Здобути Незалежність: справжню, а не формальну

Мені ще не було 3 років, коли відбулось проголошення Незалежності у 1991-му. Тому я не можу пам’ятати того дня. Проте, до прикладу, день прийняття Конституції я запам’ятав досить добре. Мій дід тоді весь час слухав трансляції засідань Верховної Ради по «брехунцю» – так традиційно називали в нас дротове радіо. Підозрюю, що назва перекочувала ще з радянських часів. Хоча вже в старших класах ліцею я зі здивуванням почув альтернативну назву цього радіо – «Дзвінкар». Так казали на Луганщині, на противагу моїй малій батьківщині – Львівщині. Цікава, до речі, відмінність у ставленні. Акценти і деталі, у яких ховається диявол. Для когось – головна функція була «дзвонити» зранку – сигналізуючи про початок нового робочого дня. А для когось – головна функція «брехати», дурманити людей совєцькою пропагандою. Чим далі, тим частіше мені хочеться писати та говорити «совєцької», а не «радянської». Колись, вже після Майдану, вперше почув, як Степан Ількович Хмара представляв себе саме «політв’язнем совєцьких таборів», аргументуючи це тим, що срср не мали нічого спільного з українським словом «рада». Приблизно в той же час я дізнався, що сам Степан Хмара на момент проголошення Незалежності перебував у СІЗО. Іронія та свавілля комуно-більшовицької системи щодо Людини, яка все життя боролась за Незалежність України.

Перший день Незалежності після того, як наш колектив відновив друк легендарного видання «Сурма», я відзначив тим, що взяв інтерв’ю в Степана Ільковича. Наріжним каменем інтерв’ю стала теза «Справжню Незалежність ми здобуваємо саме зараз. І ворог – не тільки росія». Теза, яку я відчуваю буквально на клітинному рівні.

З самого дитинства офіційні дати я вважав святами. Так само до цього ставились і в родині, і в колі друзів. Проте зараз ці свята викликають в мене чимало асоціацій та емоцій. 

Спочатку, до речі, назва головного документа була «Акт відновлення Незалежності…», а не «проголошення». Проте комуністична більшість ставила палки в колеса та не пропустила такого формулювання. 

Подібним чином згодом було заблоковано і жовто-блакитний колір нашого Стяга та зроблено його синьо-жовтим. Як казали перефарбовані вчорашні комуністи-депутати ВР, це в них асоціювалось із українськими повстанцями, а такого допустити вони не могли. 

Знаю такі та чимало інших деталей від безпосередніх учасників тих подій, які разом із Левком Лук’яненком були співавторами тих нормативно-правових актів, внаслідок яких 24 серпня 1991 року українські патріоти у тодішній ВР продавили комуністичну більшість. Зокрема, йдеться і про першого генерального прокурора України, депутата трьох скликань, суддю Конституційного Суду України у відставці – Віктора Івановича Шишкіна. Всю ніч кипіла робота цілої групи осіб і було підготовлено все для відновлення Незалежності. Комуністи були до цього неготовими, а ГКЧП створило потрібне вікно можливостей, яким і спробували скористатись українські патріоти. 

Так УРСР стала Україною та вийшла зі складу комуно-більшовицької тюрми народів. Українці стали незалежними. Чи не стали? Чи не зовсім? 

І отут ми підходимо до тих питань, які найбільше мене хвилюють. І відсутність розуміння яких є однією із першопричин того, як ми – українці дійшли до національної катастрофи та повномасштабної війни. 

Незалежність. Не залежність. Відсутність залежності. Можливо, кращим синонімом була би «суверенність» чи «самостійність». В 1991 році український народ отримав державу, яка лише по формі була нібито українською. Але по суті – залишалась антиукраїнською. Цікавим також може бути те, що, як на мене, перші три скликання ВР хоч і були наповнені вчорашніми комуністами, але були менш антиукраїнськими. Ніж, до прикладу, те кодло, яке зараз сидить там.

Порівняйте хоч формулювання з Декларації про Суверенітет (1 скликання), статтей 13-14 Конституції (2 скликання) щодо національного багатства. І злочинний антиукраїнський закончик, проголосований нинішньою ВР (8 скликання) – вночі, під час карантину, коли українцям було заборонено виходити на протести, всупереч регламенту ВР та із поваленням Конституційного ладу, адже 13 та 14 статті містяться в 1 розділі Конституції, який власне і встановлює конституційний лад. 

Вийшли ми з срср, маючи 52 мільйони населення, а в 1993-94 – навіть 54. А зараз скільки? 32? 28? То ми справді незалежні?

Мали третій ядерний запас, а зараз не можемо себе захистити. І жоден із президентів – ні Турчнинов, ні Порошенко, ні Зеленський не ставили вимог до гарантів нашої безпеки. Підозрюю, що не ставили, бо на кожного з них є свої гачки та способи впливу. 

То ми справді незалежні?

Економіка входила в топ-20, були однією із семи космічних держав, виробляли кращі ракети світу та літаки. А зараз?

То що ж таке ця Незалежність? І чи справді ми її отримали?

Для початку спробуйте відповісти собі на таке питання: що таке народ? Що таке український народ? Український народ та народ України – це одне і те саме, чи ні? Що таке держава? Що таке Україна як держава? 

Чи є у нас відповіді на ці запитання? Питання ж доволі прості і ніби очевидні. На перший погляд. Але чи можемо ми дати на них відповідь? Ми, українці, будучи вже 34 роки незалежними? 

Кілька місяців тому обговорював з одним своїм другом ці питання. А він, будучи людиною дуже практичного складу розуму, не сказавши мені, вирішив зробити експеримент. І поставив вищезазначені питання про український народ та Україну своїм друзям та колегам. І з-поміж 15 людей не було жодного однакового визначення. Всі розуміли та намагалися означити ці поняття по-своєму.

Я вирішив також спробувати і ставив ці питання групі людей. І отримав ідентичні результати. І це катастрофа! Адже фактично ми, українці, навіть не маємо свого понятійного апарату! І не розуміємо базових речей! Вживаємо масу гарних слів, включно із Незалежністю, Гідністю тощо. Але не розуміємо, що таке народ, українці, держава, держава Україна і т. д. 

То що ж ми тоді будуємо всі 34 роки? Та й взагалі – чи будуємо? Чи, може, це нам, українцям, будує хтось інший? Якісь інші групи впливу чи навіть народи? 

Якщо ми на найкращих землях Європи за 34 роки втратили понад 20 мільйонів людей, то це означає, що щось робимо не так? Чи ні?

Якщо серед олігархів в Україні та серед вищих політичних посад практично повністю відсутні українці, то це випадковість чи закономірність? Чому так виходить? Хто це все організовує? Чому ми, українці, дозволяємо себе робити жертвами різних злочинів – політичного шахрайства, пограбування, роззброєння, прихованого геноциду, який за допомогою путінської армії після 2022 року вже став відкритим? 

Правильно казав Герой України Степан Хмара – ворогом є не тільки москва. Але сьогодні питання я хочу поставити не до ворогів, а до нас самих. Вороги залишаться ворогами та будуть нас грабувати і знищувати. Питання в тому, яку ми дамо відповідь. Як ми організуємось для того, щоб будувати своє. Для того, щоб протидіяти ворогам та перемагати їх. При цьому зауважте, я спеціально на перше місце ставлю організованість та будівництво свого. Утверджувати свою Правду, Культуру, Духовність.

Польща – держава польського народу. Ізраїль – держава єврейського народу. Ці твердження – природні та викликають супротиву. А Україна – чия держава? Українського народу чи когось іншого? Чи це страшне і політично некоректне питання, з огляду на нав’язану українцям меншовартість?

Будучи українцем і по духу, і по крові, я постійно ламаю голову над цими питаннями. І відчуваючи ментальні слабкості свого народу, я дійшов до висновку, яким вчергове хочу поділитись із вами, шановні читачі. 

Ми, українці, є величезними мрійниками та ідеалістами. Саме тому, до речі, серед нас сила-силенна винахідників, зокрема все, що пов’язано із польотами людини, зроблено генетичними українцями. Колись на сторінках нашої газети я написав «Українці подарували світові Хліб, Пісню та Крила», опираючись на роботи професора КНУ імені Т. Шевченка Петра Масляка. 

Проте ті ж риси, які допомагають фантастично мріяти та винаходити, є надзвичайно згубними в питаннях будівництва Української держави, утвердження Незалежності, самостійності, суверенітету. Ідеалізм, якщо він не підпертий практичними речами та прагматизмом, стає інструментом підлих фарисеїв-ворогів. Які будуть красиво говорити, спекулювати на сакральних цінностях, апелювати до загиблих Героїв тощо, але при цьому продовжуватимуть грабувати та знищувати український народ. 

І ця ментальна риса українців відома нашим ворогам впродовж століть. Нею користувались не тільки порошенки та зеленські, а й грушевські та винниченки. 

Читав спогади учасників засідань Центральної Ради під час прийняття Універсалів. Дехто втрачав свідомість, будучи радим від пафосних формулювань і не бачачи наступних тез про «автономію в складі російської імперії» чи руйнування армії УНР ще в зародку. Проте і зараз нам продовжують ворогів-соціалістів описувати ледь як не найбільших українських націоналістів. Що знову ж таки є свідченням того, що історію України продовжують писати вороги українців. 

На завершення я хочу побажати нашим читачам бути прагматиками, не втрачаючи при цьому ідеалізму. Дивитись не на слова, а на діла. Результати не брешуть. І нам всім, Українському Народу, хочу побажати здобути справжню Незалежність. Зряча Еліта українців повинна повести сліпу силу народу за собою, прагматично, покроково та фундаментально будуючи Україну як державу українського народу.