Тимчасова домівка українського футболу у Польщі
24 лютого 2022 року. Перші ракети заходять у повітряний простір Україні і московія починає повномасштабний наступ на територію нашої держави. Мільйони людей вимушено залишають свої домівки. Сльози, відчай, страх. В той момент вирішувалася доля незалежності країни і її майбутнє, тоді точно ніхто не думав про виживання українського футболу… А він вижив.
Останні роки для українського футболу все ж стали випробуванням не лише на полі, а й за його межами. Матчі внутрішнього чемпіонату ще з літа 2022 року відбуваються на території України, водночас те, що ще не так давно здавалося звичним – домашні єврокубкові матчі та ігри збірної у Києві, Львові чи Харкові, переповнені трибуни, атмосфера єдності та спів пісень на стадіонах – тепер стало розкішшю, яку забрала війна. Через постійну загрозу ракетних обстрілів, небезпеку для гравців і вболівальників українські клуби, які грають із закордонними командами, та навіть збірна вимушені проводити свої «домашні» ігри за кордоном. І найчастіше – у Польщі.
Польща стала для українського спорту чимось більшим, ніж просто сусідньою країною. Вона – як тимчасовий дім, де наші команди можуть грати, тренуватись, приймати суперників і чути підтримку, хоч і не на рідній землі. Польські міста – від Кракова до Вроцлава, від Гданська до Лодзі – відкрили свої стадіони для українських клубів, які втратили можливість виступати вдома. У цих аренах лунає гімн України, підіймається синьо-жовтий прапор, і навіть якщо навколо чужі вулиці, атмосфера там завжди особлива: щира, тепла, сповнена вдячності й спільності.
Ця підтримка – не просто спортивна. Вона має глибший, людяний вимір. Коли на трибунах поруч стоять поляки та українці, від фанатів лунає гучне «Dziękuję, Polska» і футбол у таких обставинах вже перестає бути лише грою – він стає голосом країни, яка продовжує жити, боротися і перемагати, навіть далеко від дому.
Саме тому кожен матч української команди у Польщі – це більше, ніж спортивна подія. Це зустріч тих, хто змушений був виїхати, але не втратив зв’язку з Батьківщиною. Це нагадування, що попри все український дух не зламати, і навіть на чужій землі він звучить гучно та впевнено.
За час великої війни мені вперше вдалося побувати на матчі нашої збірної, а саме – грі проти Азербайджану. Надзвичайно важливий матч, який УАФ вирішила провести у Кракові, майже мільйонному місті, що розташоване приблизно у 200 кілометрах від українського кордону, яке стало домівкою для багатьох наших громадян. Для когось тимчасово, для когось назавжди. Для поєдинку було обрано стадіон місцевої «Краковії» імені Юзефа Пілсудського, який вміщає близько 15 тисяч глядачів, але не є найбільшим у Кракові. За декілька кілометрів від нього розмістився інша місцева арена ім. Генрика Реймана, на якій свої домашні матчі у Лізі конференцій грає донецький «Шахтар». Важливий фактор відвідуваності матчів українських команд в інших країнах – суперник. Будемо відверті і визнаймо, що польські (та і навіть українські) фанати футболу жвавіше купуватимуть квитки на гру України проти Франції, а не проти Азербайджану. Приклад Франції я загадав не просто так, бо у вересні саме поєдинок з «Les Bleus» зібрав у Вроцлаві близько 40 тисяч поціновувачів футболу, адже українські та польські вболівальники мали змогу поєднати приємне з корисним і разом з підтримкою наших хлопців побачити наживо гру Кіліана Мбаппе та компанії.
У жовтневому матчі проти не такого іменитого суперника (хоча турнірне значення він мав набагато більше) попит був дещо менший. На грі очікувалося перебування близько 7-8 тисяч глядачів, але, скажу відверто, на самому матчі через камерність стадіону і його компактність ця кількість глядачів відчувалася масштабним єдиним механізмом підтримки «синьо-жовтих».
Я мав змогу взяти участь у передматчових активностях: відвідати пресконференцію головного тренера нашої збірної Сергія Реброва та найдорожчого гравця нашої збірної Іллі Забарного, побувати на відкритому тренуванні на стадіоні, де, окрім підготовки до гри, також відбулася особлива зустріч. До гравців збірної завітали представники підрозділу спеціального призначення «Омега» НГУ, а саме: чинні військові, ветерани та ветеранки, родини полеглих воїнів. Усі гості змогли поспілкуватися з футболістами і зробити фото на пам’ять. Також варто зазначити, що на поле гравців виводили діти військових, які проходять реабілітацію після поранень.
Безпосередньо гра пройшла у нервовому темпі і, як казав класик, українським фанатам не завадило б «односолодове заспокійливе» під час перегляду гри. Після фантастичної перемоги над збірною Ісландії з рахунком 3:5 наші хлопці змогли вирвати перемогу у незручної збірної Азербайджану, яка створила нам проблеми у першому матчі і дозволила взяти на стадіоні в Баку всього нічию та одне очко. У контексті нашого турнірного становища у межах відбору на чемпіонат світу – 2026, у Кракові нам потрібна була тільки перемога і нічого більше. Тож, добряче погравшись із нашими нервами, після фінального свистка на табло світився рахунок 2:1. Попереду непрості матчі-відповіді проти Ісландії та Франції, де наша збірна має показати характер та жагу до перемоги. Вірю, що у нас це вийде.
Дорогою після матчу я думав: скільки ще триватиме ця вимушена «еміграція» нашого футболу? Коли ми знову зберемося на рідному стадіоні – у Києві, Харкові чи Львові – без страху, без сирен, просто щоб співати й вірити у перемогу? Щоб на іграх не було обмежень в 1-2 тисячі глядачів, щоб заповнені вщент трибуни ревіли та гнали своїх вперед, а не своїх – назад. Але водночас я зрозумів й інше: навіть якщо тимчасово ми граємо не вдома, ми все одно граємо вдома в серці. Бо Україна – це не лише територія. Це люди, що стоять під синьо-жовтими прапорами, де б вони не були.