Єднаймося, люба родино!
Вони приїхали до Америки із чисто приватною метою – провідати дітей і онуків. Тобто все могло обмежитися зустрічами з родиною, із друзями, зі знайомими, яких мають у Чикаго доволі багато, якоюсь однією-другою екскурсією Містом Вітрів, щоб побачити хоч деякі його принади. І все, можливо, цим би й обмежилося, якби вони не були творчими людьми. Але родинний ансамбль «Вишиванка», куди би не закидала його доля (бодай, навіть, на кілька днів) ніколи не проминає нагоди популяризувати українську пісню.
А йдеться про родину Канюків із маленького містечка Богородчани, що на Івано-Франківщині. І якщо ці рядки читають зараз богородчанці, які мешкають у Чикаго і які, як мовиться, в темі, то одразу ж підтвердять, що сказане – стовідсоткова правда. Створивши свій сімейний співочий колектив більше двадцяти років тому, Канюки – батько Володимир, мама Галина, доньки Тетяна і Світлана – були учасниками сотень концертів, мистецьких форумів, фестивалів, які проводилися в районі, в області, у Києві, у країнах близького європейського закордоння. І всюди мали, не побоюся цих слів, неабиякий успіх. Тому що народна пісня – це завжди магія. Українська пісня – це магія подвійна. А коли вона звучить із вуст людей, які співають душею, то байдужих серед глядачів і слухачів не залишається.
Так, вони мають у своєму репертуарі незліченну кількість пісень, коломийок, ладканок, а тому, крім виступів, часто бували на всілякого роду ювілейних торжествах і на весільних забавах, благословляючи молодят і вражаючи гостей незрівнянним багатством весільної обрядовості.
Більше того, «Вишиванка» не тільки сама популяризує українську народну творчість, але й спонукає, заохочує до цього інших. У пам’яті багатьох приємними спогадами живуть кілька разів проведені фестивалі родинної і сімейної творчості «Родинні скарби Прикарпаття». І фестивалі «Бойківська ватра». І неймовірна акція «Мистецтво одного села», проведена у тодішньому Богородчанському районі, яка підняла на особливий рівень мистецькі надбання талановитих людей краю.
Звичайно, час вносить корективи і в життя кожного з нас, і в життя творчих колективів. Отож і «Вишиванка» у своєму первісному складі збирається сьогодні не часто: доньки підросли, створили свої сім’ї. Та хоч і покинули батьківське гніздечко, однак летять через життя з піснею. Бо те, що запало в душу ще в отій яворовій колисочці, у якій гойдала тебе мама, наспівуючи колискові, то воно, знаєте, на все життя…
Я могла би багато розповідати про «Вишиванку», тому що свого часу працювала у богородчанській районній газеті і достатньо часто писала про творчі здобутки наших талановитих краян. І безмежно радію за визнання їхніх мистецьких заслуг на рівні держави: Галина Канюк та Володимир Канюк – Заслужені працівники культури України, старша дочка Тетяна Бариляк (співачка BARVA) – Заслужена артистка естрадного мистецтва України, молодшу Світлану усі ми добре знаємо як Заслужену артистку України Світлану Весну.
Ще один зиґзаґ долі: сьогодні обидві співочі доньки співочих батьків живуть і працюють в Чикаго. От батьки і приїхали навідати дітей-онуків. Не упустивши, звісно, нагоди, аби й тут поділитися українською піснею, причастивши нею тих, у кого, як і в них, українська група крові.
Тепла пісенна зустріч, свідком якої стала автор цих рядків, відбулася у Школі українознавства імені митрополита Андрея Шептицького. Директорка школи Ніна Данилюк охоче підтримала пропозицію вчительки Тетяни Бариляк, щоб провести урок українознавства в режимі живого спілкування: сімейний колектив «Вишиванка» завітав зі своїми піснями до учнів 6-7 класів. Попри щирі віршовані рядки про батьківську землю, тут, звичайно ж, лунали пісні. Найперша – привітальна: «Зеленеє жито, зелене, хорошії гості у мене… А вже тая хата замала, бо уся родинонька прийшла». А далі – про родинні обереги і зв’язок поколінь: «Пісня про тата» і добре відома «Мамина сорочка». Володимир Канюк подарував присутнім в’язанку стрілецьких і повстанських пісень, розпочавши і завершивши її такими важливими для нинішнього дня пісенними рядками: «А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо…» Спеціально для вчителів-наставників прозвучали неймовірно хвилюючі «Два кольори».
Пані Галина Канюк доповнила пісенну зустріч цікавими розповідями про бойківські костюми, у які вони були одягнені, приїхавши, власне, із Бойківщини – з того етнокультурного регіону, у якому проживають на Івано-Франківщині. «А чи є серед вас ті, хто приїхав з Івано-Франківщини або чиє родовідне коріння звідти?» – запитала гостя. І більше половини із понад пів сотні присутніх дітей піднесли руки. «Ось бачите, яка в нас і тут велика прикарпатська родина», – ці слова були більш ніж доречними, адже на завершення зустрічі сімейний ансамбль «Вишиванка» вивчив з учнями школи українознавства пісню «Єднаймося, люба родино», яка у спільному виконанні прозвучала справді по-родинному тепло і злагоджено.
– Оце відчуття родини якимось дивним чином відлунює у серцях кожної миті нашого перебування у Чикаго, – поділилася із газетою «Сурма» своїми враженнями Галина Канюк, яка в Україні працює начальником відділу культури Богородчанської об’єднаної територіальної громади. – І справа не тільки в тому, що ми зустрілися з дітьми й онуками. Справа у відчутті української родини у значно ширшому сенсі. Ми побували в українських церквах – у неймовірно красивому храмі святого Йосифа Обручника, який посідає восьме місце у світі серед релігійних споруд з незвичайною архітектурою, в чудовій, по-домашньому затишній церкві Непорочного Зачаття, що в Палатайні, у передмісті Чикаго. Нам пощастило потрапити на кілька мистецьких зустрічей. Концерт «Українська душа у пісні» з хоровим колективом «Glorious» – це було фантастичне дійство: такі голоси, така культура співу, такий професіоналізм! А особлива харизма керівника хору, нашої землячки із Прикарпаття Дани Чепіль – то взагалі тема окремої розмови. Крім того, надзвичайно приємно було побачити у складі колективу свою колишню колегу по роботі у галузі культури Богородчанського району Марійку Попович і богородчанця Назара Карабіновича. А наступний день нам подарував зустрічі зі ще двома земляками-богородчанцями – зі співаком Юрієм Яремчуком та з Андрієм Гречанюком, який працював сільським головою у нашому Забережжі: того дня вони обидва були учасниками дивовижно хвилюючого театралізованого дійства про трагедію голодомору «Журавка 1933».
– А якими незвичайно талановитими є організатори цього проекту! Знайомство, зокрема, з колекціонеркою, творцем і берегинею українських етнокостюмів Роксоланою Прокопів – це просто подарунок долі. Як і з наставником творчої молоді Ольгою Допілко, з керівниками школи танцю «Вишиванка» подружжям Федьківих (Павло, до речі, теж земляк – з Прикарпаття, з Рогатинщини), – захоплено розповідає Галина Канюк, для якої досвід такого спілкування з колегами-митцями дуже цікавий і важливий, бо разом з чоловіком Володимиром (професійним керівником хорових колективів) вони також працюють на поприщі культури у своїй громаді на Прикарпатті.
– Так, ми знаємо, що в українському Чикаго є чудові творчі колективи. Будучи вдома, читаємо про це у мережі фейсбук, де знаходимо, зокрема, й поширені статті із газети «Сурма». Завжди з цікавістю дізнаємося про ваші неймовірні українські фестивалі, які проводяться у парафіяльних громадах, – додає пані Галина. – Усе це свідчить про те, що в Чикаго є маленька Україна. І ми приємно здивовані, що, наприклад, у Школі українознавства імені митрополита Андрея Шептицького навчається більше 400 учнів, а таких шкіл при церковних парафіях є у вашому місті кілька. Значить, батьки розуміють, як це важливо, щоб діти або опинившись далеко від України, або й народившись в українських сім’ях у Чикаго, знали й шанували історію свого роду і народу. Ми вражені знайомствами з такими людьми, як, наприклад, власниця ресторану «Чарівний глечик» Катерина Кравчук (знову ж таки землячка – з Прикарпаття): у її родині любов до української пісні плекають три покоління – мама, дочка Галина і онука Діана; а чого варта історія, про яку я дізналася від нашої спільної знайомої, як пані Катерина котрогось року якраз на Святвечір віддала водіям-далекобійникам заготовлені страви не за гроші, а за… колядку. У таких випадках хочеться сказати: люди, ви неймовірні! Й українська діаспора у Чикаго неймовірна. Потужна. З глибоким корінням і високим гіллям.
– Звичайно, один місяць часу – це зовсім мало, щоб усе побачити і всюди побувати, – сказала перед від’їздом пані Галина. – Але тут, у Чикаго, і справді так багато України. Тієї України, за яку сьогодні тримаються до останнього наші найкращі у світі захисники. Й українська діаспора їм у цьому допомагає. Спасибі вам. Нелегка у нас вдома ситуація, дуже нелегка. Працюючи в галузі культури, хочу сказати, що ми також стараємося всіма силами втримувати наш духовний, наш мистецький фронт. Хлопці не дають завоювати нашу землю, а ми не даємо, щоб загинула наша пісня. Бо прийде мирний день до України, обов’язково прийде. Тому єднаймося, люба родино, на всіх материках, аби разом той день наблизити і Україну свою прославляти.