«Батьки і діти» крізь призму проблем у державі
У зв’язку з наданням дозволу на виїзд молоді від 18 до 22 років у ЗМІ прокотилася хвиля обурення: «А хто ж буде захищати Україну, якщо молодь виїде?». Це питання дійсно дискусійне, але чи мають право його ставити ті, хто усі ці роки незалежності стояв осторонь і спостерігав, а то й прикладав руку до того, щоб розвалювалася держава?
Та і бажання молоді виїжджати за кордон викликано не лише війною, а і тим, що вони не розуміють, куди обрана влада за мовчазної згоди більшості українців веде країну. І це питання не лише сьогоднішнього дня. Ці питання стояли перед молоддю ще з перших років незалежності України.
Перед тим як говорити і вирішувати за молодь, ми, старше покоління, маємо дати собі відповідь, а чи все ми зробили, щоб молоді українці не бажали виїжджати за кордон, а залишалися у своїй країні?
Я це питання поставив ще у 2011 році у своїй книзі «Батьки, діти, реформи і МИ!». Тож тут пропоную вам маленькі уривки з цієї книги:
«Батьки їли кислий виноград, а оскомина була у дітей (стародавня притча).
…Батьки і діти – одвічне питання, яке кожне покоління у різних країнах намагається вирішувати по-своєму, з огляду на свої можливості, традиції і рівень громадянського суспільства. Літо 2011 року видалось жарким не тільки за температурною шкалою, але і за політичною. До відносно мирних протестів Іспанії, Греції та Ізраїлю додалися масові безлади за участю переважно молоді і у Великій Британії. На фоні світової фінансової кризи ці процеси залишаються малопоміченими і на них не акцентують увагу, списуючи це все на загальні кризові явища в економіці. Але чому серед учасників цих протестів переважає молодь, і що між ними спільного? Ось що відповів на це берлінський соціолог Сімон Тойне, який вивчає протести молоді в різних країнах світу: “Спільне між вибухом насилля в Лондоні і мирними демонстраціями в країнах південної Європи це насамперед відчуття: у нас украли майбутнє”.
“Погляньте в очі своїм дітям, які не хочуть мати з вами нічого спільного. Адже ім’я їм – легіон”, – пише Інна Завгородня в журналі “Тиждень”, і тут же наводить приклад про те, як в межах обміну одного із київських університетів з університетом Брауншвейга (Німеччина) наші юнаки і дівчата після річного навчання за кордоном вишукують різноманітні можливості, аби додому більше не їхати. Щоб покласти цьому край, німецький університет змушений призначати відповідального працівника, який зобов’язаний особисто посадити на зворотний автобус нашого студента, який закінчив там навчання.
Що ж відбувається? Адже, мабуть, ці студенти не із бідних родин? Адже ми їм за роки незалежності “дали все”. І тепер можемо спокійно розраховувати на “заслужене” пенсійне забезпечення і спокійну старість?
Двадцять років незалежності – ті, хто зустрічав незалежність сорокарічними, цьогоріч досягли пенсійного віку і будуть отримувати пенсію уже за новими пенсійними законами. Пенсійна реформа, як і потрібно було очікувати, стала тим наріжним каменем який, можливо, вперше за роки незалежності розбудить українське суспільство і хоча б в інтересах самозбереження, змусить поглянути на той шлях, який ми пройшли, а ще точніше на те, що нас чекає завтра, коли людина стає стара, немічна і тільки щомісячні дотації (пенсії) не дають впасти. Пенсійна реформа в Україні запізнилася рівно на двадцять років. Коли б її впроваджували у перші роки незалежності, то сьогоднішня Україна мала б зовсім інший вигляд.
…Я згадав цю історію нещодавно, коли став свідком, як один чиновник спішно оформлявся на пенсію, поки не почало діяти нове пенсійне законодавство, і жалівся, що буде мала пенсія. Слухаючи це, я згадував, що усі двадцять років незалежності він був при владі, а також згадував ті підприємства, які були закриті з його “легкої руки”, тих людей, яких він розтоптав своїми владними ногами. Адже не будь таких, як він і йому подібних, у нас було б не 10% малих і середніх підприємств, а як і у всіх розвинених країнах – більше 80%. Не блудили б по за- кордонах у пошуках кращого життя майже сім мільйонів наших земляків. Тоді б не стояло питання, яким коштом чого виплачувати пенсії. А, можливо, коли б більшість думала про своє пенсійне забезпечення і загалом про своє майбутнє і майбутнє своїх дітей, то не допустили б сліпої «прихватизації», можливо, інакше ставилися б до корупціонерів, до тих, хто рахує бюлетені, а потім, отримуючи “тридцять срібляників”, радіє, що зумів змінити волевиявлення виборців дільниці, округу. Адже ми їх знаємо. Вони живуть поряд з нами, виходять разом з нами з одного під’їзду, ми ходимо по одних вулицях – мисливець і здобич. В селі, місті, райцентрі вони завжди поруч, ми їм посміхаємось, вітаємося і радіємо, що сьогодні не стали їх здобиччю. А завтра?...»
…«Коли часто буваєш в кабінетах влади, можна почути: “Як людина я з тобою згідний, але як держслужбовець, мушу робити навпаки”. На службі у якої ж держави перебувають ці люди, що для того, щоб вчинити “по-державному”, мають знищити цю країну, зламати життя і долі людей?
Але все це ми сприймаємо як належне, адже це наше покоління усі ці двадцять років “розбудовувало” Україну, отримувало нагороди, звання, голосувало, рахувало бюлетені. І саме тому у сьогоднішній грі в пенсійну реформу нам пропонують лише дві команди – працюючі і пенсіонери, а якщо сказати точніше – діти і батьки. Старше покоління своїм беззубим ротом з’їло все, що мало належати наступним поколінням, а тепер тягарем висне на шиї у тих, хто тільки спирається на ноги. Їм би радіти життю, працювати, створювати свої сім’ї, ростити дітей, а вони мають робити непосильні відрахування від своєї заробітної плати на армію пенсіонерів, яка щорічно буде збільшуватись….». (Із книги Сергій Медвідь «Батьки, діти, реформи і МИ!» вид. «Консоль», 2011 рік)
Про автора: Сергій Медвідь –
письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат
аграрних наук.