«Живопис і поезія співіснують і доповнюють одне одного, як серце (поезія) і легені (живопис)»: інтерв’ю з Олесем Ільченком

Олесь Ільченко – поет, прозаїк, перекладач, художник, кіносценарист і взагалі різнобічна постать. Він відомий українській і зарубіжній авдиторії. Його твори перекладені різними мовами. Він – лауреат конкурсів і премій. Його картини виставлялись і виставляються в різних країнах. Приємно, що літератор і митець люб’язно погодився відповісти на питання інтерв’ю, тому являємо читачам цікаву картину його творчого процесу.

– Коли у вас уперше з’явився інтерес до художньої літератури? Відомо, що з самого дитинства ви були в кінематографічному світі.

–Так, мій батько більше 40 років пропрацював на Київській кіностудії художніх фільмів ім. Довженка. Але його робота не була прямо пов’язана з моїм захопленням літературою. Просто у нас удома була велика бібліотека – класичні й сучасні автори. До того ж моя мама все життя викладала в середній школі українську літературу і мову. Тож книги завжди були поруч зі мною. Інтернету в часи мого дитинства і юності не існувало, як і персональних комп’ютерів, тож читання було головною розвагою, джерелом знань і натхнення. 

– Звідки виник інтерес саме до поезії? Коли ви написали перший вірш – чи є про це якісь цікаві факти?

– Поезія завжди була присутня, перш за все українська класична. Це була школа гармонії, краси і виховання національної свідомості. Старшим школярем я відкрив для себе зовсім іншу поезію – вірші Басьо, Лі Бо, Ду Фу, Волта Вітмена, Омара Хаяма, Артюра Рембо і зрозумів, що поезія безмежна у виражальних засобах і єдиний її критерій – справжність. Оригінальний погляд, точне слово об’єднують поетів усіх часів і народів.

Перші вірші я писав ще зовсім малим – якісь наївні рядки про осінь і ворон у парку. Потім була лірика в часи студентства. Але друкуватися я не поспішав. І правильно вчинив.

– Яким чином еволюціонував ваш творчий стиль? Адже ви зрілий письменник. Що кажуть читачі?

– Про «творчий стиль» хай краще скажуть літературознавці і критики, скажімо такі проникливі, як Ігор Котик чи Тетяна Рязанцева. Загальна еволюція закономірна – від традиційних віршів до розкутих верлібрів, від поезії – до прози. До зауваг читачів я завжди ставлюся з повагою і інтересом. Корисно знати реакцію публіки на поезію, прозу. Абсолютна більшість відгуків – позитивна.

– Ви творите і канонічними формами, і верлібром. Яким чином відбувся цей перехід – чи рівноправний діалог?

– Так, це рівноправний діалог. Я намагаюся робити книжки поезій цілісними, а не просто збірками віршів. Тому одна книга, як я відчуваю, вимагає «канонічних» форм, як ви кажете, а інша – динамічних верлібрів. Моя поетична книга 2025 року, «Просто неба. Вірші під час війни» має, скажімо, тільки верліброві поезії.

– Як відбувся перехід із поезії на прозу? Чи це «рівних два крила» у вашій творчості?

– Так, це «рівних два крила», як писав класик. А перехід, чи радше прихід прози, доповнення до поезії відбувся цікаво: це сталося, коли я почав писати книжки для дітей (таких книг я надрукував більше двадцяти). Оповідати цікаві історії для школярів і навіть дошкільнят виявилося дуже цікаво. Це і казки, і пригодницькі книги, і науково-популярні.

– Як давно ви займаєтеся художніми перекладами? За яким принципом ви добираєте твори – чи це інтуїтивно?

– Систематично я перекладами не займаюся. Іноді я перекладаю якийсь один вірш одного поета, або низку його віршів. Вибір – абсолютно суб’єктивний, коли певна поезія резонує із настроєм. Тоді й народжується переклад. Ця робота – суто для задоволення.

– Хто ваш улюблений поет – чи поети?

– Їх безліч! Це такий масив світової літератури, що й не злічити. Бажан, Рильський, Плужник, Майк Йогансен, Стус, Тарнавський… А поезія американських авторів, англійських і французьких, давніх Китаю і Японії… Справжні невичерпні скарби.

– Яку прозу ви б порадили читати, особливо авторам-початківцям, для вироблення стилю і розширення світогляду?

– Гадаю, кожен знаходить якісь орієнтири для себе сам, і знахідки можуть бути досить несподівані для користі майбутніх авторських текстів. Мені близька українська проза перших двох десятиліть ХХ століття, а також українська еміграційна проза цього ж століття. Головне – уважно читати і аналізувати задум автора.

– Як ви вперше відкрили для себе київських неокласиків і взагалі розстріляне Відродження? 

– Досить пізно з об’єктивних, суспільно-політичних причин: у другій половині 1980-х років. І вони полонили мене своєю творчістю.

– Як і коли ви почали малювати? В яких техніках творите? Чи живопис, колаж та інші техніки надихають вас на вірші – і навпаки?

– Я малював за часів юнацтва, потім надовго покинув цей, сказати б, «вид діяльності». І знову повернувся до живопису вже коли замешкав у Женеві. Мої картини є в приватних колекціях низки країн Європи і США. Я мав виставку в Берні і брав участь у потужній виставці живопису в Базелі.

Моя улюблена техніка – акрил на полотні, іноді – мішана техніка – олійні фарби, акрил. Всі картині у мене в жанрі абстракції.

Живопис і поезія співіснують і доповнюють одне одного, як серце (поезія) і легені (живопис). Так, заняття живописом додає якогось дихання, відкриває нові обрії, змінює хід думок.

– Хто ваш улюблений митець? Які художники і якого стилю вам ближчі?

– Я люблю класичний європейських живопис, імпресіоністів, американських абстракціоністів і сучасний український живопис – він дуже потужний. Мені близькі живописці, які пишуть абстрактні або монохромні твори. Джексон Поллок, Жуан Міро, Пауль Клеє, Ніколя де Сталь, 

Ів Кляйн, Хіроші Мацумото… Прекрасних майстрів дуже багато. І в Україні також – згадаймо хоча б покійного Марка Гейка, або таких чудових як Петро Лебединець, Тіберій Сільваші, Петро Бевза…

– Яке ваше сприйняття сучасного мистецтва? Українського і взагалі національного? Чи надихають вас модерні скульптури, колажі та інше мистецтво?

– Я про це вже трохи сказав. Я люблю сучасне мистецтво і не минаю нагоди піти до відповідних музеїв чи галерей в різних містах світу. Твори в цих зібраннях і справді є джерелом натхнення і стимулюють думку.

– Які музеї у світі вас надихають? Які б ви порадили відвідати?

– Знову ж – таких музеїв безліч, і кожен може вибрати до смаку. Це перш за все топові музеї світу: Каїрський музей, Археологічний музей в Атенах, музеї європейських столиць, в тому числі Національний музей і Музей Ханенків у Києві… Неймовірні мистецькі скарби зберігаються в музеях американських міст. Але є менш відомі музеї, які при нагоді варто відвідати. Це, скажімо, музей сучасного мистецтва в Ейвіссі (Ібіса), прекрасні музеї в Сен-Тропе чи Аяччо, чи музей ар-деко в Маямі-Біч.

– У вашій творчості часто постає Київ. Які періоди столиці вам близькі? 

– «Мій» історичний період Києва – це перше двадцятиліття ХХ століття. Злам епох, людських доль, стилів, смаків. Надзвичайно цікавий і неоднозначний час.

– Яким чином вас надихають країни, де ви перебуваєте і які ви відвідуєте? Адже ваша творчість присвячена й подорожам.

– Перебування в різних країнах – довше чи менше – то завжди колосальний досвід, доторк до різних культур, поглядів на світ, тобто все те, що живить письменницьку уяву. Міста, музеї, навіть місцеві кухні – все йде до скарбниці спогадів. А спогади і досвід – то і є людина.

– Які цікаві випадки у вашому житті допомогли вам писати і знайти потрібне рішення?

– Я вже багато перерахував з того, що допомагає писати. Треба бути просто уважним і розкутим в уяві, щоби народилася ідея для прози чи поезії. Наведу приклад: коли я приступав до написання роману «Місто з химерами», то мені був потрібен «ключик», який відімкне весь сюжет, та загадка, яку має розгадати архітектор Городецький і сучасні герої книги. Одного вечора я інтуїтивно взяв і розклав перед собою мапу Києва за 1911 рік і побачив… саме те, що шукав, той містичний, але водночас реальний факт, який є ключовим для тексту. Таке собі графічне розв’язання логічного завдання. Що саме я побачив? Ну, прочитайте роман…

Так само при створенні роману «Порт Житана» я дізнався, що в Женеві є прецікаві сховища, порто-франко, і зрозумів, що саме в них мої герої знайдуть відповіді на свої запитання і розв’яжуть таємниці.

– Нам відомо, що ви – й автор кіносценаріїв. Які цікаві історії з кінематографічного досвіду ви можете згадати? Яка специфіка творення сценарію для кінофільму? Чого, на вашу думку, потребує сучасне українське кіно?

– Як і кожне кіно, українське потребує перш за все великих і стабільних коштів для розвитку. 

Є чимало курсів, книг тощо, які пояснюють як створити якісний кіносценарій. На мою думку, дуже важливу роль в цьому грає така якість сценариста, як «візуалізм» – тобто ця людина має дуже яскраво уявляти на екрані все те, що він пише. Кіно – це рух, динаміка (навіть позірно повільний темпоритм кінокартини), це характери і діалоги. Тобто це візуалізація доброї прози, скажімо так.

А щодо цікавих історій зі світу українського кіно, то деякі, які трапилися з моїм батьком, чи які бачив я, описані мною в книзі «Збирачі туманів. Суб’єктивні нотатки з київського життя» та в історико-кулінарній книзі «Чікен Київ». 

– Які у вас хобі?

– Моє головне хобі, воно ж робота, – то писання книг і картин. Чим я дуже тішуся. Але так само я люблю мандрувати і захоплююся кулінарією, люблю готувати різні страви вдома. Кулінарія – також мистецтво, я гадаю. А в Києві колись я збирав старовинні цеглини з київських будинків – з фірмовими клеймами дореволюційних київських цегельних заводів – а їх було мало не два десятки. Така дуже вагома – в усіх сенсах – колекція.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)