняло конфлікт.

Тому для Європи будь-яка дія, яка може «розізлити» агресора, здається небезпечною. Тому ми роками чуємо: «Не провокуйте росію, бо буде війна». Але Європа не хоче прийняти очевидне: війна вже є. З 2014 року. І кожен жест «апізменту», кожна спроба «не дратувати», кожна ілюзія компромісу – не зупиняла росію, а навпаки підштовхувала її вперед.

Кожна європейська бездіяльність і є провокацією – бо показує слабкість, і агресор б'є туди. 

2014 – «давайте не провокувати».

2022 – «ніхто не вірив, що росія піде так далеко».

2024–2025 – ті ж самі дискусії про «ризик ескалації».

Бельгія «оголосила» про поразку України – політично, не юридично, і тим самим докладається до того, щоб так сталось. 

То де ж оте славнозвісне «We stand with Ukraine as long as it takes»?

Виходить, що європейський майндсет ще не вірить у перемогу власних цінностей. Соромно і ганебно!

Україна захищає цінності, які Європа вже не називає своїми! Це парадокс, але саме Україна сьогодні є носієм тих «консервативних цінностей», які Європа соромиться озвучувати:

• свобода як основа національного існування;

• гідність як межа державного свавілля;

• право на захист своєї землі, своєї мови, свого дому;

• відповідальність за спільноту і майбутнє.

Ми на одній хвилі з консервативними політичними силами Заходу, але останні відмовляються це визнати. 

Ми на одній хвилі й з ліберальними силами, які говорять про свободу, але бояться, що свободу треба захищати.

Україна сьогодні – це остання країна Європи, яка поводиться так, ніби цінності мають ціну і межу, за яку не можна переступати.

Міжнародне право: або ми його побудуємо наново, або воно залишиться декоративною етикою минулого.

Коли європейці говорять, що не можуть передати Україні заморожені російські активи, бо «міжнародне право цього не дозволяє», – це вибіркове читання міжнародного права.

Бо міжнародне право знає один принцип, який не викликає сумнівів ні в одній конвенції, ні в одному прецеденті: агресор платить.

Тож я ставлю дуже просте запитання всім, хто «захищає» міжнародне право від передачі заморожених російських активів Україні – нехай назвуть статтю будь-якого договору міжнародного права, яка дозволяє росії:

• викрадати українських дітей;

• катувати цивільних;

• обстрілювати міста;

• вторгатися на територію суверенної держави.

Нехай покажуть статтю, яка робить росію «правою», а Україну – «винною».

Зробімо чесний висновок: міжнародне право скомпрометоване, бо його не захищають! Право працює лише тоді, коли за нього несуть відповідальність. Ми самі маємо побудувати нову рамку міжнародного права – таку, що відповідає реальності XXI століття. І ми самі маємо її захищати.

Європа стоїть перед вибором, від якого залежить її майбутнє. Америка вже визначилася: вона захищає свої стратегічні інтереси і ті «цінності», які вважає базовими. Її стратегія чесно говорить про межі та пріоритети.

Європа ж стоїть у точці історичної кризи. Питання не в Україні. Питання в тому, чи готова Європа захищати свою модель цивілізації, в основі якої лежить гідність людини.

Гідність – це той фундамент, який не дозволяє державі робити «все, що вона хоче». Це те, що зупиняє тиранію. Але якщо Європа не захищає цей фундамент зовні, на східному кордоні, – вона не зможе захистити його всередині. Гідність або захищається, або зникає. Це закон не тільки права – це закон історії. Україна не просить за себе. Україна тримає фронт за Європу.

І питання, яке сьогодні лунає з Вашингтона до Брюсселя, звучить так:

• А чи готова Європа захистити те, що вона називає своїми цінностями?

• Чи готова Європа діяти, а не лише проголошувати?

Америка зробила свій вибір. Україна робить його щодня. Тепер – черга Європи.