Сила, що формує націю: життя й боротьба командувача УПА-Захід Олександра Луцького

Така вже у нас історія, що в кожного покоління українців постає питання: що є тією силою, яка дозволяє вистояти на зламах епох? Степан Бандера відповів би на це без вагань: сила нації – у волі, свідомій організації та непохитному переконанні, що свобода не є подарунком, а здобувається жертовністю та дисципліною. Він наголошував, що визвольна боротьба неможлива без внутрішньої мобілізації духу, без формування характеру, який не підлаштовується під владу окупанта, а творить власну державу всупереч будь-яким обставинам. Саме так, для Бандери українець – не об’єкт історії, а її творець; не прохач, а чинник; не носій спогадів про минуле рабство, а будівничий майбутньої сили. Рушій. Дух, що тіло рве до бою, як писав класик, але втілений в дії. Ті ідеї, висловлені у важкі роки поневолення, боротьби й поневірянь, сьогодні знову звучать із незгасною актуальністю. Бо у їхній основі лежить просте, але фундаментальне твердження: нація, яка хоче мати власну державу, повинна виховувати покоління, здатні цю державу берегти та захищати. І саме тому, національно-патріотичне виховання, яким так недалекоглядно нехтували і, зокрема, нехтують і понині, не є прикрасою чи риторичним жестом – це є механізм самозбереження, передавання традиції та формування україноцентричного світогляду. І самозрозуміло, що без цього жоден народ не зберігається в буревії історії. Адже пусте не пустує довго, як ми знаємо. І тому там, де бракує власних ідей, приходять чужі; а туди, де послаблюється готовність оборонятися, приходять ті, хто прагне підкорити. І знищити. 

Саме тому історія визвольної боротьби українського народу у XX столітті це не лише далеке підручникове минуле, а школа для формування сильного характеру для українців сучасності. Вона вчить, що державу формують не інституції самі собою, а люди – сильні, дисципліновані та свідомі свого обов’язку. Вони є тим «активним ядром нації», про яке писав Дмитро Донцов, тим типом українця, що діє, а не очікує. Серед таких постатей особливе місце займає Олександр Луцький – один із ключових воєначальників УПА, організатор, стратег, людина, яка перетворювала націоналістичні ідеї на конкретні військові структури. Його життєва дорога – це шлях з числа тих, хто вміє відповідати на виклики епохи не словами, а ділом.

Народився 1910 року в селі Боднарів на Станіславщині. В інтернеті подибуємо різні версії щодо дати народження Олександра Луцького. Однак тут варто внести певність: знаємо зі спогадів, що страчений він був совєцькими спецслужбістами 13 листопада, за три дні до свого дня народження. Себто так можемо і датувати день його уродин. Луцький пройшов типовий, але водночас промовистий шлях галицької молоді, для якої міжвоєнна Польща стала школою національного загартування. Освіта в Станіславській гімназії, знайомство з ідеями українського націоналізму, вступ 1930 року до ОУН – це був час, коли покоління юнаків усвідомлювали потребу не лише плекати національну ідентичність, але й боротися за неї.

Уже в 1933 році Луцький очолив організаційну референтуру Станіславської округи ОУН. Його арешт того ж року за підозрою в участі у підготовці замахів на представників польської влади та майже п’ятирічне ув’язнення – типовий приклад того, як польська карна система намагалася зламати націоналістичний рух. Бо ж всяк імперець ласий був до придушення самосвідомості й волі до самостійності пригнобленого й підкореного народу, не лише москаль. Але зрештою саме ув’язнення, а згодом і другий арешт у 1938–1939 роках, лише загартували майбутнього командира УПА-Захід. Як і для багатьох діячів УПА, тюрма стала школою стійкості та дисципліни. 

Після початку Другої світової війни Луцький перетнув радянсько-німецький кордон і опинився у Кракові – одному з ключових центрів ОУН(б). Пройшов військові курси, зайнявся розвідувальною діяльністю, а також взяв участь у Другій конференції ОУН у 1940 році, став керівником Станіславського обласного проводу ОУН, організувавши підпільну мережу на випадок майбутнього повстання проти окупаційної совєцької влади.

Олександр Луцький був одним із тих, хто долучився до формування батальйону «Нахтігаль», який – звісна не для багатьох досі річ – був зорганізований ще до німецько-радянської війни. Від першої хвилини свого існування керівництво Організації українських націоналістів виходило із засадничої аксіоми: відновлення Української Держави неможливе без творення власної збройної сили. Гіркі уроки національної революції 1917–1921 років стали повчальними і показали: навіть найвища хвиля народної волі не здатна вистояти без дисциплінованої, організованої армії, яка б стала твердинею молодої державності. Втрата незалежності після поразки визвольних змагань 1920-х лише поглибила переконання оунівців у тому, що українська нація має спиратися насамперед на власну підготовлену, ідейно загартовану силу. Утім націоналістичний провід тверезо оцінював міжнародні умови. У тодішньому світі великі імперії ділили простір Східної Європи на сфери впливу, а будь-який народ, що прагнув вибороти власну свободу, мусив уміти використовувати геополітичні суперечності. Тому, опираючись на досвід поневолених народів Європи, ОУН виробила стратегію двох паралельних напрямів.

Перший – підпільна підготовка загальнонаціонального повстання в Україні; а другий – формування українських військових частин при чужих арміях, які в перспективі могли вступити у війну з колоніальними режимами, що тримали Україну в ярмі. На початку 1940-х років лише одна європейська держава мала достатні сили й політичний інтерес до руйнування Версальської системи, унаслідок якої Україна була поділена між чужими імперіями. І цією державою була Німеччина. Для українського визвольного руху це створювало тактичне вікно можливостей: спробувати використати майбутній масштабний європейський конфлікт для здобуття власного шансу на державність. Саме з цих прагматичних міркувань, задовго до початку німецько-радянської війни, і без будь-яких політичних зобов’язань перед Берліном, ОУН ініціювала створення українських збройних формувань, зокрема батальйону «Нахтігаль». Його задум полягав не у служінні чужим інтересам, а у вихованні майбутніх командирів та старшин для національної армії, яка мала постати в момент загальноєвропейського перелому. Для проводу ОУН це був лише один із інструментів стратегічної гри, спрямованої на головне – відновлення і захист Української Держави.

З кінця 1941 року Олександр Луцький служив у 201-му батальйоні охоронної поліції в Білорусі, де командував взводом. Цей етап був частиною ширшої стратегії ОУН щодо підготовки військових кадрів, і Луцький став одним із тих командирів, які здобували реальний бойовий досвід ще до створення УПА. Ключовим періодом його діяльності є 1943 рік – час, коли за його ініціативою починає формуватися Українська народна самооборона (УНС) у Карпатах. Наказ Головного військового штабу УПА від 15 липня 1943 року формалізує цей процес. УНС швидко перетворюється на боєздатне формування, що до серпня налічує 5-6 тисяч бійців. Під командуванням Луцького самооборона веде бої проти радянських партизанів Сидора Ковпака, німецьких частин і загонів польської Армії Крайової. У грудні 1943 року на її основі створюється оперативна група УПА-Захід, яку Луцький і очолював до осені 1944 року. Саме УПА-Захід діяла в найскладніших умовах. На її території одночасно перебували німецькі сили, радянські партизани, підрозділи АК, угорські та словацькі частини. Тут боротьба велася на кілька фронтів, а воєнні операції вимагали високої організованості, мобільності та розвиненої розвідки. Луцький, який мав бекґраунд організатора ОУН і військового командира, став тим, хто зумів надати ладу цій структурі, запровадити дисципліну, вибудувати мобільні сотні та ефективні системи комунікації. Однак доля воєначальника була непростою. У травні 1944 року він потрапив до лап гестапо й був під арештом до червня. Після звільнення між ним і Романом Шухевичем виникли суперечності, в результаті яких Луцького відсторонили від командних посад. Він перебував під слідством СБ ОУН.

29 січня 1945 року його разом із дружиною Юлією, яка теж була підпільницею, арештував НКДБ. У серпні 1946 року військовий трибунал МВС УРСР засудив його до страти. 13 листопада 1946 року вирок виконано в Києві.