Страх як зброя: як минуле диктує правила сьогодення

Юрій Касьянов виходив на одиночний пікет під ОП у зв’язку з тим, що їхній підрозділ розформовують. Звичайно, це ганебно, що під час війни розформовують підрозділ, який виробляє і керує дронами.

І я тут підтримую Касьянова і навіть перепостив його допис на фейсбуці, де він звертається про допомогу, щоб запобігти розформуванню їхнього підрозділу.

Але чи розуміє Юрій Касьянов і йому подібні, що пікетувати потрібно було Верховну Раду ще у 2019 році, коли була порушена Конституція України, Закони, Мораль, регламент ВР тощо, коли уночі, під час ковіду, було проголосовано про розпродаж України? 

Чи вийшли б тоді на мітинг під ВР ті, хто вийшов з картонками проти реформування НАБУ і САП? Чи підтримали б тоді протести проти того злочинного голосування ті, хто сьогодні протестує проти розформування військового підрозділу?

Адже саме те голосування та мовчазне сприйняття його суспільством, і стало початком ось таких дій.

Як там говорив Мартін Німеллер – видатний лютеранський пастор Німеччини: «Спочатку вони прийшли за євреями. Я мовчав, я не був євреєм. Потім вони прийшли за комуністами. Я мовчав, я не був комуністом. Потім вони прийшли за профспілковими працівниками. Я мовчав, я не був профспілковим працівником. Потім вони прийшли за мною. І не залишилося нікого, хто міг би допомогти мені».

Ось десь так, із таких частинок і складається наша історія...

Далі хочу вам розповісти, як працює система залякування.

10 листопада 1982 року помер Леонід Брежнєв. Я дуже пам’ятаю той день: тоді я, будучи студентом 5-го курсу Уманського с/г інституту, затримався у гуртожитку та не пішов на перше заняття. Збираючись виходити із кімнати, я почув по радіо тужливу музику, а потім оголошення, що помер генеральний секретар партії Брежнєв. У гуртожитку стояла тиша, вулиці студентського містечка також були безлюдні. І я з цією новиною, так нікого і не зустрівши, зайшов у центральний корпус інституту. Біля дошки із розкладом я зустрів професора, нашого викладача із лісівництва. Ми з ним були у хороших стосунках. Він був ветераном війни, мав бойові нагороди. Я йому сказав, що чув по радіо, що помер Брежнєв. І раптом цей викладач розвертається і починає майже тікати від мене до виходу.

На наступне заняття, після перерви, уже зайшов викладач і повідомив, що надійшла інформація про смерть Брежнєва.

Через декілька днів ми випадково зустрілися із цим професором, і він, ховаючи очі, почав мені пояснювати, чому тоді він від мене тікав. Він подумав, що це якась провокація. І як він розповів потім, у 1943 році на фронті офіцерів їхнього полку зібрали на нараду. До початку наради один зі старших офіцерів щось сказав про незадоволення вищим командуванням, про якусь операцію, у якій загинуло багато бійців. Майже відразу після наради усіх тих, хто був присутній при тій розмові, арештували. Розпочалися допити, погрози, декого позбавили звання, скасували для них усі нагородні листи, які були подані, а потім розкидали по різних частинах на нижчі посади. Що було з тим офіцером, який вів цю розмову, він не знає, але, найімовірніше, його розстріляли. Відтоді в нього такий страх, коли він присутній при якихось подібних розмовах чи повідомленнях. І він донині кляне того офіцера, який своєю розмовою вплинув і на його долю, і на долю тих, хто був присутній при цій розмові. 

Минуло сорок років після того випадку, а у нього страх залишився.

Це я згадав цю історію, коли побачив одиночний пікет Касьянова. Людина хотіла розповісти своє бачення ситуації, щось пропонувала, як покращати оборону тощо. Але це комусь не сподобалося і вони вдарили, але не по автору дописів, а по його команді. Ми, мабуть, і не можемо собі уявити, що говорить Касьянову найближче його оточення. Ті, хто мав якісь творчі задуми, ті, хто брав участь у мозкових штурмах, і ті, хто створював нові рішення з покращення дронів…

Сьогодні вони всі на вулиці, всі їхні знання та ідеї нікому не потрібні. І усім їм говорять, що в такій зміні їхньої долі винна лише одна людина, яка щось не те сказала чи написала.

І цей спосіб радянських каральних органів діє чітко – навколо того, хто щось, на їхню думку, не те говорить, вони створюють пустку і приниження. А його оточенню ламають долі й уже навряд чи вони захочуть щось говорити на схожу тему в майбутньому. 

На вулиці 2025 рік, а система залякування від НКВД, як бачимо, працює.

Про автора: Сергій Медвідь –
письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат
аграрних наук.