Дуже спрощено поясню, що таке «Дія.Картка»

Якщо дуже коротко – то це знов чавунне рило «таваріща майора» у ваших кишенях.

«Дія.Картка» – це просто спосіб позасудового збору фінансової інформації про громадян. Навіть без смішного приводу «боротьби проти чогось там».

Бо незрозуміло, яку проблему вирішує цей «винахід». Що було такого поганого, що «Дія.Картка» взялася вирішувати? От що, реально?

Зате цілком зрозуміло, яка проблема вирішується для «таваріща майора»: це рішення на порядок полегшує «державі» справу слідкування за громадянами.

Наприклад, з «Дія.Карткою» не потрібно буде вигадувати фейкові кримінальні провадження, щоб спрямувати запит до, скажімо, Пенсійного фонду чи банку – для з’ясування, чи отримує громадянин К. пенсію, яка її сума і які підстави призначення. Бо щось він забагато заробляє, навіть на їжу йому вистачає.

А які у нього ще є виплати? У яких банках відкриті рахунки, які на них суми, історія платежів та надходжень? Бо сильно грамотний він якийсь.

Жодної тобі «банківської таємниці» – усі дані проходять через сервери «Дія.Картка». Все це оператор цього державного сервісу може миттєво дізнатися без жодних правових підстав, без рішення слідчого/суду, не потрібно брати дозвіл на проведення ОТЗ: тиць кнопочку – і на екрані повне досьє про нахабного громадянина К., який насмілився критикувати уряд за корупцію.

Загалом в Україні дуже дивна тенденція «цифровізації»: офіційним драйвером виступає держапарат, що само собою нонсенс, так не має бути.

У Західній Європі, скажімо, люди швидко зрозуміли, що цифровізація несе з собою не тільки зручність, а також обмеження прав людини. Баланс це доволі крихкий, але там твердо вирішили «свобода важливіша за зручність». Тому що адміністратор такого цифрового сервісу отримує забагато даних про користувача – а отже, влади над ними. А якщо цим адміністратором є офіційна каральна система, то це абсолютно неприпустимо. На Заході, не в Україні, не переплутайте.

Тому темпи цифровізації у країнах умовної «розвинутої демократії» такі низькі (на наш погляд). Хоча насправді досягнень там значно більше, ніж у нас. На дозвіллі поцікавтеся прикладами Швеції чи Нідерландів. І роль «держави» у тамтешніх процесах цифровізації – мінімальна. А не те, що в нас.

А ще в Україні склалася парадоксальна ситуація: люди не довіряють державним органам і хочуть замість них «цифровізацію». Але абсолютно згодні з тим, щоб цю чарівну цифровізацію для них робили …пабам! – ті ж самі державні органи!

От як так? Як ці дві взаємовиключні поняття співіснують в одних і тих же головах?

Звісно, державні органи будуть робити те, що вони робили завжди: красти, брехати, займатися корупцією, слідкувати за громадянами та пхати свого носа у їхнє приватне життя. Бо вони не можуть цим не займатися, така їхня природа. 

А тепер ще й «цифровізацією» займатися з використанням давно звичних принципів та підходів. 

Наприклад, як у нас здійснюється «цифровізація-для-боротьби-з-корупцією»?

Умовно: щоб отримати ліцензію, потрібна довідка. Зазвичай її видає чиновник, але нова потужна концепція «цифровізації» передбачає замінити чиновника «програмою», алгоритмом, софтом, додатком. Лопата з моторчиком. Хом’ячки кричать «Ура!». 

Але для думаючих людей виникає наступне питання: а хто програму написав? Хто її апдейтить? Хто в неї вносить зміни? Хто захищає «програму» від несанкціонованого втручання? А чи існують запобіжники проти «санкціонованого» зловживання з боку самого розробника?

Звісно, що за новою «антикорупційною» програмою стоять люди. І не просто люди, а чиновники, держслужбовці. Які ментально не сильно відрізняються від отих попередніх, «нецифрових». Нові «цифрові» чиновники так само можуть – і будуть – зловживати своїм службовим становищем. І впишуть це у свою «програму».

Тому що базова проблема залишається недоторканою: щоб отримати ліцензію все одно потрібна довідка – хай хто її видає: людина чи програма, написана людиною.

Як у цивілізованому світі ефективно протидіють корупції?

Просто скасовують обов’язковість отримувати довідку – і все. Не потрібен ані чиновник, ані «програма», ані штат ІТ-вців для її написання, налаштування та підтримки працездатності.

А корупції не буде тому, що з-під неї вибито ґрунт, немає економічної основи, неможливо «заробити» – оце найбільш ефективна стратегія.

А «Дія.Картка» – це ще один інструмент державного батьківського ока за неслухняним народом, на додачу до «Національного кешбеку» та «квитка через Дію»: жодних соціальних проблем не вирішує, зате глибше занурює суспільство у Матрицю цифрового держнагляду. 

Це ще один елемент зе-концепції поступового переходу до авторитаризму, і успішним менеджером її «цифрової» частини є незмінний Міша Федоров.

Товариш Сі посміхається, в його очах – схвалення.