Біль розлуки не стає меншим. Він просто перетворюється на пам’ять…

Цього року йому могло виповнитись 45. І ця погідна осіння днина – 19 вересня, день його народження, – могла бути інакша. Могла бути наповнена радістю, усмішками, щедрим застіллям, теплими побажаннями від родини і друзів многих літ життя. Але… Але тепер йому назавжди буде 42. Бо все перекреслила війна. Від якої він був далеко і від якої не міг залишатись далеко. Бо ворог дикою ордою пішов на його рідну землю. На ту землю, де він народився і зробив свої перші кроки. На якій він живився її невидимими соками і ставав людиною з українською групою крові. З українським характером. З українською силою духу. І з глибокою родовідною пам’яттю.

Склалося так, що у 16 років разом із батьками і сестрою він виїхав звідти, з України. До Америки. Будував своє життя тут. Здобув освіту, мав добру роботу, гарний дім, чудову сім’ю – дружину і донечку, яка стала для нього цілим світом. Але в душі і в думках велике місце завжди займала Україна. З колоритною Коломиєю на Прикарпатті, де вони проживали у місті його батька. З маленьким Космачем, що на Богородчанщині, звідки родом мама і де, без перебільшення, формувалися його погляди на життя під впливом незаперечного авторитета – дідуся Ярослава, його розповідей про повстанську боротьбу, його великої житейської науки. І він завжди мріяв повернутися туди. Щоб жити. А повернувся, щоб боронити рідну землю від ворога і загинути за неї.

Михайло Яворський. Крок із миру у війну він, після 26 років життя в Америці, зробив на другий день повномасштабного вторгнення російських окупантів на його Україну. Відмовився воювати у складі іноземного легіону, примкнувши до бійців «Правого сектору». Коли ДУК «Правий сектор» легалізували як військову частину у лавах ЗСУ, служив у 67-й окремій механізованій бригаді, брав участь у боях за Бахмут, воював у Херсонській, Миколаївській, Харківській, Донецькій та Луганській областях. 25 травня 2023 року під час боїв на території Серебрянського лісництва Михайло вивів на безпечні позиції двох поранених побратимів і повертався за третім. Там його і наздогнав осколок ворожого снаряда. Смерть була миттєвою. 

Їм пропонували, хоронити Михайла в Україні. Але вся їхня найближча родина давно уже тут, в Америці. А тому у важку дорогу рушила Зоряна Яворська – привезти тіло брата до місця вічного спочинку у Чикаго. Поховали загиблого захисника на українському цвинтарі святого Миколая. А через рік Указом Президента України Михайлу Яворському (позивний «Чікаго») було присвоєно звання Героя України (посмертно). 

    Це – дуже коротко про життєву стезю Героя. Для тих, хто, можливо, не знав і хто, не сумніваюся, погодиться: незвичайна доля… Так, було багато українців, які з початком війни поверталися із закордонних заробітків боронити землю від ворога, бо там – їхні родини, там – їхні оселі. Так, є чимало фактів про добровільну участь у війні іноземних громадян. Усім їм – низький уклін і шана. Але приклад Михайла Яворського і справді з розряду неординарних: народитися в Україні, проживати в Америці, а потім повернутися туди, на війну. І загинути… 

З невимовним болем уже більше двох років живуть найближчі люди Михайла Яворського, родина, друзі. І його, той біль, не гоїть час. А сестра Зоряна, тамуючи тугу, збираючи в кулак усі свої емоції і переживання, уже третій рік поспіль у день народження свого брата організовує вечори його пам’яті. І робить це з високою метою, зазначаючи у запрошенні: «Ваші добровільні внески, як подарунок для Михайла, будуть спрямовані на підтримку його побратимів». Тому що від перших же днів війни сім’я Яворських відкрила свій фронт – волонтерський, й організовувала і надсилала необхідну матеріальну допомогу не тільки для своєї рідної людини, але й для усіх, хто був поруч із ним. А коли вони бачилися востаннє (у грудні 22-го Зоряна з мамою їздили в Україну і мали нагоду зустрітися з Михайлом), він сказав сестрі: «Якщо зі мною щось станеться, то пообіцяй, що ти і надалі будеш допомагати моїм побратимам…». Вона пообіцяла. І обіцянку свою виконує.

    Отож, цього року йому могло виповнитися 45. І знову на його день народження – без нього (як же боляче!) – прийшли ті, хто береже пам’ять. Зустрілися у затишній аудиторії під церквою святого Йосифа Обручника. Зворушливі слова ведучої вечора Мар’яни Балаш, спільна молитва і благословення від отця Миколи Бурядника, слова пам’яті і підтримки від Генерального консула України в Чикаго Сергія Коледова, щемливі спогади мами Героя Марії Яворської і сестри Зоряни, легка музика від піаністки Наталії Кушнір, пісенні твори-молитви від Заслуженої артистки України Тетяни Вахновської (акомпаніатор Наталія Куриляк), від юної виконавиці Вікторії Сірко, від гурту «Тріода». До участі у вечорі пам’яті долучилися важко поранені українські захисники, які стараннями благодійних фондів Revived Soldiers Ukraine та Protez Foundation перебувають в Америці на лікуванні і протезуванні. Й понад усім – відчуття його присутності. В отих поглядах із портретів, у великому вмінні не лишень при житті збирати довкола себе людей (про це говорить кожен, хто його знав), але й тепер, із засвітів. Він збирає нас докупи, щоб ми гуртувалися, щоб пам’ятали про головні цінності людського життя і щоб допомагали Україні. Його і нашій з вами Україні. Бо сам він уже не може цього робити. Бо сам він уже став променем сонця. Як сотні інших. Як тисячі інших. Чиї імена білим по білому вишиті на небосхилі.

А поруч – скринька для пожертв. І папка, у якій Зоряна Яворська підготувала звіт, що саме було придбано для побратимів Михайла за кошти, зібрані на двох попередніх вечорах пам’яті: хлопці із бригади додали Зоряну до свого групового чату і там повідомляють їй про найнагальніші потреби.

– Будь ласка, перегляньте цей звіт, – просила Зоряна на початку зустрічі. Але до папки так ніхто і не підійшов. Бо немає сумніву, що зібрані пожертви використовуються за призначенням. Бо є довіра. І кожен вечір-вшанування Героя є свідченням тому, як можна біль перетворювати на пам’ять і на підтримку тих, хто сьогодні стоїть на захисті нашої рідної землі. Слава Україні!